Українська нафта та газ в руках міжнародного імперіалізму

Час читання ~ 35 хвилин

У сучасному виробництві неможливо обійтись без вуглеводнів. Наприклад, природній газ використовується не тільки як паливо, газ це цінна сировина для хімічної промисловості - виготовлення спиртів, ацетону, оцтової кислоти та інших речовин. З газу виробляють основну сировину для подальшого синтезу багатьох полімерів - етен і пропен (для виробництва всім знайомих поліетилену та поліпропілену) а також добрива для агросектору.

90% нафти-сирцю використовують як паливо а решту - для синтезу важливих органічних сполук: нейлон, синтетичні волокна (віскоза), каучук, різноманітні барвники, розчинники, отрутохімікати, кормовий білок та багато-багато іншого.

З часів здобуття незалежності, Україна змушена імпортувати нафту та газ, а відповідно - оплачувати послуги та наповнювати кишені приватних власників монополій-посередників. Враховуючи капіталістичний лад, весь тягар додаткових витрат лягає на плечі звичайних робітників, які зобов'язані тепер оплачувати величезні суми своєю працею, поступатись якістю свого життя аби ‘атлантам’ жилось добре.

Ми починаємо цикл статей, в яких буде описана історія та перспективи українського нафтогазового сектору.

Розвиток нафто- та газовидобування на території сучасної України дорадянського періоду

Перші літературні відомості про нафтові родовища на території сучасної України були описані в ‘Книзі Фалінера’ ще у 1534 році.

З розвитком капіталізму, легкої та важкої промисловості, поступово зростала потреба якісного палива, а також технологій ефективного видобування та переробки вуглеводнів.

Перші нафтопереробні заводи почали з’являтися на території тодішньої Австро-Угорщини (у тому числі на території сьогоднішніх західних областей України) в середині XIX-ого століття, що викликало негайне збільшення об’ємів видобутку нафти. Найкрупнішим місцем по видобутку нафти того періоду став Борислав. Так, у 1870-му році, в Бориславі, діяло близько 800 дрібних та середніх підприємств, які давали робочі місця для майже 10 тисяч людей; Лише за 1870-ий рік у Бориславі було викачано понад 10,5 млн кг нафти (понад 77 тис. сучасних барелів) [1].

Твір Івана Яковича Франка ‘Борислав сміється’, написаний у 1881-1882, описує історію маляра Бенедьо Синиці, котрий став організатором страйку нафтовиків Бориславу. Синиця всіма силами намагався не дати страйку скотитись до неорганізованого бунту, коли розлючений та голодний натовп почав би знищувати засоби виробництва. Герой книги (разом з автором!) усвідомлює, що не нафтові вежі варто звинувачувати у нещасті робочих, - джерелом несправедливості є те як влаштована сама капіталістична система. Нажаль Синиця не впорається зі сліпим гнівом трударів – нафтові вежі згорять…

Прототипом для написання цього твору була подія 1873-го року, коли доведені жахливими умовами праці робочі спалили нафтову свердловину [2].

Вже наприкінці XIX-го, початку ХХ століть сформувались ціла низка нафто-газових монополій, серед них:

Bergheim і Mcgarvey (а пізніше ‘Галицьке Карпатське нафтове товариство’): Утворена у 1895-му році зі статутним капіталом у розмірі 16 млн. Австрійських крон (далі просто ‘крон’);
‘Cхідниця’ (Schodnica): засноване у 1904-му році зі статутним капіталом у розмірі 6 млн. крон;
‘Акціонерне товариство для нафтової промисловості’: засноване в 1897-му році зі статутним капіталом більше 5 млн. крон;
St. Szczepanowski and Sp. (пізніше ‘Перше Галицьке нафтове акціонерне товариство’): засноване у 1889-му році, статутний капітал - 2 млн. крон [3].

Для порівняння масштабів статутних фондів - в 1900-му році, в Австро-Угорщині, річна орендна плата за одну кімнату в Празі складала приблизно 200 крон, а річна середня зарплата кваліфікованого спеціаліста - близько 1200 крон [4].

Не зважаючи на те, що монополії мали можливість (та кошти!) організувати нормальні умови праці для робочих, вони цього не робили, оскільки вигоди для капіталу в цьому не було ніякої. (Сьогодні, до речі, така ж ситуація - міжнародний капітал швидкими темпами проникає в цей сектор української економіки і, закономірно, умови праці там також не ‘мед’ та ще й постійно погіршуються).

Незважаючи на лібералізацію суспільства, поширення ‘гуманізму’ та ‘демократичних цінностей’, ‘закабалення’ працівників продовжується. Простий приклад – скрутні, часто просто нелюдські умови життя та праці трударів в основних нафтовидобувних країнах Африки - Нігерії і Анголі.

У Нігерії зарплата робітників, що працюють в нафтових компаніях коливається від 200 до 1 500 доларів в місяць; навіть зарплати висококваліфікованих спеціалістів (1 500 $) - це копійки, враховуючи, що в нігерійських сім'ях у середньому п’ятеро дітей, а вартість життя там складає практично 60% від вартості життя в США (де середня заробітна плата близько 5 800 $ на місяць) [5]!

Натомість в Анголі, - зарплата працівника в нафтовій компанії коливається вже тільки від 150 до 800 $ на місяць. Тут висококваліфікованому спеціалісту прогодувати своїх дітей ще складніше: якщо в середньому в Анголі в сім'ї є шестеро дітей, а для повноцінного харчування їх там необхідно щонайменше 1000 $ кожного місяця [6]!

До речі, всі нафтогазові компанії Африки належать повністю або контролюються опосередковано корпораціями з Європи і США! Чому ніхто в Європі та США не звертає увагу на дитячу працю та ненормовану експлуатацію робітників африканських нафтових свердловин? Де ж ці гуманісти та демократи?! Гроші не пахнуть?.. Схожа історія в інших бідних країнах світу, яким ‘пощастило’ знайти нафту чи природній газ в своїх надрах: Судан, Чад, Бруней, Перу, Малайзія, Еквадор, Венесуела та багато інших.

Український нафто-газ радянського періоду

Наслідком Першої Світової Імперіалістичної Війни став розпад двох імперій, яким (у тому числі) належали території сучасної України. Українські землі, які були частиною Австро-Угорщини, тоді перейшли у власність Польщі. Водночас, програш у війні ‘центральних держав’ допоміг французькому капіталу витіснити німецький та австрійський капітали і тепер ‘українські’ родовища перейшли в нову монопольну власність: французьким - 53%, англійським - 4,4%, австрійським - 7%, німецьким - менше 3%, польським - 18%, а також швейцарським та голландським - 10% та 4,3% відповідно. (Враховуючи ‘офшорну’ сутність Швейцарії, основну долю Швейцарії потрібно розділити між Німеччиною, Англією та Францією).

У 1939 за пактом ‘Молотова-Ріббентропа’, західна частина сучасної України перейшла під контроль УРСР, і тоді ж всі родовища та зводи були націоналізовані і перейшли до тресту ‘Укрнафтавидобування’ [7].

На територіях України, які до війни належали Російській Імперії, було мало шахт і заводів, які спеціалізувались на ‘нафто-газі’. Це пояснюється тим що російський капітал у ХХ-му столітті ще тільки розвивався у напівфеодальній країні (в той час як міжнародні монополії вже давно приділяли значну увагу західній частині сучасної України). Радянський уряд своїми силами розвивав видобуток та переробку ‘нафто-газу’. Так у 1920-х роках були проведені значні науково-дослідницькі роботи на територіях півдня України, що дозволило в 1937-му році розпочати бурові роботи під керівництвом тресту ‘Кримнафтогаз’ (створений у 1933-му році). На рік швидше (у 1936-му) вперше було добуто нафту на сході та в Сумській області; Почалось будівництво великих нафто-газо-переробних заводів [8].

Ще до початку Вітчизняної війни, у 1940-му році, був розроблений проект найбільшого на той час в Європі магістрального газопроводу, який проходив від Дашави (Львівська обл.) до Києва, а пізніше аж до Москви.

В 1956-му році було введене в експлуатацію Шебелинське газоконденсатне родовище. Це родовище було найбільшим у Європі з оцінкою запасів в понад 650 млрд. кубометрів газу.

1964-ий рік став першим роком підземного зберігання газу в Україні. Тоді вперше було закачано газ в Олишівське підземне газосховище в Чернігівській області.

З відкриттям нових родовищ на сході СРСР, об’єми видобутку на території УСРС скоротились. Так В 1985-му році було видобуто і перероблено тільки 5,8 млн. тон нафти, та 40 млрд. кубометрів газу; а у 1990 році ще менше: 5,3 млн. тон та 27 млрд. кубометрів відповідно [9]. Звісно, все це перероблялось українськими заводами (1980 році в Україні діяло 8 підприємств нафтопереробної промисловості, у 1991 - 6, у 2018 - лише 1, а зараз, у 2023 - жодного...) [10]

Гігантська частка енергоресурсів йшли в промисловість. В 1991-му році на виробництво тільки електроенергії пішло більше 30 млрд. кубометрів газу; при тому, що того року виробництво електроенергії скоротилось у порівнянні із показником 1990-го року (190 млрд. кВт/год і 290 млрд. кВт/год відповідно) [11].

Як видно, УРСР мала значний нафтогазовий потенціал, який вона використовувала у власній промисловості, а не була ресурсною базою для капіталістичних країн. Всі засоби виробництва для добування, транспортування та переробки вироблялись на території СРСР або навіть самої УРСР. Натомість сьогодні, перейшовши на капіталістичний спосіб виробництва, ринкову економіку, усі країни колишнього СРСР повністю незалежність від найпотужніших світових монополій та навіть їх молодших ‘братів’, місцевих монополістів, таких як російський чи український олігархічний капітал.

Історія нафтогазової промисловості України після УСРС

З розпадом Радянського Союзу у ‘новонароджених’ Українських монополій стало питання про те як краще зарекомендувати себе на міжнародному ринку, - як конкурентів монополіям Європи та США чи як ‘компрадорів’. Врешті, згідно законів ‘вільного’ ринку, вітчизняний капітал пішов шляхом ‘найменшого спротиву’ (і не міг не піти, якщо хотів отримати доступ до світових ринків збуту). Тим самим український олігархат підписав собі вирок на залежність від потужного ‘наднаціонального’ капіталу з корінням в США, Англії, Франції.

В 90-х роках ХХ-го століття починається активна приватизація всіх крупних підприємств України. Приватизація, яка проходила у відкрито ‘варварській’ формі, з метою щонайшвидше передати державні (народні) активи ‘новонародженому’ олігархату сильно ослабила потужну українську промисловість. За період 1991-2019 років виробництво електроенергії знизилось на 48%, аміаку на 69% (основний компонент добрив).

Більш того, за 1990-2000 роки, індекс промислового виробництва впав більш ніж на 40%! Це падіння продовжилось і в наступні роки, - за 2000-2008, індекс промислової продукції знизився ще на 29% [12].

При цьому, населення та інвесторів ‘тішили’ ростом економіки, яка зростала по суті тільки завдяки продажу металів, нафти та газу мінімальної обробки, тобто сировини! (з якої вже хтось інший виготовлятиме товари, які Україна потім змушена буде імпортувати).

Металургія, яка забезпечувала металом український ‘нафтогаз’ також деградувала: якщо у 1990-му році металургія принесла країні 51 млн. тон металів, то вже в 2010-му тільки трохи більше 32 млн. тон [13]. Виріс знос основних фондів, - у 1990-му знос основних фондів був на рівні 36,5%; в 1996-му році - 40%; а у 2007-му - 51,5%. Тобто основні фонди ніхто не відновлював та не нарощував – вся економічна діяльність в промисловості велась ‘на знос’ та без планів на майбутнє [14].

Більш ніж у 6 разів виріс імпорт транспортних засобів і в 4 рази - металів високої обробки [15].

Всі ці факти оголюють справжню ‘ефективність’ наших бізнесменів-олігархів у розпилі заводів, а також залежність та спрямованість їх на задоволення росту західних монополій.

Потреба у продуктах переробки нафти та газу для України залишається на високому рівні. У 2021-му році використання природнього газу склало 27 млрд. кубометрів, а нафтопродуктів - 10 млн. тон. Враховуючи, що у тому ж році Україна видобула тільки 19 млрд. кубометрів газу і лише 1 млн. тон нафтопродуктів, - потрібно було знайти постачальника.. І цим постачальником стала Росія!

Залежність від імпорту нафти та газу виникла ще у 1990-му році (а можливо і трохи раніше) [16]. Так спочатку, в серпні 1992-го, Україна та Російська Федерація уклали договір про постачання газу в Україну в розмірі 70-ти млрд. кубометрів газу на рік. Такі зобов'язання взяли на себе компанії ‘Укргазпром’ та ‘Газпром’ відповідно [17].

А вже в лютому 1993-го року, ‘Газпром’ звинуватив Україну у заборгованості на 138 млрд. рублів. Росія оголосила про призупинення постачання газу Україні. У відповідь українська влада пригрозила, що зупинить транзитні газопроводи до країн західної Європи. В березні того ж року, РФ і Польща домовились про будівництво газопроводу ‘Ямал — Західна Європа’ в обхід України, через територію Польщі та Білорусії. В серпні експорт газу з Росії в Україну вперше був припинений на 5 днів [18].

В лютому 1994-го року було підписано нову міжурядову угоду на наступні 10 років. Цією угодою визначався обсяг постачання природнього газу в Україну (50-70 млрд. кубометрів в рік), обсяг транзиту (80-90 млрд. кубометрів в рік) через Україну та транзиту в Україну із Середньої Азії територією РФ (25-35 млрд. кубометрів в рік). Комерційні аспекти передбачалося узгоджувати щороку в рамках контрактів тих самих ‘Укргазпрому’ та ‘Газпрому’ [19]. Додатково, в лютому-березні 1994-го року відновилось шантажування шляхом зупинки постачання російського газу в Україну, а ще вимоги повернення боргу шляхом передачі прав на українські газопроводи. Стабільно ці поставки відновилися в обмін на згоду Києва поступитися у суперечці з Москвою щодо зарубіжних активів колишнього СРСР [20].

У 1999—2001 роках Україна (за газові борги) офіційно віддала Росії 8 стратегічних бомбардувальників Ту-160, 3 Ту-95МС та близько 600 крилатих ракет Х-22. Зараз же використання усього цього арсеналу помічено в Російсько-Українській війні зі сторони РФ, а Україна знову лишилась в ‘дурнях’, бо змушена купляти в країн НАТО зброю за кредити (помітимо що купує Україна зброю схожого технічного рівня та віку, що і згадані бомбардувальники та ракети).

В 2002-му був укладений новий контракт на поставку газу, згідно якого, на 2003-2013 роки встановлювалась стала ціна в 50 $ за 1000 кубометрів газу і транзит по сумі 1,09 $ за 100 км. Цікаво, що у 2006-му році російська сторона захотіла підняти вартість транзиту до європейського 1,75 $. Це стало наслідком вимоги Юлії Тимошенко націоналізації ‘РосУкрЕнерго’ [21].

У 2003-му Україна стала членом ‘Єдиного економічного простору’ і разом із РФ приймала участь в створенні крупних проектів, - в тому числі і по газотранспортних системах [22].

В 2004-му році транзитом нафти та газу з Росії в Україну стала займатись компанія ‘РосУкрЕнерго’, яка була посередником до 2009-го. Ця компанія належала двом власникам: ‘Газпромбанк’ (яка володіє 50 % акцій через зареєстровану в Швейцарії компанію ‘ARosgas Holding AG’) та компанії ‘Centragas Holding’. В свою чергу ‘Centragas Holding AG’ на 90% належала українському бізнесмену Дмитру Фірташу.

‘РосУкрЕнерго’ була створена у 2004-му році при покровительстві Віктора Януковича, уряду РФ, ‘Нaфтoгaзу Укрaїни’, ‘Гaзпрoму’ та Юрія Бойко. Статутний капітал був невеликий - всього 35 тис. доларів США. Замінила вона колишню компанію Дмитра Фірташа – ‘Eural Trans Gas’.

З самого початку існування ‘РосУкрЕнерго’, Юлія Тимошенко (прем’єр-міністр на той час) всіма силами намагалась виключити її з посередників між ‘Гaзпрoм’ і ‘Нaфтoгaз Укрaїни’, оскільки хотіла повернути на ринок ‘Ітeру’ Ігоря Макарова, з яким тісно співпрацювала в 90-их [23].

У ‘РосУкрЕнерго’, крім Юрія Бойко і Віктора Януковича, був ще один важливий український політик, який захищав її інтереси - це Віктор Ющенко. Чому ж Віктор Андрійович так активно лобіював інтереси ‘РУЕ’? У 2006-му році народні депутати Ігор Шурма та Олександр Голуб показали копії платежів, за якими компанія Фірташа переказала гроші двом фірмам з США та ОАЕ: 53 млн. $ для ‘Пeтрoгaз’ і 12,3 млн. $ для ‘Refin Commercial Company’. Обидві компанії напряму пов'язані зі братом Віктора Ющенка - Петром.

Якби не посередництво ‘РосУкрЕнерго’, то за 2002-2011 роки НАК ‘Нaфтoгaз’ заплатила б ‘Гaзпрoму’ всього лиш 25,7 а не 64,3 млрд. $. Така величезна різниця, з’явилась з того, що монопольне положення ‘РосУкрЕнерго’ знищило підписаний раніше контракт, в якому була закріплена ціна у 50 $ за тисячу кубометрів газу. Так поки в Україні люди жили все гірше і гірше, то російські і українські пани ділили між собою гроші.

2008-2009 роки - період гострих конфліктів між Російською Федерацією та Україною у питанні нафти та газу. Тоді схема поставок газу в Україну була такою: ‘РосУкрЕнерго’ купляла газ у ‘Газпром’-у, а потім продавала НАК-у, після чого останній давав гроші ‘РУЕ’, яка розплачувалась з ‘Газпромом’. В грудні 2008-го ‘РосУкрЕнерго’ закачала в підземні сховища України 11 млрд. кубометрів газу, не розрахувавшись із ‘Газпромом’. Сума заборгованості сягнула 2,4 млрд. $, а НАК ‘Нaфтoгaз’ підкреслював, що розрахувався із ‘РУЕ’ і нічого нікому не винний [24]. В лютому 2008 президент Ющенко відправився в Москву для рішення проблем заборгованості ‘РосУкрЕнерго’ перед ‘Газпром’ і формально розв'язав це питання, а також домовився про перекачку газу від ‘Газпром’ до ‘Нафтогаз України’ минаючи посередника (‘РУЕ’). В кінці 2008-го прем'єр Юлія Тимошенко відправилась в Москву для переговорів у продовжені постачання газу для України, але президент Віктор Ющенко відкликав делегацію стверджуючи, що Києву не підходить ціна на газ 235 доларів за кубометр. Пізніше, Юлія Тимошенко звинуватила президента в тому, що він тим самим хотів зберегти посередника в лиці ‘РосУкрЕнерго’ [25]; борг погашений не був, домовленість зірвана, а постачання газу в Україну з 1 січня 2009-го року зменшилось, а 7-го числа повністю припинилось [26].

В появі таких боргів були зацікавлені як ‘Газпром’, так і ‘РосУкрЕнерго’. Російський монополіст зміг збільшити ціну на газ, а український - намагався отримати від нашої щедрої держави згадані вище 2,4 млрд. $.

Вже 19 січня за підсумками перемовин прем'єр-міністрів Росії та України, Володимира Путіна та Юлії Тимошенко, керівники ВАТ ‘Газпром’ та НАК ‘Нафтогаз’ підписали прямий договір про постачання та транзит газу на 2009-2019 роки. За цим контрактом Україна зобов'язувалась купувати по завищеним цінам (від 400 до 500 $ за 1000 кубометрів газу, в залежності від якості) у Газпрому 40 млрд. кубометрів газу у 2009-му та по 52 млрд. кубометрів газу в 2010-2019 роках відповідно [27].

21 квітня 2010 року в Харкові Віктор Янукович і Дмитро Медведєв підписали нову угоду про вартість закупки та транзиту газу через українську ГТС, домовившись про зниження ціни на 30 % з продовженням угоди про оренду бази у Севастополі до 2042 року. Ці угоди Росія розірвала у 2014 році після того, як Крим перейшов до РФ [28].

Досить цікавий подальший розвиток історії з ‘РосУкрЕнерго’. Після того, як ‘РУЕ’ перестала бути посередником (на початку 2009-го), то вона звернулась з позовм до Міжнародного арбітражного суду. ‘Нафтогаз України’ подав зустрічний позов і тому, 28 серпня того ж року, їхні позови об'єднали в одну справу. ‘РосУкрЕнерго’ виграв суд і Міжнародний арбітражний суд Стокгольма 8 червня 2010 року зобов'язав НАК ‘Нафтогаз України’ віддати ‘РосУкрЕнерго’ 11 млрд. кубометрів газу, а ще виплатити компанії встановлений контрактом штраф у товарній формі в розмірі 1,1 млрд. кубометрів газу. ‘Нафтогаз України’ подав апеляцію [29]. Але вже в 2011-му році міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко заявив, що Україна більше не планує оскаржувати в міжнародних судах газові угоди з Росією, підписані в січні 2009-го року [30]. Таким чином Україна все-таки віддала Фірташу 11 млрд кубометрів [31].

У 2012-му Фірташ реєструє нову нафтогазову компанію: ‘Ostchem Gas Trading’. Компанія ця займалась поставкою газу для хімічних підприємств ‘Group DF’. По суті, Фірташ хотів воскресити ‘РосУкрЕнерго’, яку вибили з ринку у 2009. Сама ‘РУЕ’ була ліквідована 7 липня 2014 року Дмитром Фірташем та ‘Газпромом’.

Серйозні зміни в нафтогазовому (і не тільки) секторі почались в 2013-2014 роках. Російський капітал опинився під загрозою програшу західним монополіям у боротьбі за контроль над українським ринком збуту ‘нафто-газу’. І навіть зниження Путіним ціни на газ з 400 до 286 $ в грудні 2013-го року, на тлі масових протестів в Україні, не допомогло зберегти сферу впливу [32]. Врешті вже з 1 квітня 2014 року ‘Газпром’ відмінив всі знижки [33].

16 червня 2014 року ‘Газпром’ звернувся до арбітражного інституту Торгової палати Стокгольма з позовом у зв'язку з невиконанням НАК ‘Нафтогаз України’ контракту 2009-го року, з вимогою стягнення з ‘Нафтогазу’ заборгованості за природний газ та пені (4,5 млрд. і 500 млн. $ відповідно). У той же день НАК ‘Нафтогаз України’ звернувся до арбітражу з вимогами про ретроактивну зміну ціни на природний газ, відшкодування всіх переплачених сум за період з 20 травня 2011 року (не менше 6 млрд. $) та скасування положення контракту, що забороняє перепродаж природного газу за межами України (21 липня ці справи були консолідовані). У той самий день Росія перевела поставки газу в Україну в режим передоплати, вимагаючи половину суми завдатку та виплати боргів до кінця року (це ніяк не вплинуло на транзит газу через Україну до Європи) [34, 35].

У зв'язку з неврегульованим конфліктом, Україна почала купувати російський газ з Європейських газосховищ, видаючи його за міфічний ‘Європейський’ газ у внутрішній пропаганді [36]. Наприкінці ж серпня 2014-го, розпочалися переговори Росії, України та Євросоюзу, на яких українська сторона наполягала на закупівлі російського газу по ціні 320 доларів за 1000 кубометрів літом і по 385 доларів взимку (раніше не було поділу ціни на літню та зимову) [37]. Українська влада заявила, що Україні вдасться знайти заміну 30 млрд. кубометрів газу, які країна отримала з Росії в 2013 році, і пережити осінь та зиму завдяки реверсним постачанням палива з Європи, запасам із підземних газових сховищ, а також скороченню споживання [38].

У жовтні 2014 року ‘Нафтогаз’ подав до Стокгольмського арбітражу другий позов проти ‘Газпрому’, вимагаючи виплати компенсації за зниження обсягів транзиту в розмірі 3,2 млрд. $ і ще 3 млрд. $ за занижену ставку транзиту [39]. Наприкінці жовтня, на перемовинах у Брюсселі, було узгоджено, що РФ буде поставляти в Україну газ зі скидкою, а та, в свою чергу, змушена буде виплатити штраф в розмірі 3 млрд. $ [40].

9 грудня Російська Федерація відновила поставку газу в Україну, а 24 грудня українська сторона погасила заборгованість. У підсумку російський газовий капітал все-таки домігся певного реваншу, заручившись підтримкою західних партнерів [41, 42].

Анексія Криму очікувано поглибила залежність України від експорту ‘нафто-газу’ (в основному з РФ), що стале ще одним кроком відвоювання капіталом РФ позицій на Україні. Разом із самим Кримом, до РФ перейшла й значні запаси природнього газу та інших корисних копалин. Невдачею завершились спроби забрати в України ще й острів Зміїний, разом з яким Україна б втратила й Одеське родовище.

Загалом, якби острів Зміїний перейшов до РФ, Україна втратила б до 21 млрд. кубометрів газу (це тільки розвідані запаси). (Більше про втрати України після анексії Криму і війни на Донбасі, ви зможете прочитати у статті 'Різні гасла - одна правда' [43]).

Після подій ‘революції гідності’ українська влада всіма силами взялась за забезпечення комфортних умов для крупного українського та західний нафтогазового бізнесу. У 2017-му році була запущена послуга ‘митний склад’, за якою закордонні компанії можуть зберігати газ протягом 3-ох років, без податків та митних зборів [44]. Ось так, поки нашому бюджету не вистачає грошей на медицину, освіту та науку - влада піклується про крупний бізнес, - зменшує або повністю знімає всі податки, дає пільгові кредити тощо.

Далі, 22 грудня 2017 року НАК ‘Нафтогаз’ виграє врешті арбітражну справу проти ‘Газпрому’ [45]. (до слова, в 2023-му році виплив скандал, в якому колишній голова ‘Нафтогазу’ Андрій Коболєв отримав підозри від Національного Антикорупційного Бюро та Спеціалізованої Антикорупційної Прокуратури в розкраданні майже 230 млн. грн, як премію за перемогу в Стокгольмському арбітражному суді над ‘Газпромом’, яку він виписав собі, ввівши в оману наглядову раду НАКу; 23 січня Вищий Антикорупційний суд виправдав Коболєва.) [46]. Ця перемога в суді сприяла подальшому зниженню впливу російського капіталу на Україну.

Однак не треба сприймати ці суперечки, як боротьбу за незалежність України від Росії. Все це було лише підготовкою до того, щоб ‘лягти під західних партнерів’, оскільки український периферійний олігархат повністю залежить від крупних зарубіжних монополістів.

В грудні 2019-го року між ‘Нафтогазом’ і ‘Газпромом’ був підписаний новий контракт на 5 років по принципу ‘качай або плати’, за яким транзит газу буде по ціні 32 $ за 1000 кубометрів. За 5 років Україна мусила пустити по своїм ГТС 225 млрд. кубометрів газу, а РФ заплатити 7,2 млрд. $ [47].

В 2020-му році через Україну до ЄС було поставлено 55,8 млрд. кубометрів російського газу, що є найнижчим показником за 7 років. Це було викликано запуском ‘Північних потоків’, через які в Європу, в обхід України, постачали все більше і більше газу.

В 2022-му, з вторгненням в Україну, очікувано знизились об’єми закупівлі нафти і газу з РФ в Україну. Звісно, існують різні схеми, в яких Україна купляє в Росії ‘нафто-газ’ через посередників (наприклад країни Балтії), однак факт залишається фактом - РФ остаточно втрачає позиції в Україні та ЄС і змушена перенаправляти всі свої експортні потужності в бік Китаю та Індії.

У 2023 році Україна ввійшла в ‘енергетичну платформу’ ЄС.

Підсумувати імперіалістичну діяльність російського капіталу в нафтогазовій сфері України можна одним словом – шантаж. Тепер цим будуть займатись нові партнери, демократичні члени НАТО.

Наглядові ради ‘Нафтогазу України’, ‘ОГТСУ’ та ‘МГУ’

Після ‘майдану’ 2014-го року, прозахідний капітал (та його господарі) почав остаточно захоплювати Україну. Це не могло не викликати змін серед чиновницьких кадрів нафтогазового сектору - як однієї з найприбутковіших сфер економіки.

28 квітня 2021 року, Кабінет Міністрів підписує рішення про звільнення з посади голови ‘Нафтогазу’, займавшого це місце з 2014-го. Новопризначеним головою став Юрій Вітренко, який ще у 2013-му році висловлював свої про-європейські погляди. Далі, 20 вересня наглядова рада ‘Нафтогазу’ схвалила відставку членів правління Отто Ватерландера (головного виконавчого директора з трансформації) і Петера ван Дріла (фінансового директора), а вже через тиждень КМУ звільнили самих членів наглядової ради: Юлію Ковалів, Наталію Бойко та Юлію Свириденко. КМУ взяли на себе обов'язки НР НАКу аж до січня 2023 року. За словами Кабміну, це було зроблено через незадовільну роботу зі сторони ради (збиток в розмірі 19 млрд гривень у 2020). Незважаючи на величезні збитки, топ-менеджери ‘Нафтогазу’ отримали премії в розмірі 610 млн гривень в 2020 [48] і 215 млн гривень за перші 2 квартали 2021 [49].

Конкурсний відбір почався в жовтні 2021; закінчити відбір планувалось до кінця листопада. За результатами відбору, в кандидати попало 14 людей, троє з яких вже знаходились в НР і звільнились у 2017-му. Пройти до наглядової ради могли тільки 4 особи. Не зважаючи на це, 4 листопада 2022 року Кабінет Міністрів вирішив розпочати новий конкурсний відбір, за яким було обрано 20 кандидатів (в новому списку не було жодного кандидата за конкурсом 2021-го).

1 листопада 2022 року було звільнено попередню голову правління НАК ‘Нафтогаз України’. Тепер це місце зайняв Олексій Чернишов, який до того очолював Міністерство розвитку громад та територій України.

24 cічня 2023 року Кабінет Міністрів України призначив 6 членів наглядової ради. Серед представників уряду до ради увійшли: Наталія Бойко (радник Дениса Шмигаля з питань енергетики і колишній член наглядової ради) і Ростислав Шурма (заступник керівника Офісу Президента); в якості незалежних членів увійшли: Тор Мартін Анфіннсен (старший радник ‘Boston Consulting Group’ (BCG), колишній старший віце-президент Equinor), Річард Хуквей (генеральний директор та член ради директорів британського постачальника електроенергії Centrica Business), Людо Ван дер Хейден (колишній член наглядової ради і професор бізнес-школи ІNSEAD) та Ентоні Маріно (колишній президент і головний виконавчий директор канадської нафтогазовидобувної компанії Vermilion Energy, а зараз займає пост президента і головного виконавчого директор Tenaz Energy).

Всі ці події були викликані тиском зі сторони МВФ та США. Ще 9 березня 2021 представник Держдепартаменту США Нед Прайс заявив, що Вашингтон закликає активізувати заходи щодо українського НАКу [50].

Схожа історія розгорнулась з наглядовими радами АТ ‘Магістральних газопроводів України’ та ‘Оператором газотранспортної системи України’.

АТ ‘МГУ’ виконує важливу роль в економіці і нафтогазовому секторі. В обов'язки АТ входить: забезпеченню ефективного та надійного функціонування газотранспортної системи, залучення інвестицій для розвитку газотранспортної системи, фінансування системи, створення плану розвитку, інтеграція національного ринку в міжнародний ринок, охорони довкілля на територіях розташування труб.

Головою наглядової ради ‘МГУ’ є польський бізнесмен Ян Чадам, займаючий посаду голови НР; з 2009-го року є президентом польської компанії газового оператора ‘GAZ-SYSTEM S.A.’. Інші 3 члени українці, але ще недавно, у 2018-му році наглядова рада ‘МГУ’ складалась із Вальтера Больца, Фабріса Нуайлана, вищезгаданого Яна Чадама, Каріни Лучинкіни, Адомаса Аудіцкаса і Костянтина Мар’євича. Тільки Аудіцкас і Мар'євич були представниками уряду України, а всі інші - європейські бізнесмени.

16 вересня 2022 року наглядовою радою ‘МГУ’ було звільнено гендиректора ‘ОГТСУ’ Сергія Макогона. 25 листопада 2022 року був оголошений конкурсний набір на посаду нового гендиректора, але інформації про те, скільки буде кандидатів і коли закінчиться набір оприлюднено не було [51]. На момент 15 квітня 2023 року досі не обрано гендиректора ‘МГУ’.

Зараз МВФ вимагає, щоб держава переда пакета акцій ‘ОГТСУ’ в руки Міністерству енергетики та сформувати новий статут під керівництвом МВФ [52].

Ситуація в ‘МГУ’ та ‘ОГТСУ’ ілюструє як західний капітал всіма силами тисне на український нафтогазовий сектор. І нажаль, не тільки через наглядові ради. Так, ще в листопаді 2021 МВФ висунув Україні умови виходу ‘Нафтогазу’ на біржу УМВБ, чого останній так прагнув. Тоді навіть в трейдерів виникло багато питань щодо прозорості аукціонів, доступу до біржі, конкурентності торгів та функціоналу майданчика та чому ‘Нафтогаз України’ обрав саме цю біржу. Як виявилось, все це було сплановано ще заздалегідь [53]. З цього всього ми можемо зрозуміти, наскільки цей сектор української економіки став підпорядковуватись МВФ, США та ЄС.

Роль труби в імперіалістичній війні та загальні висновки

Від УРСР Україні дісталась величезна нафто- і газотранспортна система. Літом 2004-го року було укладено договір між ‘Газпромом’ і ‘Нафтогазом’ по створенню міжнародного консорціуму по розвитку ГТС України. Але коли Віктор Ющенко став президентом, нова влада вирішила відмінити це рішення, оскільки не хотіла передавати у власність російській компанії долі магістральних трубопроводів [54].

Домовленість так і не увійшла в силу.

А вже в 2010 році Росія знову спробувала створити міжнародний консорціум, за яким було б засновано спільне підприємство ‘Газпрому’ і ‘Нафтогаз України’. В переговорах брали участь 3 сторони: ЄС, Україна та РФ. Цей консорціум також не був втілений, оскільки ЄС відмовилась його підтримувати [55, 56].

У 2022 році почалось військове вторгнення Росії в Україну. В інтересах РФ було насамперед захоплення України для встановлення маріонеткового режиму, за якого, у тому числі, нафтова і газова труби знову будуть вигідно качати газ та нафту в Європу.

Варто звернути уваго на важливий факт - не зважаючи на війну, українська та російська сторони продовжують активно торгувати, - ‘нафто-газ’ залишається важливим бізнес-контактом поміж воюючими державами. За даними ‘Нафтогазу’ у 2022 році Україна очікувала отримати від РФ приблизно 1,2 млрд. $ [57]. Скоріш за все, сума вийшла трохи менша, оскільки за даним ‘Газпрому’, за перші 9 місяців 2022 року, Україна отримала тільки близько 700 млн. $ [58]. Не слід забувати і про ‘сірі схеми’, де також може проходити торгівля на сотні мільйонів незадекларованих доларів.

У вересні 2022-го року склалась ще одна ситуація, яка залишила за українською трубою важливу роль: сталася аварія на ‘Північному потоці-1’. Як вже згадувалось вище, РФ створювала альтернативні способи для доставки газу в Європу, - ключові з них - це ‘Північні потоки’. ‘Північному потоку-2’ відмовили у сертифікації через війну і залишався діючим тільки ‘Північний потік-1’. З моменту аварії Росія втратила важливу альтернативу, що закріпило за Україною стратегічне значення для російського нафто-газового капіталу – як останнього дешевого маршруту експорту до країн Європи.

А тепер звернемось до новин на крупних каналах російського та українського медіапростору. Кожна зі сторін називає свою позицію справедливою, яка протистоїть імперіалізму, фашизму, світовому злу і т. д. Незважаючи на гучні, неприязні заяви з обох сторін, ті ж самі люди (після ефіру на телеканалах) домовляються між собою про прибуткові оборудки та нові фінансові схеми, поки пролетаріат України та Росії гине в м’ясорубці війни.

Із втратою диктатури пролетаріату та реставрацією капіталізму на теренах колишнього СРСР, український нафтогазовий сектор повністю змінив свою форму та суть. Відійшовши від швидкого розвитку з орієнтиром на внутрішній ринок у вигляді промисловості, яка потім і підтримувала нафто-газ, на поле битви іноземних монополій, які тепер ділять цей сектор поміж собою.

Наше завдання – повернути власність на засоби виробництва в руки правомірних хазяїв – трудового народу! Виконавши це, викорінивши капіталістів як клас, ми одночасно вирішимо і питання війни раз і назавжди. Справа побудови комунізму - це єдина справа, яка розв'яже всі кризи: як воєнні, так і економічні, політичні. Зараз всім нам необхідно вивчати теорію та розглядати події в світі через призму цієї теорії – бачити причини і наслідки подій, а не тільки голі факти. Найкраще розпочати та поглибити свої теоретичні знання можна на наших гуртках, оскільки самому освоїти марксистську теорію досить проблематично, а в колективі - навчальний процес сильно прискорюється. Без цієї теоретичної бази ми не зможемо побудувати комунізм, що і показує нам історична практика ХХ-го століття. Відступ від марксистської теорії знищив все те, що було кров'ю і потом добуте старшими поколіннями теоретично ‘підкованих’ комуністів.

Почуємось на гуртках!

Список використаних джерел:

19 травня, 2023

Автор: М Д