З розпадом Радянського Союзу у ‘новонароджених’ Українських монополій стало питання про те як краще зарекомендувати себе на міжнародному ринку, - як конкурентів монополіям Європи та США чи як ‘компрадорів’. Врешті, згідно законів ‘вільного’ ринку, вітчизняний капітал пішов шляхом ‘найменшого спротиву’ (і не міг не піти, якщо хотів отримати доступ до світових ринків збуту). Тим самим український олігархат підписав собі вирок на залежність від потужного ‘наднаціонального’ капіталу з корінням в США, Англії, Франції.
В 90-х роках ХХ-го століття починається активна приватизація всіх крупних підприємств України. Приватизація, яка проходила у відкрито ‘варварській’ формі, з метою щонайшвидше передати державні (народні) активи ‘новонародженому’ олігархату сильно ослабила потужну українську промисловість. За період 1991-2019 років виробництво електроенергії знизилось на 48%, аміаку на 69% (основний компонент добрив).
Більш того, за 1990-2000 роки, індекс промислового виробництва впав більш ніж на 40%! Це падіння продовжилось і в наступні роки, - за 2000-2008, індекс промислової продукції знизився ще на 29% [12].
При цьому, населення та інвесторів ‘тішили’ ростом економіки, яка зростала по суті тільки завдяки продажу металів, нафти та газу мінімальної обробки, тобто сировини! (з якої вже хтось інший виготовлятиме товари, які Україна потім змушена буде імпортувати).
Металургія, яка забезпечувала металом український ‘нафтогаз’ також деградувала: якщо у 1990-му році металургія принесла країні 51 млн. тон металів, то вже в 2010-му тільки трохи більше 32 млн. тон [13]. Виріс знос основних фондів, - у 1990-му знос основних фондів був на рівні 36,5%; в 1996-му році - 40%; а у 2007-му - 51,5%. Тобто основні фонди ніхто не відновлював та не нарощував – вся економічна діяльність в промисловості велась ‘на знос’ та без планів на майбутнє [14].
Більш ніж у 6 разів виріс імпорт транспортних засобів і в 4 рази - металів високої обробки [15].
Всі ці факти оголюють справжню ‘ефективність’ наших бізнесменів-олігархів у розпилі заводів, а також залежність та спрямованість їх на задоволення росту західних монополій.
Потреба у продуктах переробки нафти та газу для України залишається на високому рівні. У 2021-му році використання природнього газу склало 27 млрд. кубометрів, а нафтопродуктів - 10 млн. тон. Враховуючи, що у тому ж році Україна видобула тільки 19 млрд. кубометрів газу і лише 1 млн. тон нафтопродуктів, - потрібно було знайти постачальника.. І цим постачальником стала Росія!
Залежність від імпорту нафти та газу виникла ще у 1990-му році (а можливо і трохи раніше) [16]. Так спочатку, в серпні 1992-го, Україна та Російська Федерація уклали договір про постачання газу в Україну в розмірі 70-ти млрд. кубометрів газу на рік. Такі зобов'язання взяли на себе компанії ‘Укргазпром’ та ‘Газпром’ відповідно [17].
А вже в лютому 1993-го року, ‘Газпром’ звинуватив Україну у заборгованості на 138 млрд. рублів. Росія оголосила про призупинення постачання газу Україні. У відповідь українська влада пригрозила, що зупинить транзитні газопроводи до країн західної Європи. В березні того ж року, РФ і Польща домовились про будівництво газопроводу ‘Ямал — Західна Європа’ в обхід України, через територію Польщі та Білорусії. В серпні експорт газу з Росії в Україну вперше був припинений на 5 днів [18].
В лютому 1994-го року було підписано нову міжурядову угоду на наступні 10 років. Цією угодою визначався обсяг постачання природнього газу в Україну (50-70 млрд. кубометрів в рік), обсяг транзиту (80-90 млрд. кубометрів в рік) через Україну та транзиту в Україну із Середньої Азії територією РФ (25-35 млрд. кубометрів в рік). Комерційні аспекти передбачалося узгоджувати щороку в рамках контрактів тих самих ‘Укргазпрому’ та ‘Газпрому’ [19]. Додатково, в лютому-березні 1994-го року відновилось шантажування шляхом зупинки постачання російського газу в Україну, а ще вимоги повернення боргу шляхом передачі прав на українські газопроводи. Стабільно ці поставки відновилися в обмін на згоду Києва поступитися у суперечці з Москвою щодо зарубіжних активів колишнього СРСР [20].
У 1999—2001 роках Україна (за газові борги) офіційно віддала Росії 8 стратегічних бомбардувальників Ту-160, 3 Ту-95МС та близько 600 крилатих ракет Х-22. Зараз же використання усього цього арсеналу помічено в Російсько-Українській війні зі сторони РФ, а Україна знову лишилась в ‘дурнях’, бо змушена купляти в країн НАТО зброю за кредити (помітимо що купує Україна зброю схожого технічного рівня та віку, що і згадані бомбардувальники та ракети).
В 2002-му був укладений новий контракт на поставку газу, згідно якого, на 2003-2013 роки встановлювалась стала ціна в 50 $ за 1000 кубометрів газу і транзит по сумі 1,09 $ за 100 км. Цікаво, що у 2006-му році російська сторона захотіла підняти вартість транзиту до європейського 1,75 $. Це стало наслідком вимоги Юлії Тимошенко націоналізації ‘РосУкрЕнерго’ [21].
У 2003-му Україна стала членом ‘Єдиного економічного простору’ і разом із РФ приймала участь в створенні крупних проектів, - в тому числі і по газотранспортних системах [22].
В 2004-му році транзитом нафти та газу з Росії в Україну стала займатись компанія ‘РосУкрЕнерго’, яка була посередником до 2009-го. Ця компанія належала двом власникам: ‘Газпромбанк’ (яка володіє 50 % акцій через зареєстровану в Швейцарії компанію ‘ARosgas Holding AG’) та компанії ‘Centragas Holding’. В свою чергу ‘Centragas Holding AG’ на 90% належала українському бізнесмену Дмитру Фірташу.
‘РосУкрЕнерго’ була створена у 2004-му році при покровительстві Віктора Януковича, уряду РФ, ‘Нaфтoгaзу Укрaїни’, ‘Гaзпрoму’ та Юрія Бойко. Статутний капітал був невеликий - всього 35 тис. доларів США. Замінила вона колишню компанію Дмитра Фірташа – ‘Eural Trans Gas’.
З самого початку існування ‘РосУкрЕнерго’, Юлія Тимошенко (прем’єр-міністр на той час) всіма силами намагалась виключити її з посередників між ‘Гaзпрoм’ і ‘Нaфтoгaз Укрaїни’, оскільки хотіла повернути на ринок ‘Ітeру’ Ігоря Макарова, з яким тісно співпрацювала в 90-их [23].
У ‘РосУкрЕнерго’, крім Юрія Бойко і Віктора Януковича, був ще один важливий український політик, який захищав її інтереси - це Віктор Ющенко. Чому ж Віктор Андрійович так активно лобіював інтереси ‘РУЕ’? У 2006-му році народні депутати Ігор Шурма та Олександр Голуб показали копії платежів, за якими компанія Фірташа переказала гроші двом фірмам з США та ОАЕ: 53 млн. $ для ‘Пeтрoгaз’ і 12,3 млн. $ для ‘Refin Commercial Company’. Обидві компанії напряму пов'язані зі братом Віктора Ющенка - Петром.
Якби не посередництво ‘РосУкрЕнерго’, то за 2002-2011 роки НАК ‘Нaфтoгaз’ заплатила б ‘Гaзпрoму’ всього лиш 25,7 а не 64,3 млрд. $. Така величезна різниця, з’явилась з того, що монопольне положення ‘РосУкрЕнерго’ знищило підписаний раніше контракт, в якому була закріплена ціна у 50 $ за тисячу кубометрів газу. Так поки в Україні люди жили все гірше і гірше, то російські і українські пани ділили між собою гроші.
2008-2009 роки - період гострих конфліктів між Російською Федерацією та Україною у питанні нафти та газу. Тоді схема поставок газу в Україну була такою: ‘РосУкрЕнерго’ купляла газ у ‘Газпром’-у, а потім продавала НАК-у, після чого останній давав гроші ‘РУЕ’, яка розплачувалась з ‘Газпромом’. В грудні 2008-го ‘РосУкрЕнерго’ закачала в підземні сховища України 11 млрд. кубометрів газу, не розрахувавшись із ‘Газпромом’. Сума заборгованості сягнула 2,4 млрд. $, а НАК ‘Нaфтoгaз’ підкреслював, що розрахувався із ‘РУЕ’ і нічого нікому не винний [24]. В лютому 2008 президент Ющенко відправився в Москву для рішення проблем заборгованості ‘РосУкрЕнерго’ перед ‘Газпром’ і формально розв'язав це питання, а також домовився про перекачку газу від ‘Газпром’ до ‘Нафтогаз України’ минаючи посередника (‘РУЕ’). В кінці 2008-го прем'єр Юлія Тимошенко відправилась в Москву для переговорів у продовжені постачання газу для України, але президент Віктор Ющенко відкликав делегацію стверджуючи, що Києву не підходить ціна на газ 235 доларів за кубометр. Пізніше, Юлія Тимошенко звинуватила президента в тому, що він тим самим хотів зберегти посередника в лиці ‘РосУкрЕнерго’ [25]; борг погашений не був, домовленість зірвана, а постачання газу в Україну з 1 січня 2009-го року зменшилось, а 7-го числа повністю припинилось [26].
В появі таких боргів були зацікавлені як ‘Газпром’, так і ‘РосУкрЕнерго’. Російський монополіст зміг збільшити ціну на газ, а український - намагався отримати від нашої щедрої держави згадані вище 2,4 млрд. $.
Вже 19 січня за підсумками перемовин прем'єр-міністрів Росії та України, Володимира Путіна та Юлії Тимошенко, керівники ВАТ ‘Газпром’ та НАК ‘Нафтогаз’ підписали прямий договір про постачання та транзит газу на 2009-2019 роки. За цим контрактом Україна зобов'язувалась купувати по завищеним цінам (від 400 до 500 $ за 1000 кубометрів газу, в залежності від якості) у Газпрому 40 млрд. кубометрів газу у 2009-му та по 52 млрд. кубометрів газу в 2010-2019 роках відповідно [27].
21 квітня 2010 року в Харкові Віктор Янукович і Дмитро Медведєв підписали нову угоду про вартість закупки та транзиту газу через українську ГТС, домовившись про зниження ціни на 30 % з продовженням угоди про оренду бази у Севастополі до 2042 року. Ці угоди Росія розірвала у 2014 році після того, як Крим перейшов до РФ [28].
Досить цікавий подальший розвиток історії з ‘РосУкрЕнерго’. Після того, як ‘РУЕ’ перестала бути посередником (на початку 2009-го), то вона звернулась з позовм до Міжнародного арбітражного суду. ‘Нафтогаз України’ подав зустрічний позов і тому, 28 серпня того ж року, їхні позови об'єднали в одну справу. ‘РосУкрЕнерго’ виграв суд і Міжнародний арбітражний суд Стокгольма 8 червня 2010 року зобов'язав НАК ‘Нафтогаз України’ віддати ‘РосУкрЕнерго’ 11 млрд. кубометрів газу, а ще виплатити компанії встановлений контрактом штраф у товарній формі в розмірі 1,1 млрд. кубометрів газу. ‘Нафтогаз України’ подав апеляцію [29]. Але вже в 2011-му році міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко заявив, що Україна більше не планує оскаржувати в міжнародних судах газові угоди з Росією, підписані в січні 2009-го року [30]. Таким чином Україна все-таки віддала Фірташу 11 млрд кубометрів [31].
У 2012-му Фірташ реєструє нову нафтогазову компанію: ‘Ostchem Gas Trading’. Компанія ця займалась поставкою газу для хімічних підприємств ‘Group DF’. По суті, Фірташ хотів воскресити ‘РосУкрЕнерго’, яку вибили з ринку у 2009. Сама ‘РУЕ’ була ліквідована 7 липня 2014 року Дмитром Фірташем та ‘Газпромом’.
Серйозні зміни в нафтогазовому (і не тільки) секторі почались в 2013-2014 роках. Російський капітал опинився під загрозою програшу західним монополіям у боротьбі за контроль над українським ринком збуту ‘нафто-газу’. І навіть зниження Путіним ціни на газ з 400 до 286 $ в грудні 2013-го року, на тлі масових протестів в Україні, не допомогло зберегти сферу впливу [32]. Врешті вже з 1 квітня 2014 року ‘Газпром’ відмінив всі знижки [33].
16 червня 2014 року ‘Газпром’ звернувся до арбітражного інституту Торгової палати Стокгольма з позовом у зв'язку з невиконанням НАК ‘Нафтогаз України’ контракту 2009-го року, з вимогою стягнення з ‘Нафтогазу’ заборгованості за природний газ та пені (4,5 млрд. і 500 млн. $ відповідно). У той же день НАК ‘Нафтогаз України’ звернувся до арбітражу з вимогами про ретроактивну зміну ціни на природний газ, відшкодування всіх переплачених сум за період з 20 травня 2011 року (не менше 6 млрд. $) та скасування положення контракту, що забороняє перепродаж природного газу за межами України (21 липня ці справи були консолідовані). У той самий день Росія перевела поставки газу в Україну в режим передоплати, вимагаючи половину суми завдатку та виплати боргів до кінця року (це ніяк не вплинуло на транзит газу через Україну до Європи) [34, 35].
У зв'язку з неврегульованим конфліктом, Україна почала купувати російський газ з Європейських газосховищ, видаючи його за міфічний ‘Європейський’ газ у внутрішній пропаганді [36]. Наприкінці ж серпня 2014-го, розпочалися переговори Росії, України та Євросоюзу, на яких українська сторона наполягала на закупівлі російського газу по ціні 320 доларів за 1000 кубометрів літом і по 385 доларів взимку (раніше не було поділу ціни на літню та зимову) [37]. Українська влада заявила, що Україні вдасться знайти заміну 30 млрд. кубометрів газу, які країна отримала з Росії в 2013 році, і пережити осінь та зиму завдяки реверсним постачанням палива з Європи, запасам із підземних газових сховищ, а також скороченню споживання [38].
У жовтні 2014 року ‘Нафтогаз’ подав до Стокгольмського арбітражу другий позов проти ‘Газпрому’, вимагаючи виплати компенсації за зниження обсягів транзиту в розмірі 3,2 млрд. $ і ще 3 млрд. $ за занижену ставку транзиту [39]. Наприкінці жовтня, на перемовинах у Брюсселі, було узгоджено, що РФ буде поставляти в Україну газ зі скидкою, а та, в свою чергу, змушена буде виплатити штраф в розмірі 3 млрд. $ [40].
9 грудня Російська Федерація відновила поставку газу в Україну, а 24 грудня українська сторона погасила заборгованість. У підсумку російський газовий капітал все-таки домігся певного реваншу, заручившись підтримкою західних партнерів [41, 42].
Анексія Криму очікувано поглибила залежність України від експорту ‘нафто-газу’ (в основному з РФ), що стале ще одним кроком відвоювання капіталом РФ позицій на Україні. Разом із самим Кримом, до РФ перейшла й значні запаси природнього газу та інших корисних копалин. Невдачею завершились спроби забрати в України ще й острів Зміїний, разом з яким Україна б втратила й Одеське родовище.
Загалом, якби острів Зміїний перейшов до РФ, Україна втратила б до 21 млрд. кубометрів газу (це тільки розвідані запаси). (Більше про втрати України після анексії Криму і війни на Донбасі, ви зможете прочитати у статті 'Різні гасла - одна правда' [43]).
Після подій ‘революції гідності’ українська влада всіма силами взялась за забезпечення комфортних умов для крупного українського та західний нафтогазового бізнесу. У 2017-му році була запущена послуга ‘митний склад’, за якою закордонні компанії можуть зберігати газ протягом 3-ох років, без податків та митних зборів [44]. Ось так, поки нашому бюджету не вистачає грошей на медицину, освіту та науку - влада піклується про крупний бізнес, - зменшує або повністю знімає всі податки, дає пільгові кредити тощо.
Далі, 22 грудня 2017 року НАК ‘Нафтогаз’ виграє врешті арбітражну справу проти ‘Газпрому’ [45]. (до слова, в 2023-му році виплив скандал, в якому колишній голова ‘Нафтогазу’ Андрій Коболєв отримав підозри від Національного Антикорупційного Бюро та Спеціалізованої Антикорупційної Прокуратури в розкраданні майже 230 млн. грн, як премію за перемогу в Стокгольмському арбітражному суді над ‘Газпромом’, яку він виписав собі, ввівши в оману наглядову раду НАКу; 23 січня Вищий Антикорупційний суд виправдав Коболєва.) [46]. Ця перемога в суді сприяла подальшому зниженню впливу російського капіталу на Україну.
Однак не треба сприймати ці суперечки, як боротьбу за незалежність України від Росії. Все це було лише підготовкою до того, щоб ‘лягти під західних партнерів’, оскільки український периферійний олігархат повністю залежить від крупних зарубіжних монополістів.
В грудні 2019-го року між ‘Нафтогазом’ і ‘Газпромом’ був підписаний новий контракт на 5 років по принципу ‘качай або плати’, за яким транзит газу буде по ціні 32 $ за 1000 кубометрів. За 5 років Україна мусила пустити по своїм ГТС 225 млрд. кубометрів газу, а РФ заплатити 7,2 млрд. $ [47].
В 2020-му році через Україну до ЄС було поставлено 55,8 млрд. кубометрів російського газу, що є найнижчим показником за 7 років. Це було викликано запуском ‘Північних потоків’, через які в Європу, в обхід України, постачали все більше і більше газу.
В 2022-му, з вторгненням в Україну, очікувано знизились об’єми закупівлі нафти і газу з РФ в Україну. Звісно, існують різні схеми, в яких Україна купляє в Росії ‘нафто-газ’ через посередників (наприклад країни Балтії), однак факт залишається фактом - РФ остаточно втрачає позиції в Україні та ЄС і змушена перенаправляти всі свої експортні потужності в бік Китаю та Індії.
У 2023 році Україна ввійшла в ‘енергетичну платформу’ ЄС.
Підсумувати імперіалістичну діяльність російського капіталу в нафтогазовій сфері України можна одним словом – шантаж. Тепер цим будуть займатись нові партнери, демократичні члени НАТО.