Багато років ми постійно чуємо насичені тваринною ненавистю слова щодо тих чи інших націй у наших ЗМІ, на вулицях міст та навіть у законах. На цій темі люди частенько божеволіють: наприклад, один чоловік прямо з телевізійного екрана цитував нациста Ейхмана та розповідав про своє бажання вбивати російських дітей. Але чому така ненависть з’являється та кому вона вигідна? Вітаємо всіх поборників нової цивілізації, ви на каналі РФУ, і сьогодні ми поговоримо про шовінізм.

Почати розмову на цю непросту тему варто аж із давніх давен, треба підійти до проблеми історично, тому спочатку трохи зануримося в середньовіччя.
Багато хто чув про хрестові походи, але далеко не всі знають, чим вони були насправді. Наприклад, на своєму шляху учасники першого походу влаштовували масові єврейські погроми: грабували, ґвалтували та вбивали мирне населення за нехристиянську віру. До того ж, під час походу бідноти в 1096 році під хвилю страшних погромів потрапляли навіть мадяри, а вже під час лицарського походу в Малій Азії під терор потрапляли вірмени. Мовчимо про те, що відбувалося з мусульманами.

Насправді, усе не так просто, як суто релігія або сліпа жага до наживи. Якщо казати про бідноту, тобто основну масу учасників першого походу, то для них це було справжнє зречення від свого минулого життя. Бідні продавали все, що в них було, покидали рідні хати та йшли в безвісність. Вони щиро вірили, що йдуть спокутувати гріхи, для них це було буквально паломництво. Уся жорстокість, усі жахи хрестових походів чернь сприймала саме релігійно, бо навіть якщо вдавалося щось на грабувати, то на відміну від багатих феодалів, бідні просто не мали змоги награбоване принести додому, якщо взагалі поверталися живими.

Зовсім інша ситуація була із дворянством. Верхівка аристократії теж була релігійною, але в її свідомості грабіжницькі та захватницькі інтереси зовсім не супернечили, а співіснували поруч із вірою. Свою здобич дворяни сприймали як земну нагороду за свої заслуги перед Господом. Неважко здогадатися, що саме найбільш впливові аристократи одержали більшу частину завойованих багатств.

У такий спосіб, релігійний фанатизм, який католицька церква виплекувала в усьому населенні, служив насамперед корисливим інтересам феодалів. Уже тоді правлячі еліти вміли зрощувати ненависть і керувати нею, щоби таким способом було легше поповнювати свої гаманці. До речі, коли мова йшла про гаманці, то нерідко й одновірці потім гризлися між собою за награбоване добро. Минуло кілька століть, а методи, як бачимо, використовують ті ж самі. Та все ж таки треба зауважити, що це була ненависть саме релігійна, але не національна, адже націй у середньовіччі ще не було. До речі, на тему національного питання можете подивитися наше минуле відео.

А втім, із появою шовінізму, тобто національної нетерпимості й ідеї національної переваги, релігійний фанатизм нікуди не зникає, а й далі йде поряд. Це закономірно, бо як шовіністи, так і фанатики — завжди грали та продовжують грати чітко окреслену роль в інтересах певних економічних груп, але не будемо забігати наперед.

А формуватися націоналізм почав, як не дивно, разом із формуванням націй. Наприклад, у Західній Європі націоналізм був, так само як і демократія, одним із лозунгів багатьох революцій, що добивали залишки феодальної системи й національного гніту. Можна навіть констатувати, що в ті далекі часи націоналізм грав певну прогресивну роль.

Але ніщо не вічне. Відповідно і прогресивність націоналізму не була чимось абсолютним і незмінним. Дуже швидко він став популярною ідеологією країн-колонізаторів. З іншого боку, колоніальний гніт породжував ідеї націоналізму й у самих підкорених народів. Різниця лиш у тім, що націоналізм імперський засновується на зневазі до інших народів, а націоналізм малих народів базується на ненависті до колонізаторів.

А з появою імперіалізму націоналізм, який ставив націю на чільне місце, виявився дуже зручним інструментом для виправдовування найгірших амбіцій держав-гегемонів. Як із боку Антанти, так і з боку Центральних Держав, перед Першою Світовою війною і як вона вибухнула, націоналізм пропагувався всіма силами. Це було необхідно насамперед для того, щоби хижацькі цілі великих банків і монополій можна було ототожнити з цілями народу. Про те, як працює пропаганда, дивіться одне з наших минулих відео.

Та було цілком закономірно, що чим більш божевільними, чим більш нЕлюдськими ставали амбіції монополістичного капіталу, тим більш нЕлюдьскою ставала й ідеологія. У такий спосіб, націоналізм у XX столітті все частіше досягав своєї крайньої, радикальної форми — шовінізму. А шовінізм — це ідеологія, яка проповідує національну винятковість, прямо протиставляє інтереси однієї нації інтересам інших, виплекує національну ворожнечу та ненависть.

Двадцяте століття повною мірою показало капіталістам, наскільки ефективною в придушенні робітничого руху може бути пропаганда ідеї зверхності націй.
Шовінізм йшов пліч-о-пліч не тільки з імперіалістичним загарбанням та нещадною експлуатацією колоній, а й визискуванням правлячими колами власного трудового населення тому, що шовінізм стояв на заваді міжнародному братерству робітників. Необхідність у пограбуванні робітничого та селянського класів правлячі еліти відчували всюди, тому й усіляко сприяли розповсюдженню нетерпимості до інших націй у багатьох країнах. У Британській імперії, наприклад, проповідником шовінізму був Редьярд Кіплінг.

Зважаючи на різне міжнародне положення країн, риторика їхня також була різною: так, Кіплінг, вміло гендлюючи ідеями расизму й соціал-дарвінізму, наполягав на необхідності збереження панування над поневоленими Британією народами, та намагався довести «вічний» та «природний» його характер, «легітимізувати назавжди» політичну карту володінь Великої Британії. У Німеччині ж, яка була позбавлена колоній, шовінізм базувався на реваншизмі, претензіях на англійські та французькі колонії та проповіддю необхідності сумнозвісного «життєвого простору», суть якого була в пом’якшенні внутрішніх соціально-економічних протиріч на кошт визиску інших народів, що проголошувалися нижчими та гіршими за німецький.

«Але якщо якась держава й має підстави на розширення своєї сфери впливу, то це німецький рейх. Його населення швидко зростає, його промисловість потребує нових ринків, його економіка потребує землі для виробництва тропічних і субтропічних видів продуктів, закуки якого привели нас у нестерпну залежність від інших» — відверто зізнавався ватажок пангерманського союзу Генріх Клас у своїй книзі «Якби я був імператором».

На початку 20 століття стало очевидним, що шовінізм будь-якої європейської країни виріс і зміцнився настільки, що не може не ставати на заваді шовіністичним інтересам якоїсь іншої країни, а отже мирний розвиток капіталізму доживав останні дні.

Як не дивно, але ідеологія шовінізму не обійшла й начебто лівих політичних діячів. Соціал-демократи брали все більше місць у європейських парламентах, і навіть домоглися певного покращення умов праці та рівня життя, але поступово в них формувалася ілюзія, що можна прийти до соціалістичного суспільства за допомогою реформ, що держава буде мирно й тихо еволюціонувати та інша подібна риторика. Тому, коли почався один із найбільших перерозподілів власності, який зараз ми називаємо Першою світовою війною, соціал-демократи стали на підтримку своїх імперіалістичних держав, аргументуючи це захистом власних соціальних завоювань від зовнішніх ворогів. Така політика зветься соціал-шовінізм — він використовує соціалістичні фрази, за якими приховуються цинічні загарбницькі наміри капіталу. Тож кров 16 мільйонів жертв Першої світової війни зокрема й на руках соціал-шовіністів, що зрадили соціалістичну ідею.

Але досвід Першої світової війни нічому не навчив людство. У двадцятих роках з’являється політичний устрій, що, як його охарактеризував Степан Бандера: «носить різні назви в різних країнах: в Італії — фашизм, у Німеччині — гітлеризм, у нас — український націоналізм». Саме з цим політичним устроєм пов’язані найкривавіші етапи ганебної дороги шовінізму, його крайньої форми — фашизму.

Найбільш хрестоматійним проявом фашизму була його німецька версія — нацизм. Вперше на державному рівні було введено політику не просто дискримінації, а й тотального знищення цілих націй і етносів. Жертвами шовіністичної політики стали десятки мільйонів людей. Німецьким рейхом та його союзниками лише виключно за національною ознакою було винищено понад 12 мільйонів осіб.

Про звірства гітлерівців усі ми, напевно, знаємо багато, але не так відомі темні плями нашої ж історії. Замовчувати ці епізоди в жодному разі не можна, а навпаки — їх необхідно вивчати та робити висновки. Тож поговоримо і про українській шовінізм. Коли в 1941 році члени Організації українських націоналістів, під час наступу тоді ще союзної гітлерівської армії, проголосили відновлення Української Держави, на території Львову були масові єврейські погроми. Ці погроми коїли гітлерівці разом з ОУНівцями. Зараз офіційна пропаганда намагається всіма засобами показувати ОУН як лицарів на білих конях, а ці погроми або замовчують, або прямо брешуть. Насправді ж є телеграма від 25 червня Ярослава Стецько, соратника Бандери. У цій телеграмі Стецько сказав про створення так званої української міліції, що мала допомагати німцям у ліквідації євреїв. Відомо, що з тридцятого червня по друге липня націоналістами в одному лише місті Львові було вбито п’ять тисяч осіб. Також є й документи німецьких спецслужб, що прямо керували діяльністю українських націоналістів, твердо доводять участь ОУН у каральних акціях. Водночас єврейські погроми — це ще далеко не все.

У 1943–44 роках, коли ОУН лицемірно проголосили демократизацію й відхід від фашизму, відбулась сумнозвісна Волинська різня. Українські націоналісти вбивали польських або єврейських жінок та людей похилого віку, а чисельність жертв Волинської різні — до 90 тисяч чоловік. У відповідь шовіністи з Армії Крайової проводили свої не менш жорстокі каральні акції проти українського населення.

Після перемоги над нацизмом у багатьох людей з’явилася надія, що шовінізм зникне в небутті разом із розгромом країн фашистського блоку. На жаль, це не так, бо шовінізм із його крайніми формами будуть жити, аж доки існує капіталістична система, якій реакційні ідеології дуже й дуже вигідні. Невипадково Гітлера підтримував великий монополістичний капітал: Крупп, ІГ Фарбен, BMW та навіть американський Форд.

Як ми можемо бачити з уроків історії, шовінізм природним чином витікає з агресивного націоналізму. У тій або іншій формі, він притаманний будь-якому капіталістичному суспільству, а його прояви ми можемо знайти в будь-якій державі. Найчастіше прояви шовінізму полягають у побутових етнічних конфліктах. Держава може навіть засуджувати такі прояви та гасити хвилю ненависті. Однак бувають випадки, коли шовіністичного джина все ж таки з пляшки випускають і починають активно годувати.

Тому, що націоналізм та шовінізм завжди були, є, й будуть інструментами ідеологічної мобілізації. Шовінізм завжди був потрібен для війни, як продовження політики іншими засобами. Політика ж, зі свого боку, це завжди продовження економіки. На різних територіях у різний час, із розвитком капіталістичних відносин, виникали різні нації, і завжди їм було треба одне — джерела ресурсів та ринки збуту. Від сили та розміру залежали амбіції. Хтось претендував на невеличку національну державу, а комусь і цілого світу було замало.


Важливо розуміти, що мирних, білих та пухнастих капіталістичних держав у природі немає взагалі. Ринок має властивість заповнюватись. Коли корпорації повністю засвоюють свій внутрішній ринок, вони починають виповзати на зовнішній, бо інакше зростати неможливо. А там уже сидять інші, або місцеві національні, або великі транснаціональні корпорації. Капітали починають конкурувати, спочатку — лише економічно. Якщо менший капітал тихо програє, тоді місцеві еліти стають компрадорськими, тобто посередниками між своїм національними ринком та транснаціональними володарськими корпораціями. Якщо ж конкуренція не закінчується економічно, то вона переходить спочатку в політичний, а потім — у воєнний формат. Для того, щоби населення взяло зброю до рук, у ньому починають культивувати націоналістичні й шовіністичні ідеї.

Окрім ідеологічної мобілізації, шовінізм є інструментом так званої класової солідаризації. Що це означає? Що економічні класи, інтереси яких прямо протилежні, мають об’єднатися ради нібито спільних інтересів і в єдиному пориві добиватися нібито спільних цілей. Тобто вівці й вовки мають сісти в один човен і прикидатися, нібито різниці між ними нема, бо вони з однієї землі. Очевидно, що спільних інтересів і спільних цілей тут нема, а насадження солідаризму є прямим інтересом вовків. Тож шовінізм у цьому випадку є способом насадити спільну ненависть. Спільна ненависть — це ілюзія спільних інтересів.

Повернемося до актуальної ситуації. Сучасна Україна, на жаль, це навіть не режим національного капіталу. Він є цілком компрадорським щодо західних корпорацій. Саме їм в Україні належать найсмачніші шмати економіки.

Дізнатися про фактичну колонізацію Україну та як ми дійшли до такого життя ви можете з наших відео: 30 років незалежності и Україна, хто буде винен у голоді?. Й от сьогодні західні та російські корпорації б’ються за український ринок. Саме за ринок, не за український народ. До 24 лютого вони билися руками самих українців, зараз Росія вже застосовує свої збройні сили повноцінно, а Захід відбивається поставками зброї.

Проте жодна зі сторін не б‘ється за якісь ідеали, ідеї, нації, народи. Це лише форма, але не зміст. За всіма їхніми діями стоять лише інтереси великого бізнесу й нічого іншого.

З обох боків однаково й до смішного схожими методами, як це талановито показав BadComedian, культивується ідеологія національної переваги та ненависті за національними ознаками. Обидві сторони намагаються розпалити в народах вогонь ненависті якомога сильніше. Та є одне важливе але. Поки ми рвемо один одному горлянки, наші еліти тиснуть один одному руки та торгують, заробляючи гроші.

Сьогодні це робиться найбільш цинічним чином, ніхто навіть не ховається. Європа і далі закуповує в Росії газ, Газпром чесно переводить Україні кошти за транзит газу, Україна без проблем ці гроші одержує, на ці гроші обидві сторони купують озброєння, дають його простим хлопцям та відправляють їх вбивати та вмирати.

І це лише найвідоміший приклад. Альфабанк якимось магічним чином продовжує працювати в Україні, Розетка без проблем працює в Росії та Білорусі, І ТАК ДАЛІ , І ТАКЕ ІНШЕ , І ТАКЕ ПОДІБНЕ. Тобто там, де вигідно конкурувати, капітали конкурують, а там, де вигідно співпрацювати — можна робити це незважаючи на війну. А все це тому, що капітал як нації не має, але з іншого боку, йому дуже вигідна національна ненависть, що затуманює очі перед обличчям справжніх ворогів.

Ще раз зазначимо, що таке становище не є характерним лише для Росії та України. Просто цей приклад нам усім буде найбільш близьким та зрозумілим. По всьому світу народи нашпиговують ненавистю до тих, з ким конкуренція набула найбільш гострі формі. Сам по собі шовінізм ще не спричиняє війни, проте він їх виправдовує, він є інструментом, засобом. Якщо сьогодні вам починають розповідати, що якась нація якась неповноцінна, що вони не такі розумні, добрі, гарні, вільні, завжди вас ненавиділи, то можете бути абсолютно впевненими — завтра вас відправлять їх вбивати.

Шовінізм народжується з конкуренції, проте нам, простим робітникам усього світу, немає що ділити. У нас немає заводів, немає земель, у нас нічого немає! Корпорації ведуть війни за власні інтересах, але за наш кошт. Ми для них лише м’ясо, лише субстрат, на якому вони зростають. Поки ми ненавидимо один одного, ми не бачимо справжніх ворогів своїх народів, ми не можемо об’єднатися в єдиному пориві проти панів. А саме того, щоби ми, трударі з трударями, об’єдналися, олігархи бояться набагато більше, ніж будь-якого зовнішнього конкурента. І можете не сумніватися, вони докладають усіх зусиль для протидії нашому об’єднанню.

Ми зі свого боку маємо зрозуміти, що зараз головний наш ворог — це національна ненависть. Саме вона нас змушує нас боронити тих, кого насправді треба нещадно нищити. Саме вона змушує вбивати тих, із ким ми разом мусимо направити свої гвинтівки проти всіх експлуататорів. Капітал прекрасно усвідомлює власні інтереси, отже перший крок до протидії капіталу — це зрозуміти власні інтереси нам, тобто почати революцію в головах. Тоді всі ми зможемо об’єднатися супроти влади панів, та оголосити війну війні.