Огляд сучасного стану сільського господарства України

До війни в новинах постійно було чутно, що українське сільське господарство здатне прогодувати всю Європу, упевненість в цьому підтримували й новини про рекордні врожаї, навіть здавалося, що агровиробництво в Україні розвивається та життя аграріїв має день у день кращати, повинні рости зарплати у трактористів та комбайнерів, агрономів та механіків, але чомусь це не так. Чому? Для відповіді на це питання треба розглянути передвоєнний стан галузі.

Спочатку розглянемо скільки та чого було вирощено на полях України у 2021 році. Було зібрано 31,7 млн т пшениці, 9,9 млн т ячменю, 39,9 млн т кукурудзи, 15 млн т соняшнику, 3,4 млн т сої, 10,6 млн т цукрових буряків, 2,9 млн т рапсу, 0,58 млн т гороху. Тобто загалом було зібрано 82,1 млн т зерна та 21,3 млн т насіння олійних культур.

Доля сільського господарства у ВВП у 2021 році склала понад 10%. При цьому доля агропродукції в експорті значно більша і складала на кінець того ж року 39.8%, або 24,4 млрд дол. США. Основою експорту були: зерно, насіння, олійні культури, олія та тверді відходи виробництва олії. Основними покупцями української продукції були: Китай (15,4%), Індія (6,5%), Нідерланди (6,4%), Єгипет (5,9%) та Туреччина (4,8%).

Але хто саме отримує прибутки з експорту сільської продукції? Як розподіляється надприбуток з агровиробництва? Для цього треба зробити огляд кількості, розподілу та обробки с/г угідь.

Так скільки землі в Україні й чия вона? На кінець лютого 2020 року в Україні було 41,4 млн га сільськогосподарських угідь, з них 32,7 млн га складала безпосередньо рілля (землі, на яких вирощують с/г культури, поля), 5,3 млн га – пасовиська, 2,3 млн га – сіножаті, 0,9 млн га – багаторічні насадження, 0,2 млн га – перелоги.

З цього числа в приватній власності знаходиться 31,0 млн га, в державній – 8,7 млн га та 1,7 млн га – в комунальній. Більша частина земель в приватній власності відноситься до пайових ділянок, а саме 27,7 млн га, які приходяться на 6,9 млн українців. Розміри паю дуже сильно коливаються по країні в рамках від 9 до 1 га, і в середньому становлять 4,01 га на людину. При цьому більшість паїв знаходиться в оренді. Цьому є декілька причин. З однієї сторони, ділянка в 4 га завелика для того, щоб оброблювати її вручну, але для механічного обробітку вона замала, та й вирощувати на продаж або для себе рослини на такій площі не дуже зручно, до того ж пай може знаходитись в 10, 20 або навіть в 30 кілометрах від житла. Варто зазначити, що оренда буває іноді дуже специфічна, наприклад, у Дніпропетровській області зустрічається такий тип відносин між орендарем та орендодавцями: люди здають в оренду свої паї, і з паїв, що знаходяться біля населеного пункту, нарізаються городи по 0,5-1,0 га, які кожного року перекопуються трактором (зазвичай за допомогою плуга, інколи культиватором на меншу глибину), а плату за оренду віддають у вигляді зерна (пшениця, ячмінь, кукурудза). Усього в оренді знаходиться 83,7 % пайових земель та 38,1 % державних.

Якщо ми глянемо на десяток найбільших агровиробництв, то ми побачимо, що сумарно оброблювані ними землі складають лише 1505,5 тис. га, або 3,63 % від усіх угідь. Слід зазначити, що серед десятка найбільших є і державне «підприємство», це НААН – Національна академія аграрних наук. За розміром господарства можна поділити на чотири типи. Великі – це більше 50 тис. га, середні – 10-50 тис. га, малі – 1-10 тисяч га та надмалі – менше 1 тис. га. При цьому в середньому агропідприємство являє собою орендаря або групу орендарів, що орендують 8-10 тис. га та використовують будівлі та інфраструктуру, що залишились від колгоспів та радгоспів, а також іноді володіють часткою в місцевому елеваторі. Тобто в Україні дуже багато агровиробників, які являються конкурентами друг до друга, і виникає питання, як за 30 років конкуренції між ними не утворилось монополій та олігополій у виробництві.

Для цього є декілька причин:

1. Через те, що більшість підприємств є орендарями, це заважає поглинанню конкурентів.
2. Підозріле ставлення до немісцевих орендарів.
3. Існування організації, що регулює відносини та виражає інтереси агрохолдингів на державному рівні, а саме Аграрний союз України.
4. Спільний ворог-антогоніст – трейдерні компанії.

Якщо у великих орендарів проблем зі зберіганням та реалізацією не багато, то чим менше підприємство, тим сильніше стають ці проблеми, а відповідно і перекладений тягар обов’язків на працівників. Особливо жорстко стають проблемі перед надмалими господарствами площею менше як 1 тис. га. Зазвичай такі господарства не мають великих складів, не мають доступ або ресурсів для перевезення зерна на місцеві елеватори. До того ж треба зазначити, що елеватори, являючись приватними підприємствами, частиною трейдерних або агрохолдингів, просять за свої послуги неможливі суми для малих господарств. Через усе це вони вимушені продавати врожай з поля у період збору за найнижчими цінами. Ось тут якраз з’являється один з основних вигодоотримувачей, а саме вищезгадані трейдерні компанії. Купуючи зерно за низькими цінами в період збору, вони зазвичай продають його пізніше або вивозять на продаж за кордон. Трейдерні компанії та агрохолдинги володіють понад 2/3 усіх елеваторів. П’ять найбільших холдингів за потужностю елеваторів контролють 10,95 млн т із загальної потужності у 33,8 млн т, або 32,4%. Найбільш потужні компанії – це «Нібулон» та «Кернел», які являться олігополістами у зоні свого впливу (у деяких районах країни вони мають навіть монополію), завдяки чому можуть диктувати свої ціни на закупівлю с/г продукції. Також останні роки до них наближається агрохолдинг «УкрФармЛендинг». Для розуміння всієї ситуації з трейдерами також варто зазначити, що у 2019-2020 рр. три найбільші трейдери контролювали 30% експорту зернових.

Другою проблемою малих та надмалих господарств завжди були мінеральні добрива, оскільки ціна на них завжди коливається на грані рентабельності, а з минулого 2021 року взагалі перескочила через неї і побігла в сторону повної неможливості окупності.

Третьою проблемою є неможливість закупати якісне насіння на всі посівні площі через його велику ціну. В найбільшій мірі це стосується насіння соняшнику та кукурудзи, оскільки 80-90% ринку займає гібридне насіння іноземної селекції. Для сортового насіння проблема не стоїть так гостро через можливість його вирощування у господарстві, для своїх потреб закупаючи за рік до посіву насіння високого класу (еліта, супереліта).

Четверта проблема – це недотримання сівозміни. Сівозміна потребує посіву 7 різних культур та відпочинку землі у вигляді чорного або зайнятого пару. Оскільки малі та надмалі господарства завжди знаходиться на грані банкрутства, то вони висівають тільки високорентабельні культури, не дають землі відпочити та навіть інколи роблять повторні посіви, тобто соняшник по соняшнику, рапс по рапсу, соя по сої. Наслідком повторних посівів є виснаження землі, накопичення патогенів, шкідників та бур’янів в ґрунті, що своєю чергою знижує врожайність і рентабельність.

П’ятою є проблема невнесення органічних добрив (гною), вона витікає із занепаду тваринництва, його нерентабельності в малих масштабах, та призводить до деградації ґрунтів, а саме зменшення в них вмісту гумусу – органічної основи родючості.

Шоста проблема – дефіцит техніки. Через низьку рентабельність малі господарства можуть дозволити собі лише вітчизняну техніку, у кращому випадку нову, без нормальної можливості зміни чи оновлення фондів, наслідком чого є часті поломки з наступними затриманнями проведення землеобробних операцій.

Усі ці проблеми актуальні також для значної частини середніх господарств.

Розглядаючи стан сільського господарства, ми бачимо, не дивлячись на рекордні врожаї та рекорди експорту, що стан галузі з кожним роком гіршає через низку проблем у найбільшому сегменті – середніх, малих та надмалих господарствах. А все через майже повну приватну діяльність у секторі та велику дрібність господарств. Найбільший негативний вплив на галузь виявляють трейдерні компанії, які отримують левову долю прибутку з продажу зерна за кордон, саме вони є виразливим проявом капіталізму та його хижацької натури.

Для розв'язання цих проблем потрібно побороти першопричини, тобто капіталізм та різницю між життям на селі та в місті, для чого треба перебудувати сільське господарство шляхом його загальної націоналізації та об’єднання в одне велике агропідприємство.