Як гартувалась країна, або як ділили газотранспортну систему та газ не для населення

В цій статті поговоримо про газотранспортну систему України (далі ГТС) та про положення працівників нафтогазу. Тут не буде простого набору цифр і фактів, адже стаття присвячена аналізу розвитку української газотранспортної структури. Виходячи з нього, ми спробуємо дати відповідь, чого нам очікувати далі. Навіть якщо ви не зовсім знайомі з цією темою, це не означає, що вас це не стосується, адже платіжки приходять усім. І виплачувати кредити, яких понабирав наш уряд для ремонту ГТС, також доведеться з наших податків.

Облгази – це структури, які займаються технічним обслуговуванням труб, усуненням аварій, забезпеченням необхідного рівня тиску в мережах (трубах), забезпеченням розподілу (доставки) газу та отриманням за це оплати. Тобто вони є основою всієї ГТС. З них і почнемо.

В Україні облгази з’явились ще за сталінських часів. Тоді вони були потрібні для контролю над газифікацією областей. Головною ресурсною базою газифікації було Шебелинське родовище, відкрите 1956 року. Перший облгаз України був створений 1936 року в Донецьку, ще до відкриття Шебелинського родовища. Далі було не до облгазів: потужної ресурсної бази ще не існувало, а країна готувалась до великої війни, тому доцільніше було вкладати кошти в оборонку. В 50-х роках газифікацію було відновлено. В 1954 році подали природний газ до Вінниці. Ще за рік газ отримали Житомир і Станіслав (зараз Івано-Франківськ). У 1956 облгази почали діяти в Харкові, Чернігові та Хмельницькому. В 1957 році газифікували Луганськ, Полтаву та Дніпропетровськ. У 1958 – отримали природній газ Чернівці та Запоріжжя. В 60-х роках газифікація областей та створення облгазів охопила Луцьк, Рівне, Миколаїв, Суми, Херсон, Одесу, Черкаси, Сімферополь, Севастополь, Закарпаття. Останнім з облцентрів газифікували Кіровоград — у 1971 році. Спочатку газифіковували великі міста, а вже потім села та невеличкі містечка.

Після розпаду СРСР нові хазяї країни поставили питання про приватизацію газотранспортної системи.

31 грудня 1992 року виходить декрет Кабміна «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається». В цьому декреті не містилось прямої згадки про підземні сховища газу, у ньому лише йшлось про «об'єкти магістральних трубопроводів».

Однак виявилось, що з 1987 року до цих об'єктів відносяться всі труби, пов'язані з ними насоси і компресорні станції, підземні сховища газу, нафти і ще ціла купа майна, без якої жоден трубопровід не може виконувати свою функцію — перекачувати і зберігати вуглеводневу сировину. Тобто на той період приватизація облгазів була неможлива.

В 1995 році парламент видав постанову «Про внесення доповнень до переліку об'єктів, які не підлягають приватизації у зв'язку з їх загальнодержавним значенням, затверджений ухвалою Верховної Ради України від 3 березня 1995 року». Згідно цього документу, всі основні складові підприємств з видобутку, зберігання та транспортування нафти та газу опинилися у списку таких, що не підлягають приватизації. Також ця постанова практично анулювала більшість наказів Фонду держмайна України про приватизацію підприємств нафтогазової промисловості України. З об'єднаних в одну структуру «Укрнафти», «Укргазпрому», «Чорноморнафтогазу», «Укрнафтопродукту», було виключено всі основні структурні підрозділи як дочірні підприємства створюваних акціонерних товариств. Більше того, дочірні підприємства миттєво перетворилися на державні та передані Держнафтогазпрому України (наступнику Держкомнафтогазу, який існував і керував ними до 1995 року).

Але чому держава так захищала ГТС від загребущих рук приватизаторів? У цей період велась боротьба за неї різними групами капіталу і держава була інструментом, який тримав при собі активи активи ГТС, аби окремі капіталісти не посягнули на них передчасно. Таким чином, уряд капіталістичної України виступив як стабілізатор цієї боротьби.

В 1997-1998 роках відбувається зміна державної політики щодо облгазів і газотранспортної системи. 03.12.1997 розпорядженням Кабінету Міністрів України №698-р створили робочу групу для «доопрацювання концепції реформування нафтогазового комплексу України». Робота над цією концепцією завершили в січні 1998. Її фінальним результатом стало утворення НАК «Нафтогаз України». Тоді ж влада дає згоду на приватизацію облгазів. Але Ігор Бакай, тоді перший голова НАКу, пролобіював заборону на приватизацію самих мереж, аби не втратити контроль над ними і мати більше можливостей для подальшого збільшення свого впливу на сектор.

Трохи про Ігоря Бакая. До того як очолити «Нафтогаз», він керуваводнією з перших газотрейдерських компаній — «Інтергаз», компанією, що заробляла шляхом перепродажу за вищими цінами російського та туркменського газу як в Україні, так і за кордон. А несплачені борги газотрейдерів держава не раз гордо брала на свої плечі. Так будувався капіталізм в Україні.

Але повернемось до облгазів. На момент 2000 року їх в Україні існувало 54, 42 з яких входили до структури «Головпобутгаз» (у грудні 2000-го НАК реорганізував цю структуру і перетворив його на дочірню компанію «Торгового дому «Газ України»»). «Нафтогаз» тоді володів від 5-10% до 51% всіх облгазів, а заборгованість облгазів перед НАКом улітку 2000-го була 2 млрд доларів, що давало можливість сильного контролю над ними, для держави також.

Найвпливовішими гравцями першої половини 2000-х були Ігор Єремеєв, Олег Бахматюк (про те, чим вони володіли і як програли у війні за облгази Фірташу, ми написали у 2 статті циклу в розділі про Бахматюка), Віктор Попов (володів «Херсонгазом» і «Кременчукгазом»), а також такі чиновники, як Володимир Якубенко (голова ради директорів ДК «Газ України»), його радник і тодішній президент концерну «Укргаз» Андрій Карпенко, Володимир Шелудченко (перший помічник глави управління НАКу). Російський ж капітал тоді лише починав проявляти зацікавленість до українського нафтогазу, але на той час це не вирісло у щось масштабне.

Однак у 2006 до боротьби за облгази доєднується російсько-українська компанія «RosUkrEnergo».

Використовуючи свій вплив (про що ми детальніше написали в 1 статті циклу), до 2009 року «РосУкрЕнерго» сконцентрувала у своїх руках 75% об’єму продажу газу кінцевим споживачам. Така монополія в руках Фірташа і російських партнерів багато кому не подобалась, але нічого на той час Фірташу та росіянам зробити не могли (більше про те, як «RosUkrEnergo» отримала такий контроль, як в цілому Фірташ побудував свою імперію і чому НАК не зміг у 2009 знищити монопольне становище РУЕ, читайте у 1 та 2 статті циклу).

Коли владу в Україні отримав уряд Азарова, а президентом обрали Віктора Януковича, тодішній міністр енергетики Юрій Бойко почав давити на «Нафтогаз» для того, аби той продав держпакети акцій облгазів. Скуповувати ці акції почали офшорні компанії, які були пов'язані з Фірташем.

В жовтні 2011 року уряд Азарова видав постанову №1053, за якою НАК мусить віддати Фонду державного майна пакети акцій міськ- та облгазів, з можливістю зберегти за собою 25% долі компаній. Завершився процес передачі весною2012.

У травні 2012 року стартував продаж держчасток 48 газорозподільних і газопостачальних підприємств (міськ- і облгазів). Всі 48 пакетів були мажоритарними, а тому їхній перерозподіл відбувся між мажоритарними власниками. Ціна продажу акцій цих прибуткових компаній-монополістів була нижча ринкової (ніколи такого не було, і ось знов!). Впускали на ринок покупців тільки з України і РФ (та їх офшори). До цього часу у Фірташа вже було близько 20 облгазів, всі розуміли, що скуповувати буде саме він, та й сам олігарх цього не приховував.

У 2012 році також був зроблений подарунок населенню у вигляді переходу до єдиних цін на газ для всіх категорій споживачів: від промисловості та бюджетних установ до звичайного населення, яке до того платило менше.

Потім відбувся майдан. Незважаючи на цей факт, Фірташ продовжив володіти понад 2/3 ринку. Так наш новий уряд піклувався про важливих для країни людей.

Незадовго до війни РГК контролювала 70% ринку збуту газу. А війна дала нашим партнерам із заходу можливість витіснити Фірташа з ринку облгазів, чим вони і зайнялись через нашу державу. В травні 2022 року Печерський суд міста Києва наклав арешт на 26 облгазів, серед яких було 20 облгазів Фірташа. Рішенням цього стала справа Державного бюро розслідувань, яке виявило, що завдяки махінаціям власників облгазів, держава зазнала збитків у розмірі 1,5 млрд грн. Проблема була ще в тому, що відбувався тиск з боку менеджерів «РГК», а це нібито заваджувало українській держав легко відібрати облгази (бідолашний уряд... навіть власні громадяни тиснуть на неї!).

Спочатку, 16 січня 2023 року «Нафтогаз України» змінив керівництво «Харківгазу» і «Дніпрогазу», які входили до групи РГК; колишні менеджери цих підприємств звинуватили тоді НАК у спробі рейдерства, на що «Нафтогаз» послався на законність цього рішенням Кабміну і Печерського суду, і за яким корпоративні права облгазів РГК було передано «Чорноморнафтогазу» (дочці «Нафтогазу»). 17 лютого Печерський суд передав НАКу 61% акцій «Тернопільгазу», 81% «Коростишівгазу», 32% «Кіровоградгазу», 14% «Хмельницькгазу», 65% «Мелітопольгазу» групи РГК. 29 червня ТОВ «Газорозподільні мережі України» (структура створена НАКом у вересні 2022 року для консолідації облгазів, не плутати з «Магістральними газопроводами України») оголосила про приєднання ще 3 облгазів які належали групі Фірташу: «Львівгаз», «Житомиргаз» і «Київгаз» (корпоративні права яких також були передані «Чорноморнафтогазу»). 18 липня до «Нафтогазу України» було приєднано «Вінницягаз», «Сумигаз» і «Дніпропетровськгаз» групи Фірташа. 1 серпня ГМУ скасувала ліцензії на розподіл газу облгазам Фірташа в Харкові та Кривому Розі і взяла на себе ці обов’язки. 20 жовтня до НАКу було приєднано «Волиньгаз». 13 листопада націоналізували «Закарпатгаз», а 27 — «Рівнегаз», «Чернівцігаз» та «Запоріжгаз». На кінець березня 2024 року новин про націоналізацію більше немає, тобто лишається ще 5 облгазів, корпоративні права яких належать РГК.

Смішно, як же довго проходить цей процес! Максимальне розтягування судових проваджень дало змогу Фірташу виводити свої гроші через облгази та власних менеджерів. Знову бачимо піклування нашої держави про атлантів. Також цікаво, що буде далі з націоналізованими облгазами: передадуть їх іншим структурам, залишать у держвласності чи продадуть приватним інвесторам на аукціоні? У всякому разі, це буде залежати від розкладу сил та домовленостям зверху.

Від СРСР Україна отримала потужну газотранспортну систему. З розпадом Союзу та занепадом української і східноєвропейської промисловості, знизилась кількість транспортованого газу. Це означало, що таких великих потужностей ГТС більше не треба. Так, наприклад, у 1991-2005 роках використовувалось тільки 39-48% усієї потужності. Відбувалась деградація труб, капітал не був зацікавлений у їх ремонті, оскільки навіть у випадку аварії в одному місці, газ можна було перенаправити через іншу частину. Вже на початок 2006 року сплив термін амортизації близько 30% газопроводів, 60% комунікацій ГТС перебували в експлуатації від 10 до 33 років, третина агрегатів із перекачування газу відпрацювали моторесурс і потребуваои реконструкції, близько 7% газових мереж і 14% газорегуляторних пунктів експлуатувались більше амортизаційного терміну. Рано чи пізно це могло перерости у неспроможність ефективно проводити транзит, тому у вересні 2006 «Укртрансгаз» провела презентацію, на якій взяла на себе обов’язки по модернізації трубопроводів на суму 4,6 млрд доларів на протязі 2007-2010 років, аби хоч частково відновити ГТС і продовжити ефективно качати газ. Основна увага тоді приділялась 2 найбільшим газопроводам — «Союз» і «Уренгой-Помара-Ужгород»; крім цього, програма передбачала технічне переоснащення та модернізацію Угерського підземного газосховища та інвестиції в низку інших об’єктів газотранспортної інфраструктури.

В 2007 році після технічного аудиту, західні експерти заявили, що обсяг необхідних інвестицій сягає більше 6 млрд доларів. Тоді ж Євросоюз запропонував Україні кредит для цього, для надання якого необхідно було виконати 3 умови: Перша – кредит використовувати за призначенням (хитрі європейці, знали, що гроші можуть піти по кишеням українським чиновникам), Друга – ГТС необхідно буде підтримувати у нормальному стані після модернізації. Третя і головна – до цієї справи необхідно залучити приватних інвесторів і фінансовий капітал. Спочатку Україна вагалась – одною з причин була РФ, яка також вела перемовини з Україною щодо газової труби.

Але системи не могли довго чекати. Проте до 2009 року стан труб тільки погіршувався; причому в цей період на модернізацію виділяли тільки 25-30% від необхідного (близько 500 млн доларів на рік); більше того, за словами президента Київського міжнародного енергетичного клубу Q-club Тодійчука, «принаймні третину грошей, які виділяли на ГТС, розкрадали» наші чиновники. Тому 23 березня 2009 року президент Віктор Ющенко та прем’єр Юлія Тимошенко відправились на конференцію в Брюсселі, де вони розраховували отримати кредит від Європи в розмірі 4,6 млрд дол. В ході перемовин була підписана спільна декларація, в якій Україна взяла на себе всі необхідні зобов’язання. Але виявилось, що Європейський Союз виділить не 4,6 млрд, а 2,5, а також Україна додатково мусила реформувати структуру ГТС таким чином, щоб вона відповідала нормам Європейського законодавства (це передувало утворенню операторів газотранспортної системи, про що ми опишемо детальніше в наступному розділі статті).

В 2010 році «Укртрансгаз» заявив, що кредитні кошти розікрались закінчились і компанії довелося проводити модернізацію власними силами. За планом, у 2011 планувалось вкласти понад 3 млрд грн: з яких 1,2 млрд – на модернізацію магістральних газопроводів і станцій, 1,5 млрд – на реконструкцію компресорних станцій, 0,2 млрд – на модернізацію підземних сховищ. Тільки цього було мало, тому в вересні 2011 року заступник голови правління НАКу Володимир Чупрун заявив, що Україна планує інвестувати 5,3 млрд дол на подальшу модернізацію об’єктів ГТС протягом 7 наступних років — гроші на все це планувалось брати в західних кредиторів.

На 2015 рік 17,5% лінійної частини магістральних газопроводів відпрацювали свій термін і приблизно половина мали малонадійне антикорозійне покриття. Страждали не тільки труби: 36% всіх аварій у 2010-2016 були пов’язані з компресорними станціями.

У 2018, за оцінками консалтингової компанії Mott MacDonald, Україні потрібно було вкласти в модернізацію ГТС майже 5 млрд дол впродовж 7 років. При цьому, згідно з інвестиційним планом «Укртрансгазу», у 2018 році капітальні вкладення передбачено тільки на рівні 4,85 млрд грн, а це менше за необхідне в 3,5 рази. Потрібно було й усунути проблему застарілих ГПА, які побудовані переважно (у 82% випадків) з низьким ККД — в межах 18-25%, тоді як в західних двигунів такий коефіцієнт становить 34-38%. Була проблема і з газоперекачувальними агрегатами, 70% з яких виробили свій ресурс. Цікаво, що весною того року «Нафтогаз» заявив, що планує протягом наступних 9 років підняти газотранспортну систему до європейських стандартів, де в планах також було виділити 7 млрд грн на компресорні станції протягом наступних 2 років.

За словами колишнього директора ОГТСУ Макогона, у 2020 році понад 11 тис працівників щоденно моніторили стан близько 33000 кілометрів трубопроводів і роботу 57 компресорних, 33 газовимірювальних і 1389 газорозподільних станцій; також було вкладено 6 млрд грн на ремонт і технічне обслуговування труб, а в 2021 планувалось інвестувати 8 млрд грн; а в компанії було затверджено, що до 2029 року передбачалось вкласти 42 млрд грн в капітальну реконструкцію і компресорні станції.

Після початку війни двом сторонам конфлікту було важливо підтримувати труби в «тонусі», оскільки газ продовжує качатись і від цього залежать прибутки, а тому стан ГТС зараз не сказати щоб гірший, аніж було кілька років назад.

Так, у 2022 році Україною було інвестовано 1,5 млрд грн на обладнання, модернізацію та ремонт ПСГ. Також ОГТСУ разом з компанією Порошенка «ROSEN Europe B.V.» провели внутрішню діагностику2038 км лінійної частини магістральних трубопроводів на підконтрольній території — це більше, ніж в довоєнний 2021, коли такої внутрішньої діагностики зазнали 1914кмтрубопроводу (не будемо ні на що натякати, але здається, що безпідкупне керівництво ОГТСУ не встояло перед рошенівськими шоколадками).

9 червня 2023 року НКРЕКП (Національна комісія з регулювання в сферах енергетики та комунальних послуг) затвердила, що в найближчі 10 років у газотранспортну мережу буде вкладено 44 млрд грн та ще 14 млрд у газові сховища понад це. В це – не враховуючи незапланованих витрат. 27,7 млрд із цих 44 млрд мусили б піти на компресорні станції, 6,4 — на газорозподільні мережі, 3,9 — на лінійну частину газопроводів і 3 млрд на газовимірювальні станції та пункти.

Тільки в кінці літа 2023 ситуація почала змінюватись. Так, у серпні міністр енергетики Галущенко заявив, що після завершення контракту на транзит, Україна не вестиме перемовини на його продовження. У лютому 2024 комісар по енергетиці Єврокомісії Кадрі Сімсон повідомила, що ЄС не зацікавлена у продовжені трьохсторонньої домовленості про транзит російського газу через Україну. В березні кілька українських високопосадовців стали говорити, що транзит не буде продовжено: спочатку, це зробив прем’єр-міністр Шмигаль, потім знову Галущенко, після нього — голова НАКу Олексій Чернишов, а добив це все голова дивізіону ОГТСУ Андрій Прокоф’єв. Узагальнюючи їхні слова, транзит російського газу не є вигідним для України, сама ЄС вже позбулася залежності від транзиту з України і не зацікавлена в послугах останньої, а західним трейдерам буде відмовлено в покупці газу через Україну. З іншого боку, РФ і деякі західні фахівці вважають, що ЄС, зокрема його деякі країни, зацікавлені продовжити транзит і надалі.

Якщо розбирати всі ці заяви, то може виникнути багато питань. Для чого Україна взагалі транспортувала всі ці роки війни газ, якщо це приносило тільки збитки бюджету? Просто тому що ми піклувались про Європу? Якщо труба вже не буде потрібною, то хто буде оплачувати «прогорівші» інвестиції, а точніше кредит, виділений для ремонту ГТС — політикани, що набрали цих кредитів і успішно розкрали на них гроші кошти чи простий народ, що й так ледве зводить кінці з кінцями?

Передусім, варто зазначити, що транзит газу все ж вигідний українській буржуазії, інакше ми б просто не продовжували його качати. По-друге, в 2023 ми транспортували газ до Австрії, Словаччини, Італії та Угорщини. Тепер ці країни змушені будуть шукати заміну. ЄС вже давно взяв курс до переходу на СПГ або газу з інших держав — за 2021-2023 роки Європа змогла знизити частку російського трубопровідного газу вп’ятеро (щоправда, реальні цифри можуть бути в 2-3 рази скромнішими, оскільки російський газ Туреччина могла транспортувати до Європи як свій). Та все одно країни, що качали газ через Україну, можуть опинитись в незручному становищі. Наприклад, австрійська державна енергетична компанія OMV має контракт з «Газпром» до 2040 року. Якщо Україна не надасть можливості подальшого транзиту, Австрії доведеться проводити його або через Туреччину, або шукати будь-який інший спосіб, як можна було б продовжити постачання російського газу.

З вищенаписаного модна зробити прогноз, що продовження контракту по транзиту дійсно може не бути. Тільки на відміну від заяви Прокоф’єва, наша влада може дозволить декому продовжити перекачувати російський газ за сірими схемами (гріх відмовитись від можливості підзаробити). Але на плечі українського пролетаріату впала ще 1 ноша – виплата кредиту на ремонт газотранспортної системи, яка вже не так потрібна і не буде приносити запланованих прибутків.

Загалом питання про створення оператора ГТС (мова не про ОГТСУ, яку вирішили створити тільки у 2019) стояло з 2009 року, як тільки Україна взяла в Європи кредит і прийняла на себе різні зобов’язання.

В 2014 уряд підписав Угоду з ЄС, за якою Україна мусила розширити список реформ. Одна з них – відокремлення діяльності з транспортування від видобутку, розподілу та постачання природного газу (далі, анбандлінг). У вересні того ж року був прийнятий ще 1 закон, за яким ГТС і ПСГ можна віддавати спеціально створеним компаніям, в тому числі і європейським, але контрольний пакет акцій (не менше 51%) мусить залишатись у держвласності. В 2015 Верховна Рада підписала новий закон, у якому було закріплено положення щодо обов’язків України перед ЄС. А в 2016 Кабмін утвердив реконструкцію щодо НАК «Нафтогаз України» з метою відокремити діяльності з транспортування та зберігання газу.

Всі ці реформи відповідали 3 енергопакету ЄС прийнятому 2007 року, який Україна, згідно домовленості, також мусила прийняти. Така лібералізація грала на руку західному капіталу, оскільки давала можливість йому збільшувати контроль над українською ГТС. Дивно тільки, що це все впроваджували так довго. Скоріше за все, це було пов’язано з небажанням української буржуазії віддавати трубу Заходу.

Після прийняття постанови Кабміном у 2016, урядом було створено ПАТ «Магістральні газопроводи України», яке мало стати новим оператором з транспортування газу. Для цього «Укртрансгазу» необхідно було передати МГУ магістральні газопроводи, газопроводи-відводи та споруди на них, компресорні станції, ПСГ, майно сервісних підрозділів, автотранспорт і деяке інше майно. По суті, втілення цього плану повністю призвело б до ліквідації «Укртрансгазу», оскільки б ніяких функцій та активів за ним би не залишилось. Але процес реалізації 3 енергопакету загальмувався. Справа була в тому, що НАК і Міненерго мали різні підходи для реалізації урядового рішення. З одної сторони, «Нафтогаз» не хотів передавати новому оператору ПСГ і непрофільні активи, що обумовило би включення участі в газотранспортному бізнесі 4 іноземних партнерів, яким можна було б передати до 49% акцій ГТС (вартість якої було оцінено по тодішньому курсу в приблизно 12 млрд дол). З іншої сторони, Міненерго прагнуло підпорядкувати собі МГУ із залученням іноземних інвесторів.

Кілька років цей процес не рухався. Але вже 8 січня 2019 року голова «Нафтогазу» Андрій Коболєв заявив, що компанія планує завершити анбандлінг до кінця року. При цьому Коболєв наполягав, що вкрай необхідно залучити міжнародного партнера для участі в управлінні українською ГТС.

4 лютого 2019 «Укртрансгаз» приймає рішення про створення ТОВ «Оператор ГТС України», а 5 лютого останній був зареєстрований Державним реєстром. З самої назви зрозуміло, яку роль Оператор мусив виконувати. Тільки виникає питання: а для чого він взагалі був створений? Ту саму роль по домовленості мусила ж виконувати АТ «Магістральні газопроводи України».

І знайти відповідь на це питання не так вже й просто. За словами чиновників, це дало можливість ефективно керувати ГТС. Тільки як? Що саме давало такі переваги? Ніхто на це відповіді так і не дав, та й не збирались. Якщо ж відповідати на це питання, то необхідно повернутись трохи назад, у 2016, коли «Нафтогаз» (наперекір Міненерго) намагався не допустити до труби західні компанії – тим самим не дати наростити заходу вплив над трубою. Тобто виник конфлікт інтересів, який би мусив прийти до чогось — і Оператор ГТС саме став тим вирішенням, компромісом. Детальніше про це буде нижче, а зараз повернемось до історичного розвитку тодішніх подій для кращого розуміння ситуації.

Можна припустити, що китайський капітал також хотів збільшити контроль над українською трубою. 2 квітня 2019 року Група «Нафтогаз України» залучив у китайської державної кредитної агенції «Sinosure» 1 млрд дол страхової квоти. До того Група вже співпрацювала з «Sinosure»: так, у 2018 завдяки страховому покриттю від «Sinosure», «Укргазвидобування» придбало 13 бурових верстатів на 140 млн дол із відтермінуванням платежу на 5 років у іншої китайської державної корпорації «Honghua International».

Та вже 3 квітня НАК «Нафтогаз», «Укртрансгаз» і «Магістральні газопроводи України» підписали угоду про створення спільної робочої групи з 5 європейськими операторами ГТС, які були зацікавлені в підтримці процесу анбандлінгу та подальшої участі в управлінні українською ГТС. За словами Коболєва, цими західними операторами були: італійська «SNAM S.p.A.», французька «GRT Gaz S.A.», нідерландська «N.V. Nederlandse Gasunie», бельгійська «Flyxys S.A.» та словацька «Eustream a.s.».

1 липня 2019 «Укртрансгаз» передає функцію технічної експлуатації газотранспортної системи в руки ОГТСУ.

18 вересня 2019 року Кабміном було прийнято низку рішень. За постановою № 840 «Про відокремлення діяльності з транспортування природного газу та забезпечення діяльності оператора газотранспортної системи» було обрано модель відокремлення діяльності з транспортування природного газу як модель відокремлення для оператора ГТС, яка перебуває в державній власності та не підлягає приватизації. Ця постанова гарантувала збереження української газотранспортної системи повністю (на 100%) в руках держави. Постановою також було зазначено, що Оператор газотранспортної системи має право подати до НКРЕКП запит на сертифікацію як оператора ГТС і що Нацкомісія збільшує регуляторний вплив над діяльністю Оператора. Тоді було затверджено і план заходів з виконання західних вимог щодо відокремлення і незалежності оператора ГТС, зокрема – передача ОГТСУ у власність МГУ, корпоративні права якої утвердили віддати Мінфіну (що остаточно зробили 24 жовтня того ж року) як виконання однієї з вимог європейських партнерів.

4 жовтня 2019 року Оператор подав до НКРЕКП та до Секретаріату Енергетичного співтовариства Євросоюзу заявки на сертифікацію як оператора газотранспортної системи. Вже 7 жовтня із Секретаріатом було погоджено зміни нормативно-правової бази для проведення анбандлінгу, надавши їх відповідним державним органам для опрацювання. 12 листопада ТОВ «Оператор ГТС України» подав документи до Нацкомісії на отримання ліцензій на право провадження господарської діяльності з транспортування природного газу. 15 листопада президент Володимир Зеленський підписав закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з відокремленням діяльності з транспортування природного газу», який дозволяє здійснити відокремлення від НАК «Нафтогаз України» діяльності з транспортування природного газу (тобто, анбандлінг). 22 листопада НКРЕКП ухвалила рішення про сертифікацію Оператора, а 17 грудня Секретаріат Енергетичного співтовариства погодив сертифікацію. 24 грудня Нацкомісія остаточно ухвалила рішення з 1 січня 2020 року надати ліцензії та сертифікати «Оператора газотранспортної системи України». Так і було вже остаточно утворено Оператора газотранспортної системи України.

Після утворення, ОГТСУ мав 2-рівневу структуру власності, що з 2021 року почало приводити до відкритих конфліктів, оскільки гендиректор та інші директори Оператора не хотіли підпорядковуватись наглядовій раді МГУ. ОГТСУ була дуже прибутковою компанією: так, у 2020 році компанія отримала дохід у розмірі 62 млрд грн, чистої ж виручки – 28 млрд грн.

Тоді директором був Сергій Макогон — посіпака західного капіталу, який в 2000-х працював в «Morgan Stanley», «Deliotte» і «Microsoft Ukraine», а в 2014 перейшов у «Нафтогаз України».

У вересні-жовтні 2021 року МГУ підписала контракт з НАКом на викуп Оператора за мінімальною ціною у 50 млрд грн (точної сума тоді ще не було затверджено).

Тепер час вернутись до питання — а для чого взагалі було створено ОГТСУ? Як було зазначено вище, це було компромісом між поглядами західної та української буржуазії на ГТС. Національну буржуазію не влаштовувало, що половину труби (49%) можуть отримати західні корпорації; та більше того, НР МГУ також частково міг контролюватися західним капіталом через своїх представників (про що детальніше було в 1 статті циклу). Тобто, виконавши всі західні умови, український капітал міг втрати контроль над газовою трубою.

Можливо, китайська сторона також впливала на рішення (не забуваємо, що КНР вже співпрацював з Групою «Нафтогаз України» надаючи кредити і тд, нарощуючи тим самим свій вплив), займаючи сторону української буржуазії. В цій боротьбі українському капіталу вдалось зберегти за собою 100% ГТС і фінансовий контроль над ОГТСУ, яку продали МГУ за настільки високу ціну, що остання не могла виплачувати їх і примусила робити це самого Оператора (більше про це буде нижче). Водночас західний капітал вивів український уряд на доріжку реформ газотранспортної системи, поставив в керівництво МГУ і ОГТСУ своїх представників, і, не забуваємо, мав довгостроковий вплив на уряд через кредити, надані Україні ще в кінці 2000-х.

Йдемо далі. Оскільки структура власності Оператора ГТС доводила до конфлікту інтересів, то або одна сторона мусила вийти переможцем, або мусив відбутися компроміс. Але ті, хто уважно читав 1 статтю циклу, добре пам’ятають, що в НР МГУ входили представники західного бізнесу. Так чому між ними і Макогоном могли виникнути конфлікти, якщо вони представляють різні групи західного капіталу? В тому то і річ, що в першу чергу вони є представниками різних груп західного бізнесу, а тому кожна група хотіла нарощувати саме свій вплив; не треба забувати, що в раді Магістральних були й українські представники (які і були основними противниками Макогона), а ОГТСУ в той час паралельно була під фінансовим контролем НАКу, оскільки ще не виплатила йому всю суму відкупу.

Гостра фаза боротьби розпочалась за контроль над ОГТСУ розпочалась в травні 2022 року, коли Макогон разом із консультантами зі Світового банку запропонували створити наглядову раду ОГТСУ, а МГУ взагалі ліквідувати. Наглядова рада хотіла рішити такий хід Макогона просто звільнивши його і поставити свою людину. На місце старого директора Тетяна Федорова (член НР МГУ з 2021) хотіла поставити Андрія Хоменка або Сергія Олексієнка — людей, з якими вона працювала в «Укртрансгазі». В цей час Віктор Пінзеник (також член НР МГУ) долучив свого друга по БЮТ Олексія Кучеренка зареєструвати в Раді ТСК через незадовільний фінансовий стан ОГТСУ (хоча незадовільним він був через постійні платежі НАКу для відкупу). В свою чергу міністр енергетики Герман Галущенко висунув свого кандидата в директора Оператора — свого заступника Миколу Колісника, якому було відмовлено, незважаючи на підтримку зі сторони Офісу Президента. Західні представники в НР ніяких активних дій не приймали, напевне, їм підходили усі запропоновані варіанти.

Врешті-решт, 16 вересня 2022 року Сергій Макогон був звільнений. Тоді ж було зареєстровано декілька законопроектів, які мали вирішити подальшу долю ОГТСУ. Андрій Герус зареєстрував пропозицію Світового банку та колишнього генерального директора Макогона; НР, зі свого боку, провела тендер на 1,19 млн гривень, щоб знайти нового директора; Олексій Кучеренко зареєстрував проект №8068, в якому передбачалось приєднання МГУ до ОГТСУ з інтеграцією наглядової ради першої компанії у другу. Закони від Геруса і Кучеренка не були прийняті, тому керівництво МГУ продовжило шукати нового гендиректора.

Всередині березня 2023 за результатами конкурсу новим гендиректором ОГТСУ став Дмитро Липпа — висуванець заступника голови Офісу президента Ростислава Шурми. Цікаво, що і Липпа, і Шурма і Пінзеник – пов’язані з Рінатом Ахметовим: Липпа був очільником «Камет-Сталь» олігарха, Шурма — директором «Запоріжсталі» Ахметова, а Пінзеник на своїх колишніх постах приймав закони, які були вигідні ДТЕК. У квітні відбулись й інші кадрові зміни: зі своєї посади звільнився фіндиректор Юлій Кулик, був звільнений головний «закупівельник» компанії, а друга Галущенка Юрія Гапона зробили керівником служби безпеки. Тим самим група Шурми-Галущенка почала займати ключові пости в компанії.

Але 28 липня 2023 року в 2 читанні було ухвалено законопроект про оптимізацію структури власності Оператора ГТС. Це означало, що корпоративні права компанії переходять до Міненерго; що буде ухвалено новий статут разом з «Energy Community»; а також, що необхідно провести конкурсний відбір для нової НР «Оператору газотранспортної системи України», а МГУ – ліквідувати.

Вже 5 вересня МГУ було ліквідовано. 23 вересня Кабмін передав корпоративні права ОГТСУ Міненерго. 23 жовтня була сформована нова наглядова рада. 31 жовтня урядом затвердив нову НР, до якої увійшли: незалежні члени Девід Чарльз Девіс (голова комітету з аудиту міжнародної сервісної компанії «Petrofas Limited», яка проектує, будує, керує та обслуговує інфраструктуру нафти, газу, нафтопереробки, нафтохімії та відновлювальних джерел енергії; також Девіс ,– член наглядової ради «Wienerberger AG» (про нього писали в 1 статті циклу), Сергій Коновець (фінансовий директор «Torvell Holding Limited» і колишній член НР АТ «Укрексімбанк») і представник від держави Світлана Гринчук (заступник міністра енергетики Галущенка).

Варто зазначити, що «Оператор ГТС України» має великий вплив на облгази: в січні 2023 року вони були винні Оператору більше 16 млрд грн (а в вересні вже 18,33 млрд грн). Цей борг виник через закупівлю облгазів у ОГТСУ ресурсу ВТВ (виробничо-технологічні витрати) — витрат під час ремонту та аварій. Раніше, коли облгази ще були приватними і належали Фірташу, такі борги часто списували, тобто держава брала ці витрати на себе. Зараз, коли облгази націоналізовуються НАКом, ці борги не переходять разом з ліцензіями, а тому вони залишаються на пустих юридичних особах, через що ОГТСУ просило Кабмін переглянути процес передачі ліцензій, аби борги також перейшли до «Нафтогазу». Та наразі ніяких дій в цьому напрямку не відбувалось.

А тепер до висновків. Через усі ці реформи ми маємо хаос, у якому видобувники газу існують окремо від труб і перекачувальних станцій, з відірваними від усього цього газосховищами. Цим розділенням буржуї маскують проникнення приватного капіталу в сектор і ділять все по шматкам, оскільки з’їсти за один присід всю систему занадто дорого (можна і вдавитись). Правда, враховуючи те, що труба вже не так і потрібна (читайте в минулому розділі), цікаво, а що ж буде далі з системою.

Підземні сховища газу виконують важливу роль у газотранспортній системі. Вони необхідні для безперебійного забезпечення споживачів газу, для забезпечення транзиту через територію країни та для створення резервів на випадок екстремальних ситуацій. Вони є невід’ємною складовою енергосистеми України. Належать всі ПСГ АТ «Укртрансгазу», на що у нашому випадку треба звернути увагу, оскільки як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, ПСГ також мусили перейти у власність оператору ГТС. Але чомусь цього не сталось. Скоріше за все, це діло рук «Нафтогазу», аби не мати більше контролю над шматками поділеної системи.

Українські газові сховища є найбільшими в Європі та 3 у світі за вмістимими об’ємами.
Сховища ці, яких 12 штук, розкидані по всій території України: Більче-Волицько-Угерське (об’ємом 17 млрд кубометрів газу), Угерське (1,9 млрд кубометрів), Опарське (1,9 млрд), Дашавське (2,1 млрд), Богородчанське (2,3 млрд), Олишівське (310 млн), Мринське (1,5 млрд), Пролетарське (1 млрд), Солохівське (1,3 млрд), Кегичівське (700 млн), Краснопопівське (420 млн) та Бергунське (400 млн) газосховища. 5 найбільших газосховищ (Більче-Волицько-Угерське, Угерське, Опарське, Дашавське та Богородчанське) з загальною потужністю 80% всіх українських ПСГ знаходяться на заході країни. 2 східних сховища знаходяться на окупованій території — це Бергунське і Краснопопівське. Мринське та Олишівське газосховища, що знаходяться на території Київщини, створено на базі водоносних структур, всі решта — на базі виснажених газових родовищ.

Зараз послугами українських СПГ користуються понад 1000 компаній з більш як 30 країн. Воно і не дивно, оскільки найбільші потужності сховищ знаходяться на заході, а їхні залягання знаходяться на глибині від 400 до 2000 метрів, що робить їх безпечними навіть під час війни. Ще з початку війни Європа почала активно закачувати свої сховища газом для перестрахування у випадку відмови Росії продавати газ. Це привело до того, що на кінець літа 2022 європейські СПГ були заповнені на 87%. Тоді ж Україна почала пропонувала Європі свої надійні та великі за обсягом газосховища, чим і скористались європейські трейдери.

Наскільки обходиться Європі зберігати газ в Україні? Дуже дешево. Діють тарифи на зберігання європейського газу в українських газосховищах без сплати податків і митних платежів протягом 1095 днів (3 років), про що ми вже згадували в 1 статті циклу. Також ОГТСУ запровадили послугу short-haul, за якою можна було закачувати газ на короткі відстані, завдяки чому буде діяти знижка (більша частина газу з Європи поступає саме по такій схемі). А український уряд спільно з Європейською комісією розробляють механізми страхування для європейських компаній, що будуть тримати свій газ в Україні. І ці тарифи залишаться незмінними до квітня 2025 року (поки для простого населення шалено зросли тарифи, наші західні колеги можуть спати спокійно ще рік!). А з 1 червня 2024 клієнти українських ПСГ зможуть закачувати та викачувати свій газ зі сховищ у зручний час і спосіб, а також отримають й інші можливості по зберіганню газу та бронюванню сховищ, яких не було до цього.

Така ось справедливість по-українськи. Та чому наш уряд так піклується про західних буржуїв попри катастрофічну нестачу коштів? Скоріш за все, тут замішаний лобізм та договорняки, в іншому випадку логіки у цьому не було б ніякої. Ну а ми поки що – і далі терпимо.

Взагалі, споживання газу під час війни сильно впало. Якщо в 2021 воно було на рівні 28,8 млрд кубометрів, то в 2022 вже складало 19,8 млрд кубометрів, а в 2023 – ще менше. Таке падіння внутрішнього ринку споживання спричинено закриттям та знищенням підприємств, а також зменшенням кількості населення. Але українському нафтогазовому бізнесу таке скорочення не шкодить, оскільки на 2023 рік ціни на газ на міжнародному ринку були вдвічі нижчі, аніж на українському. Маємо, що маємо.
Не краща ситуація і в тих, хто працює у нафтогазовому секторі. Дійсно, робітники сектору мають певні пільги від держави: так, в законі «Про нафту і газ» в 50 статті прописано, що підприємства галузі зобов’язані укомплектовувати робочі місця кваліфікованими кадрами та надавати безпечні умови праці, а працівники, які перебувають в зоні впливу шкідливих і небезпечних факторів, повинні отримувати додаткові пільги. Але не забуваємо, що в Україні мінімальна зарплата за 2020-2023 роки, наприклад, коливалась від 4723 до 6700 грн за місяць – певної мірою це стосувалось і робітників нафтогазової галузі.
Наведу приклади. У 2019 працівники «Київоблгазу» почали активно звільнятись. За 7 місяців компанію покинуло 423 людини, а нестача фахівців склала 68% від штату. Справа була в тому, що зарплата в ньому складала 4173 грн – мінімальна на той час. Директор облгазу, коли у нього спитали, чому така низька заробітна плата, почав виправдовуватись тим, що у всьому винна НКРЕКП, яка заборонила піднімати ціни на газ для населення — почав жалітись, що через неможливість підвищити ціни і наростити прибутки, компанія не може збільшити зарплату своїм працівникам. Що заважало виділити гроші на зарплату працівникам із уже існуючих прибутків в десятки мільйонів гривень на рік — питання риторичне.
Якщо ж говорити про теперішній час, то ситуація не набагато краще. Наприклад, восени 2023 у «Львівоблгазі» зарплата коливалась в районі близько 12-20 тис грн на місяць. Невелика сума, особливо враховуючи, що ціна на оренду 1-кімнатної квартири у Львові стартує від 7 тис грн без урахування комунальних платежів. Вищезгаданий «Київоблгаз» «не поскупився» і на осінь 2023 запропонував зарплату в районі 13-24 тис грн.
Крім облгазів, великим роботодавцем у секторі був той же «Нафтогаз». Тільки зарплата там також поганенька.
У 2021 році було проведено опитування працівників НАКу. Воно показало, що найбільше незадоволення співробітників викликала відсутність справедливої оплати праці. Хоча Кабмін і анонсував підвищення зарплат працівникам «Нафтогазу» на 85% у 2021 році, але мова не йшла про працівників філій: вже не раз помічали, що в компанії проводиться відверта дискримінація робітників, що працюють у філіях. Так, працівникам «Центр метрології та газорозподільних систем» (філія «Нафтогазу») були узгоджені умови колективного договору гірші, ніж у самому «Нафтогазі»; були зменшення в 2 рази допомоги на оздоровлення дітей працівникам всіх філій; знижені соціальні й компенсаційні виплати; було позбавлено можливості отримувати річну премію; також посадові оклади висококваліфікованих працівників філій знизили. «Нафтогаз України» виправдовував це тим, що філії, як окремий підрозділ, не отримує ніяких прибутків. Тільки виникає питання: а чи зміг би НАК отримувати ці самі прибутки без цих окремих підрозділів? Звичайно, що ні.
Також були випадки, коли НАК не виплачував обіцяні премії. Наприклад, в 2018 році працівникам ДК «Газ України» не виплатили річну премію всупереч договору. Робітники тоді внесли питання про невиплату до керівництва та наглядової ради, але відповіді та премій так і не отримали...
З іншого боку, «Нафтогаз» дбає про адміністративний вищий персонал. У 2020 році витрати на адміністративний персонал виросли до 5,7 млрд грн з 4,8 млрд у 2019, а витрати на виробничий персонал скоротили з 5,7 до 5 млрд за аналогічний період. Премії в менеджерів також не низькі. Буває й таке, що винагороди керівників перевищують дохідність відділу, як наприклад у дивізіоні «Альтернативна енергетика» і дивізіоні «Тепло» в 2020; також можна згадати про скандальну премію керівнику «Нафтогазу» в розмірі 230 млн грн, про що ми писали в 1 статті циклу.
Але не зважаючи на всі мінуси, люди дійсно прагнули працювати в «Нафтогазі». Пливучість кадрів на 2021 рік склала лише 3% — це вважається низьким показником. Також компанія займається благочинністю, тим самим заробляла довіру громадян: в регіонах, де веде свою діяльність Група «Нафтогаз України», вона допомагає лікарням, школам і відновленню інфраструктури; також виділяє 5% від свого прибутку місцевим громадам. Через це місцеві жителі мають більше стимулу піти працювати в таку «благородну» компанію. По-друге, НАК сам інвестує в навчання та стажування працівників і майбутніх працівників. Також опитування працівників НАКу показало, що тільки 17,5% робітників у 2021 році вважало, що змогли б швидко знайти роботу з кращими умовами... Враховуючи усе це ясно, що український робочий між 2 роботами з низькою оплатою вибере ту... де платять більше!
Проаналізуємо в цілому реальні зарплати звичайних робітників у всьому нафтогазовому секторі. В 2021 році вони були на рівні від 4723 до 20000 грн на місяць без урахування премій(+10-15% до з.п.). Тобто маючи сім’ю, жити було можна, але економлячи геть на всьому. І то, тільки високооплачуваним спеціалістам. А зараз ситуація не надто краща через війну, що розігнала ціни так, що за ними не встигають зарплати. Доводиться брати кредити або просити допомоги у родичів та друзів, які самі ледве зводять кінці з кінцями...
Ось так. Класова свідомість ще спить, страйків мало, а всі спроби боротьби або ігнорують, якщо вони не представляють небезпеки панівному класу, або душать в зародку. Та й важко буде знайти роботу з кращими умовами.
Закінчувати на такій сумній ноті не хотілось би. Все ж таки автор ставиться до цієї статті не тільки як до наукової роботи, але й як до свого творчого вираження, як до певного роду мистецтва. А хороше мистецтво мусить показувати боротьбу прекрасного та небайдужого з потворним класовим буттям. Так, цикл статей буде завершатись саме відповіддю на питання «що робити?» та «як боротись?», але до нього ще далеко, а щось небайдуже хочеться виразити вже тут, хоча б зовсім трохи. І єдиний спосіб, яким би можна було це зробити – це запропонувати читачеві не опускати руки. Погані часи в історії суспільства були не раз. Але всі, хто боровся за своє майбутнє, з часом виривали його з лап загниваючої системи. Тепер це впало на наші плечі – не тільки як тягар, але й як стимул для розкриття усього прекрасного, що є в нас і в цьому світі.