Неповороткість українського капіталу та влади у підготовці до війни

24 лютого 2022 року почалося вторгнення військ РФ на територію України. Коментуючи звинувачення в неналежній підготовці до війни радник Офісу Президента Михайло Подоляк писав:

У цій статті ми спробуємо дослідити, чи справді влада підготувалася до воєнних дій і як саме, у якому стані була українська армія та економіка перед початком «спеціальної воєнної операції». Для цього потрібно проаналізувати безпосередньо український ВПК і рішення держапарату перед вторгненням, а також розглянути вплив війни на економіку.

Для початку, коротко проаналізуємо розвиток (хоча, скоріше деградацію) і структуру ВПК України.

Після ліквідації СРСР і проголошення незалежності Україні дістався потужний воєнно-промисловий комплекс. А саме, приблизно 750 підприємств, що займалися виключно випуском зброї, а кількість підприємств, що пов’язані з ВПК (наприклад, заводи «подвійного призначення»), сягала 2000. Не варто забувати і про кадровий складник — усього у ВПК працювало майже 700 тис. осіб. Зрозуміло, що серед них були як рядові робітники, так і професійні кадри — конструктори, працівники науково-дослідницьких інститутів тощо . Загалом, радянська освіта справлялась із забезпеченням підприємств кваліфікованими кадрами.

Після всіх цих, здавалось, благополучних для подальшого розвитку, чинниках, виробництво вже у 90-х р. почало скорочуватись. На це вплинули і скорочення державних замовлень за браком зовнішнього ворога і зовнішнього ринку (найбільший із можливих партнерів — РФ, з якою тоді здійснювалася військово-технічна співпраця, теж скорочувала держзамовлення, а пізніше почала реструктуризацію свого ВПК на внутрішні потреби). Звичайно, також зіграла роль і приватизація.

Станом на січень 2022 року в Україні налічувалося прибизно 120 державних і 250 приватних підприємств у галузі ВПК. Державні об’єднанні в концерн «Укроборонпром», а деякі приватні підприємці — у «Лігу оборонних підприємств України». Розглянемо ці дві організації докладніше.

Почнемо з «Ліги оборонних підприємств України». Створена у 2016 році ліга об’єднує різноманітні підприємства, найбільш відомі — «Мотор Січ» та «Кузня на Рибальському». Голова Наглядової ради — міністр оборони та прем’єр міністр при каденції президента Ющенко, голова правління — голова Держспоживстандарту при каденції Ющенко. Ліга займає малу частину в забезпеченні зброєю України, виробляючи товари військового та подвійного призначення, в основному, на експорт. Тому, перейдемо до аналізу «Укроборонпрому».

Державний концерн «Укроборонпром» утворився 9 грудня 2010 року в результаті адміністративної реформи Віктора Януковича. Його ціль — об’єднувати державні підприємства ВПК. Також у концерні зведені підприємства, що діють у сфері імпорту та експорту товарів військового призначення (наприклад, до складу «УОП» до 9 березня 2022 входив «Укрспецекспорт», що наділений монопольним правом на зовнішню торгівлю зброєю).

4 липня 2014 року Петро Порошенко підписує указ про призначення Романа Романова гендиректором «УОП». Ця персона побувала на різних посадах: заступника Херсонської міськради та облради, голови обласної Спілки малих, середніх і приватизованих підприємств України. 12 лютого 2018 року Романов йде з посади, і через декілька днів на його місце заступає колишній директор «Укрспецекспорту» Павло Букін. Букіна з його попередником об’єднує один не дуже приємний факт — причетність до розкрадання грошей на «УОП» спільно з Петром Порошенком та його соратником Олегом Гладковським, про що детально йшла мова в розслідуванні групи «Bihus.info», опублікованому в лютому 2019 року. Схема класична: через ланцюжок фірм-одноденок заводам контрабандні деталі постачало підприємство Ігоря Гладковського, сина Олега Гладковського, піднімаючи ціну в рази.

20 травня 2019 року Володимир Зеленський вступає на посаду президента України. А вже в червні Фонд державного майна України включив до переліку малої приватизації 9 підприємств «УОП».

Наступним важливим періодом у історії «УОП» є грудень 2020 р. По-перше, Зеленський призначив нового гендиректора — Юрія Гусєва. По-друге, Кабінет Міністрів передав для приватизації Фонду державного майна ще 16 підприємств «УОП». По-третє, Юрій Гусєв підписав наказ про початок корпоратизації «Укроборонпрому».

Коротко опишемо цю корпоратизацію. Законом «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності» передбачено перетворення «УОП» на акціонерне товариство, 100 % акцій якого належить Кабінету Міністрів України. А підприємств-учасників концерну — на акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Водночас, закон на цей момент обмежує, але не забороняє приватизацію того чи іншого підприємства, чи всього «Укроборонпрому» загалом, наприклад, випуск акцій «УОП», або продаж підприємств:

8 лютого 2022 року вийшло інтерв’ю Юрія Гусєва, у якому він заявляє:

Наслідки всіх цих утворень, кадрових змін і реформ яскраво видно на прикладі сьогоднішніх воєнних дій. Дійсно, ВПК України справлявся з випуском, наприклад, стрілецької зброї. Але зараз виникла гостра недостача інших видів зброї. Якщо умовний ПРК «Стугна-П» ще вироблявся, хоч і не в достатній кількості (що демонструє факт того, що лише у квітні США передали більш, ніж 5000 ПРК «Javelin»), то такі розробки, як «Горлиця-2» (КБ «Антонов») або «Вільха» (КБ «ЛУЧ») — або повністю, або практично повністю заміняються зарубіжними аналогами, як от «Bayraktar TB2» або «HIMARS».

Додати до аналізу стану підприємств можна й цитату самого Гусєва на прес-конференції в липні 2021 року:

Схожі цифри у 80 % про знос наводяться і про певні, раніше дуже потужні підприємства, наприклад, про ДП «Антонов», або про Миколаївський суднобудівний завод, який у жовтні 2020 року ініціював процедуру банкротства. Та й узагалі справа із суднобудуванням останні роки зазнає стагнації. Це наочно показує історія з крейсером «Україна», який спустили на воду в 1990 році і 1998 році добудували на 95 %. Цей крейсер так і простоював у причалі, поки у 2017 році Міноборони не відмовилося від корабля, після чого він і далі простоював, але вже у віданні «УОП».

Також не краще і в справі трудових відносин на підприємствах. Яскравим прикладом є Харківський авіазавод, який у липні 2021 року мав борг у вигляді невиплат зарплат на суму 256 млн грн. Про це можна прочитати в статті РФУ.

Отже, сфера українського ВПК зазнавала деградації не один рік. Але, можливо, хоч у останні дні перед війною влада все ж переглянула політику в галузі оборони?

Для розуміння того, як відбувалася підготовка влади, для початку достатньо звернутися до будя-якого українського медіа й переглянути лютневі новини. А їх левова частка, як мінімум, до визнання РФ ОРДЛО 21 лютого, складалася з: заяв про скупчення військ РФ на кордонах з Україною; новин про постачання країнами НАТО озброєння; та великою кількістю заяв чиновників усіх країн і мастей, як от «Зеленський заявив розраховувати лиш на себе» або «Генсек НАТО обговорив можливі санкції проти РФ». Які ж реальні дії проглядаються за плеядою слів?

Були зроблені певні дії у сфері армії. 1 лютого президент підписав указ, згідно з яким було підвищено зарплату до рівня не менш, ніж 3 мінімальних заробітних платні, і зобов’язано Кабмін зайнятися розробкою законопроекту для збільшення чисельності ЗСУ. 7 лютого в Києві пройшли навчання ТРО, а 8 виділили гроші на оновлення київської системи сповіщення. 10 лютого розпочалися військові навчання «Заметіль-2022». 19 лютого Зеленський розпорядився збільшити матеріальне забезпечення армії.

21 лютого визнається ОРДЛО, 22 — Радфед РФ схвалила рішення про використання армії РФ на Донбасі. І лише тоді Зеленський підписує указ про призов резервістів. Й аж 23 лютого ВРУ ухвалила закон про надання додатково 23 млрд грн за напрямками оборони й безпеки. У той же день ввели надзвичайний стан.

Ось такі були останні приготування до війни, до якої «готувалися з минулого року». Наслідки «підготовки» очевидні.

Перед війною не було проведено евакуації, причому, навіть із міст, що й так розташовувалися у безпосередній близькості до лінії фронту. У кращому випадку евакуацію почали 24 лютого, як от з Авдіївки, а десь, наприклад, у Волновасі, лише 1 березня. Але в будь-якому випадку евакуація, що почалася лише після вторгнення, була проведена хаотично й у малих масштабах (наприклад, з 24 лютого по 1 березня з Волноваського району евакуйовано всього 500 людей).

Також важливо зауважити, що така «підготовка» спричинила сьогоднішню ситуацію на південному напрямку — 1 березня російські війська ввійшли в Херсон, 3 березня — штурмували Запорізьку АЕС. І справді, якщо не робити планових перевірок і готувати прикордонників, якщо в обласних управліннях СБУ, навіть на головних посадах, сидять колабораціоністи (тут мова йде, наприклад, про Ігоря Садохіна), то не треба дивуватися, чому армія РФ порівняно швидко й безболісно просувається. А в Маріуполі і проблема з армією, і з евакуацією населення проявилася надзвичайно сильно.

Хоч ми не можемо напевне знати про передислокацію солдат ЗСУ перед війною, лише аналізу відомих фактів достатньо, щоби зрозуміти — підготовка української влади була досить куцою, якщо навіть не евакуювали людей. У той самий час «західні партнери» поводилися набагато активніше — США переміщували додаткові сили на бази в Польщу, певні країни НАТО передавали зброю, вкотре домовлялися про ще один кредит МВФ, або навіть надавались (наприклад, Канадою на 393 млн $). Про що може свідчити така поведінка української влади? Про недалекозорість, невіру в можливий напад, некомпетентність чи політичне безсилля?

Ми не зможемо дати відповідь на це питання, не проаналізувавши основу суспільних відносин — відносини виробничі, тобто економіку.

У капіталістичній Україні після розпаду СРСР залишилася потужна виробнича база. Не зупиняючись детально на розгляді процесу приватизації, можна впевнено сказати — промисловий потенціал втрачено. Про теперішний стан уже сировинної економіки України яскраво свідчить структура експорту та імпорту.

Якщо ми розглянемо топ-5 найбагатших українців, то й тут висновок про сировинну суть економіки підтверджується — перші троє це Ахметов, Пінчук і Жеваго займаються металургією, а четвертий і п’ятий: Коломойський і Боголюбов — паливно-енергетичним комплексом.

Тепер перейдемо до питання, як саме вплинула війна на українську економіку та українського робітника. З одної сторони, військові дії напряму заділи промислові виробництва на Сході, наприклад, металургійні заводи в Маріуполі. А з іншої, почався перетік робочої сили. Також проблемою стало питання логістики.

Українська буржуазія не розгубилась і почала діяти у відповідь. Почалися скорочення, зменшення зарплат та підняття цін. Важливим уваги є і чинник безробіття. Хоч офіційно безробіття зменшилось у порівнянні з минулим роком, варто враховувати й кількість біженців, що виїхали й за межі України, і те, що нині в роботодавця розв’язані руки. Роботодавець може просто відправити робітника в неоплачувану відпустку на весь період воєнного стану, або підписати контракт, згідно з яким робітника можуть у будь-який момент звільнити. Про наступи на права робітників РФУ не один раз писав. Уряд пробує «боротися» з безробіттям, вводячи, наприклад, «соціально-корисні роботи». У РФУ виходила стаття про ці роботи, де детально проаналізовано цікаві аспекти, як от примусова праця.

Отже, ми проаналізували метаморфози українського ВПК, дії української влади та капіталу. І лише все це (а також класовий аналіз) дасть нам змогу зробити висновки і відповісти на питання з другого пункту статті.

Українська влада виражає інтереси не всього народу України, а лише певних груп буржуазії, причому, не лише української, а й західної. І саме в її інтересах і діє уряд. Тому така поведінка влади цілком відповідає поведінці капіталу — вона інертна. Така політика у порівняно мирний час давала змогу займатися розграбунком України та її народу. У тому самому напрямку українська влада і далі рухається, перетворюючи український пролетаріат на гарматне м’ясо. Пролетаріат міг би й самотужки повалити диктатуру капіталу та захистити країну від імперіалістичних амбіцій РФ, але зрада так званих «парламентських лівих» відводила маси від класової боротьби. Ця війна лише показала всю соціал-шовіністичну суть цих «парламентських лівих».

У війні між західним і російським імперіалізмом обидві сторони не цікавить добробут українського робітника. «Наша» влада продовжуватиме пригнічувати інтереси робочого класу. І як довго вона зможе це робити — залежить від лише від нас.