Україна — країна судів

Умови сьогодення дуже небезпечні для життя пересічного українця. З одного боку терор ТЦК, з іншого – тиск роботодавця та нав’язування нелюдських умов праці, і все це прикривається війною. Внаслідок таких дій порушуються права та свободи громадян. А куди останнім звертатися за захистом? Здавалось би, в суди, але зазвичай ніхто одразу не кидається до них. І причина тут проста – надто довго та дорого. Будьмо чесними: щоб мати хоч якийсь шанс на виграш, потрібен адвокат, а послуги хорошого професіонала в нашому класовому суспільстві коштують ой як недешево. А все тому, що сучасна українська держава та її судова система діють далеко не в інтересах українців. Ну як вам сказати, вона захищає інтереси деяких українців – вітчизняних олігархів та їх маріонеток, тобто мізерної кількості населення. При цьому, з кожним роком кількість проблем лише зростає, тому і так недосконала судова система України стає ще більш проблемною. Які складнощі у сучасних судах? Чи допоможе нам реформа? Які проблеми нових установ судової системи України? Всі ці питання ми спробуємо розкрити у нашому матеріалі.

Вам, напевно, хоч раз доводилося чути про судову реформу України. У найкращих традиціях наших законодавців вона висвітлюється як необхідна умова зміни на краще нашої проблемної системи правосуддя. При цьому ж вона є і ключовою у так званих євроінтеграційних процесах України. А який дійсний стан справ, як самі українці оцінюють результати реформ? Якщо подивитися на опитування, то все не так однозначно, як може здаватися на перший погляд, і зрада підкралася непомітно. 73% опитаних незадоволені результатами судової реформи. Чому так? А все дуже просто: як би там не вихвалялися чинуші цією реформою, але грабіжницька та антинародна суть сучасних українських судів показує себе у всій красі, особливо в умовах воєнного стану та мобілізації.

Але давайте для початку згадаємо, з якою ж метою проводиться судова реформа. Можна виділити три складові:

• створення висококваліфікованого корпусу суддів у достатній кількості для забезпечення потреб судової системи;
• створення відповідних органів, які б здійснювали відбір суддів та проведення перевірок за фактами скарг, поданих на них. Тобто повинно було відбутися формування цілого ряду установ для вирішення наявних проблем у судовій владі;
• приведення вітчизняного законодавства у відповідність до норм європейського та ліквідація всіх законних лазівок у законодавстві, які допомагали законним способом обійти норми українського права.

А чи вдалось виконати ці пункти? Про це ми спробуємо розповісти далі.

Незадоволення судовою реформою висловлюють не лише прості українці, але й ті, хто безпосередньо пов’язаний із юридичною сферою. Тому далі ми розберемо невеликий коментар кандидата юридичних наук Інни Отрош.

У ньому авторка розглядає, наскільки успішною була судова реформа до припинення фінансування USAID, і, як виявиться, – не дуже. Але ж як так? Скільки зусиль та коштів було вкладено у це реформування, і все «в молоко»? Дивлячись на існуючі проблеми в судовій системі, це більш ніж схоже на правду.

Першою і основною проблемою для судів є нестача кадрів. Тобто неадекватні строки розгляду справ, зниження ефективності недосконалих судів, надмірне навантаження на саму систему і, як наслідок, несправедливі вироки стосовно громадян. При цьому ми не маємо на увазі під терміном «справедливий вирок» щось суб'єктивне, а, в першу чергу, справедливість в рамках закону, бо навіть мізерні гарантії та права громадян досить часто порушуються та недотримуються. І одна з причин – відсутність суддів та судового персоналу у достатній кількості. Наприклад, кількість суддів у судах апеляційної інстанції становить половину від необхідної кількості для їх нормального функціонування. А це ледве не найважливіші суди, бо нерідко вирок є несправедливим, і для його оскарження необхідно подавати апеляцію. А з чим українець зіштовхнеться у такому випадку? Правильно, з неадекватними строками розгляду справ, а нерідко і з винесенням несправедливого вироку. При цьому не слід забувати, що досить багато справ стосуються незаконної мобілізації, штрафів, невиплати грошей вже мобілізованим. І ось поки все це буде розглядатися, той самий мобілізований може банально загинути на фронті, і нікому нічого виплачувати вже не треба. А що, досить зручно, правда? Навіщо тоді взагалі щось намагатися реформувати, якщо схема дієва? Олігархи і чиновники цим тільки для себе гірше зроблять, а проблеми «челяді» нашу «еліту» не дуже хвилюють, бо перші просто розхідний матеріал у руках купки багатіїв. Як ми можемо бачити, перший і основний пункт з тріском провалився, проблема не тільки не вирішилася, а й навпаки – криза лише поглиблюється, і процес цей закономірний.

А звідки ж взагалі ростуть проблеми із відбором суддів? Для з'ясування цього далі слід розглянути досить цікаву ситуацію, що складається у такій вітчизняній структурі, як Вища кваліфікаційна комісія суддів, яка по суті займається відбором останніх, перевіркою їх доброчесності та відповідності займаній посаді. Почнемо з голови, ним є Р. Ігнатов, який не допускає, щоб суддя, який служить українській системі правосуддя, від’їжджав у РФ та АРК по сімейним справам. «І правильно», — скаже пересічний громадянин, «нічого до ворогів їздити!» Але зрада підкралася непомітно, бо у самого пана голови виявлено російське громадянство. Ось таке погано приховане лицемірство. Другим кадром є найдоброчесніший член ВККС — С. Чумак. Він не терпить будь-якої несправедливості та корупції, саме тому не допускає суддю, що придбав нерухомість за ціну, нижчу за ринкову у 1,5 рази. На перший погляд, все правильно робить, але так здається, поки ми не поглянемо на діяльність самого Чумака. Бо він свого часу скуповував нерухомість за смішні гроші — за ціну, що у 5 разів нижча за ринкову! От так біда, і тут прогоріли. Можливо, третій член ВККС не підкачає? Але і тут без особливих змін. А все тому, що В. Луганський отримував доплату до суддівської винагороди за науковий ступінь, фактично не маючи диплома, що підтверджував би цей ступінь. І все це, нагадаємо, відбувається в органі, що відіграє ключову роль у відборі суддів. Тобто, установа, покликана реформою змінити стан справ, вирішити проблеми та сформувати висококваліфікований суддівський корпус, сама погрузла в гріхах проблемної системи правосуддя. З другим пунктом теж невдача, бо фактично було створено чергову конторку, яка доповнює список недоліків судової влади, замість ефективного органу. Далі ми більш докладно розповімо ще про пару таких установ та про їхні «успіхи» у реформуванні.

Здавалося б, для інтеграції України в правову систему ЄС потрібна допомога зі сторони західних, так званих партнерів. У тому числі і безпосереднє їх залучення до відповідних органів для протікання процесу реформування більш ефективно. Вони ж нам тільки добра бажають! Але так думають не всі, бо далі Інна Отрош робить шокуючу заяву:

«У розсудливого спостерігача-патріота України взагалі виникне питання: чи не втрачає держава внутрішній суверенітет, коли дозволяє іноземним громадянам формувати органи державної влади України, тим паче судові? Кому будуть реально підзвітні та підконтрольні органи системи правосуддя України, коли їх відбір здійснюють іноземці, які, до того ж, мають право вирішального голосу?

Чи немає тут загрози національній безпеці та економічному добробуту України (особливо коли це відбувається під час воєнного стану)?»

Оце так да… Піддати сумніву законність та виправданість залучення керманичами іноземних експертів! Та як так можна?! Дуже сподіваємось на те, що пан Малюк перевірить цю тезу на предмет загрози національній безпеці та внутрішньому суверенітету! Але якщо без жартів, то спішимо підказати пані Інні те, що зовсім неважливо для звичайного українця – відбирають суддів іноземні експерти чи вітчизняні, бо система правосуддя особисто для нього кращою не стане. При цьому «еліта» потрапляє в залежність від іноземців і не може вирішувати справи так, як їй заманеться. Але ж знову, це нічого не вирішує для нас з вами, простих трударів. Що цікаво – піддається сумніву доцільність залучення іноземців до відбору суддів не вперше, і далі ми про це ще поговоримо. При цьому біда у нас і з ліквідацією так званих лазівок. Досить гучного розголосу набула історія з «правками Лозового». Що ж це таке? Якщо коротко, то це низка змін в українському законодавстві, яка по суті дозволяла корупціонерам уникнути відповідальності за свої діяння, і відбувалося це все завдяки закінченню строків досудового розслідування. Прийняті вони були ще у 2017 році та зазнали критики з боку правоохоронних органів різного рівня та спрямованості. Якщо ж подивитися на сферу мобілізації, то вона є найяскравішим прикладом наявності цих лазівок. Одні з них допомагають керманичам загнати в окопи як можна більше людей, а інші допомагають більш ефективно штрафувати «ухилянтів». І все це відбувається тому, що нашим «рідним керманичам» вигідно мати такі лазівки під рукою. Яскравим прикладом цього є непідписання закону про заборону мобілізації юнаків до 25 років Сонцесяйним нашим лідером. Останній же настільки «зайнятий», що все ніяк не може підписати закон з жовтня минулого року. При цьому дуже лицемірно виглядають заяви наших керманичів про те, що українська молодь до 25 років є золотим поколінням.

Наостанок хотілося б сказати, що, незважаючи на різноманітні пільги для суддів, підвищення доплат тощо, останні не починають працювати краще, і ніяке «адекватне» фінансування не в змозі цьому допомогти. Що цікаво, попри зменшення видатків на судову владу, заробітні плати суддів та апаратів судів невпинно ростуть. При цьому хочемо зазначити, що такий брак і дефіцит є закономірними і навіть можна сказати – осмисленими. А все тому, що сам бюджет судової системи не зростає, а заробітні плати у окремих осіб невпинно ростуть, при цьому ці останні виконують скоріше формальну роль, ніж реально щось там вирішують. У той же час ми бачимо, що у працівників апаратів судів все не так добре: заробітні плати залишають бажати кращого, що є однією з причин того, що люди звідти просто тікають, а звідси і дефіцит кадрів. Але ви не хвилюйтеся, наші «елітні» представники судової влади про себе не забувають, піклуються, постійно підвищуючи собі зарплати.

Тому, дивлячись на це все, можна з упевненістю сказати, що реформа судової влади провалилася, і сталося це точно не через брак фінансування з боку іноземних господарів сучасної України, а в першу чергу через недосконалість сучасного капіталістичного ладу на теренах Вітчизни. Саме він не дає зробити судову владу дійсно народною та ефективною, а всі заклики щодо збільшення допомоги та фінансування судів робляться з метою наживи через розкрадання виділених коштів. І все це ми можемо прекрасно бачити на прикладі судової реформи.

Зараз ми розглянули загальний стан системи правосуддя в умовах реформи, а далі зачепимо певні її аспекти та структури, щоб більш детально показати реальний стан справ.

За останні 10 років в Україні з’явилося чимало різних установ, що так чи інакше відносяться до судової влади. Одним із дітищ реформ стала Вища рада правосуддя. Щоб більш повно зрозуміти, що це таке і з чим його їсти, ми трошки вдамося в історію цього органу.

В 1998 році на вимогу статті 131 Конституції України було створено спеціалізований орган, що отримав назву — Вища рада юстиції (далі — ВРЮ). Що ж взагалі це був за орган та які функції він виконував? До повноважень ВРЮ, зокрема, відносилося:

• внесення подання стосовно призначення суддів на посади або ж про звільнення їх з посад;
• ухвалення рішення щодо порушення суддями та прокурорами стосовно їх несумісності;
• виконання дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів;
• розгляд скарг на рішення щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Тобто це був такий собі наглядовий орган у системі судової влади України, який мав здійснювати контроль за діяльністю суддів, зокрема розглядати скарги, що надходили на останніх, призначати суддів на посади та звільняти їх. Проіснувала ВРЮ до 2017 року. А вже з 2017 року вступив у силу закон України «Про Вищу раду правосуддя», після чого ЗУ «Про Вищу раду юстиції» втратив чинність, а ВРЮ була замінена на Вищу раду правосуддя (далі — ВРП). Що ж змінилося і навіщо взагалі була ця реформа? Відповідь на перше питання можна знайти, дивлячись на повноваження цих двох органів, що закріплені відповідними законами. І тут можна помітити, що повноваження ВРП у порівнянні з ВРЮ були значно розширені. Але чому не можна було просто наділити більшими повноваженнями саму ВРЮ? Навіщо це перейменування? Питання залишається відкритим, та до кінця логіка керманичів не зрозуміла. Але дивуватись після купи безглуздих реформ вже не доводиться, бо зазвичай у нас це реформа для реформи.

З 2017 року по початок 2022 року ВРП працювала більш-менш стабільно, але після створення Етичної ради для відбору членів ВРП, що складалася наполовину з міжнародних експертів (про що не дуже позитивно висловлювалися самі члени ВРП), остання втратила 10 членів зі свого складу, а в самому органі залишилося всього 7 із 21 необхідного. З цього моменту ВРП фактично припинила своє повноцінне функціонування. Чому взагалі так сталося? З 9 лютого 2022 року та сама Етична рада заявила, що почне свою перевірку не просто з кандидатів у члени ВРП, а з уже діючих членів, на що останні пригрозили піти у відставку та, цим самим, паралізувати роботу одного з центральних органів судової влади. Етична рада від своїх слів не відступила, і сталося те, що сталося. Видно, «доброчесні» члени ВРП настільки були чесними, що ця перевірка стала плювком в обличчя всьому органу! При цьому, якщо ми трохи відволічемося, то зможемо побачити, що проблеми із роботою органу покарання суддів за їх недоброчесну роботу сталися акурат під початок війни. Тобто війна лише поглибила кризу, а сама судова система нормально з нею впоратися не змогла. Це стало досить хорошим приводом для усунення так званих неправильних суддів, які перешкоджали інтересам «рідних керманичів».

Більше року Рада правосуддя взагалі не працювала, і лише з березня 2023 року почала частково здійснювати свої функції. Чому частково? А тому що розгляд дисциплінарних скарг на суддів так і не розпочався. Ну, дійсно, куди поспішати? Підготовка «високоякісного» суддівського корпусу зачекає, так само, як і скарги на свавілля представників останнього. Сам же розгляд справ та притягнення суддів до відповідальності почалися лише з листопада 2023 року, після більш ніж дворічної перерви. Але, незважаючи на це, у 2024 році ми все ще мали 12 тисяч нерозглянутих скарг. Та нічого дивного, в принципі, цього і слід було очікувати. І що ж зробили для вирішення цієї ситуації пани з ВРП? Правильно, вирішили створити ще один орган — Службу дисциплінарних інспекторів (далі — СДІ). Вона є автономною службою, що підзвітна ВРП і повинна виконувати ті ж самі функції, які виконували члени Ради правосуддя — перевірка скарг на суддів та надання стосовно них певних відповідей і рішень. Тобто вони створили ще одну установу та просто переклали свої обов’язки на неї. Геніально! А ми дивуємося: чому у нас так багато органів, користі від яких майже немає? Чому ми так кажемо стосовно СДІ? А все до смішного просто. Як виявляється, нова служба не просто не допомагає ВРП у розгляді скарг, а й, навпаки, ускладнює цей процес. Стається так через відсутність нормальної комунікації між цими двома органами. Ще більш кумедною виглядає заява ВРП про необхідність виділення СДІ більше мільйона доларів. І це все після провалу діяльності служби! Ну а чому не просити? Під благородною метою турботи про судову систему неньки можна досить добре вкрасти, а в незмінності ситуації звинуватити чергове недофінансування або вигадати якусь нову проблему.

Дивлячись на стан речей, що склався у ВРП, досить дивно виглядають заяви її представників щодо браку фінансування. Але чому ми дивуємося? Закордонна вілла сама себе не придбає, тому чим більше виділять, тим більше можна вкрасти! При цьому це ще не найгірше: видатків на функціонування Служби дисциплінарних інспекторів бракувало ще до створення самої служби! Оце так придумали! І було б смішно, але поки більшість населення на межі бідності, пани на верхах розкрадають усе, що тільки можна та не можна.

Діяльність ВРП та СДІ закономірно призвела до формування у населення думки, що Рада не просто не підвищує довіру до суддів і останні не стають більш кваліфікованими, а, навпаки, не впоралася з цим та навіть зробила гірше. Це можна побачити з опитування, а також з відповідей опитуваних на питання: «Чи впоралася Вища рада правосуддя з завданням підвищити довіру до судової влади?»:

• Так, на 100% погоджуюся з цим твердженням – 61 голос.
• Ні, Вища рада правосуддя не зробила нічого для підвищення довіри – 317.
• Дещо було зроблено, але ці кроки незначно вплинули на довіру до судів – 166.
• Дії ВРП призвели до зниження довіри як до самої ВРП, так і до судової системи та підірвали гарантії незалежності суддів – 1350.

При цьому зауваження до роботи Ради правосуддя роблять не лише звичайні українці, а й Рахункова палата. Як зазначає остання, ВРП за період 2022-2023 років не впоралася з виконанням бюджетної програми, кошти з якої були направлені на забезпечення незалежності та формування системи правосуддя на демократичних засадах. І що цікаво, на виконання цих програм було витрачено у 2022 році 182 тисячі гривень, але жоден із 19 показників не був виконаний. У 2023 році ситуація покращується, але не суттєво — із 21 показника програми було виконано лише 5, а грошей витрачено в 2 рази більше, ніж минулого року. А куди ж пішли всі ці гроші? Питання, скоріше, риторичне, але досить болюче для багатьох українців, тому що, поки комусь не вистачає банально на продукти, хтось витрачає гроші цих людей на казна-що, і вони врешті просто кудись «зникають», а статки панів із ВРП та подібних структур тільки зростають.

Далі ми розглянемо не менш одіозну структуру судової системи.

Наступним нашим героєм стане Державна судова адміністрація (далі — ДСА). Коротко пробіжимося по ній, щоб у загальних межах сформувати уявлення про цей орган.

ДСА, так само як і ВРП, була створена в рамках реформ судової влади; роком її створення слід вважати 2016. Повноважень у неї дуже багато, тому всі ми описувати не будемо, а розглянемо лише основні. Якщо ВРП здійснює функції контрольного органу, то ДСА виконує обов’язки, що стосуються фінансового та організаційного забезпечення судів. Одним із завдань, наприклад, є забезпечення ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Тобто вона виконує досить важливі функції для судової системи, тому є не останнім за важливістю органом у системі правосуддя. Проте це не звільняє ДСА від різноманітних скандалів, коли досить значні суми грошей йдуть нібито на певні потреби, які в результаті не задовольняються, а кошти просто зникають. Воно і не дивно, що структура, яка відповідає за частину бюджету, що йде на забезпечення судової системи, ці кошти розкрадає. Далі ми розглянемо те, як ДСА витрачала допомогу від USAID та чи дійшла вона до суддів.

Нещодавно в мережі з’явилася інформація, скільки і на що було витрачено коштів ДСА. Загальна сума складає близько 16,6 мільйона доларів так званих «донорів». Найцікавіше тут, куди ж були витрачені ці кошти. А витрачені вони були не зовсім на судову систему. Як зазначається, основний сектор, куди спрямовувалися кошти, — це освіта, зокрема, юридична. Так-так, вам не почулося: орган, покликаний здійснювати належне фінансове забезпечення судів, витрачає гроші не на останніх, а на освіту. Але досить цікавим фактом є те, що гроші витрачалися, в тому числі, на оголошену нещодавно реформу юридичної освіти. Слід зазначити, що по суті ця реформа нічого і не змінює: вона лише звужує коло закладів, де можна отримати диплом юриста, та ліквідовує заочну форму навчання. І все. Вона окреслює наявні проблеми, але не запроваджує жодних заходів щодо їх вирішення. Якісно нового нічого не вводять, при цьому гроші витрачаються не тільки не за прямим призначенням, а ще й на дуже сумнівну реформу, сенс якої взагалі незрозумілий. ДСА витрачала гроші на все, що тільки можна, крім судів, навіть студентів у Відень звозила.

Не дивно, що у частини суддів виникли питання до дій, а скоріше бездіяльності Судової адміністрації. Зокрема, судді з Дніпра звернулися до відомої нам ВРП зі скаргою щодо відсутності фінансування з боку Судової адміністрації. Як заявили судді, вони були вимушені самостійно проводити ремонт у приміщеннях судів. При цьому сама ДСА заявила, що кошти були виділені, а судді забезпечені навіть індивідуальними вбиральнями. Але ВРП не відстає, і на фоні скандалу із забезпеченням суддів ми бачимо, що вона одноголосно підтримала виділення в. о. голови ДСА Максиму Пампурі премії у розмірі 30% від окладу. Зазначимо, що оклад в. о. голови ДСА складає близько 70 тисяч гривень. І це все при тому, що радник голови цієї ж Судової адміністрації, попри те що не з’являвся на роботі, отримував заробітну плату, якої за весь час прогулу набігло близько 800 тисяч гривень.

При цьому питання до Судової адміністрації виникли не тільки у суддів, а й у Ради суддів України, яка потребує звіту про використання іноземної допомоги, а Рахункова палата має намір провести перевірку ДСА на предмет ефективності забезпечення судової системи.

Тобто ми бачимо, що забезпечення суддів відсутнє, кошти йдуть взагалі на освіту, а в результаті нічого не змінюється ні в судах, ні в освіті. По суті, гроші «зникають», але зникають правильно — у кишенях чинуш, при тому цим же панам ще й премії виписують. Вкрали гроші і отримали за це премію! Чудово, просто словами не передати! Поки українські трударі в поті лиця гнуть спини на заводі, шахті тощо, українські чиновники отримують ледве не два місячні оклади цих трударів за розкрадання бюджетних коштів та так званої «допомоги».

Ні для кого не буде секретом, що Україна цілком і повністю залежить від закордонної «допомоги». Тільки допомагають нам не просто так, за спасибі. Для отримання цих грошей треба виконувати певні реформи, в ході яких іноземні «партнери» ставлять в залежність державні органи України від так званих західних експертів, які вже дібралися до відбору на посади суддів. І ось черговим завданням для держави стало створення так званого Вищого адміністративного суду, який мав прийти на заміну ліквідованому Окружному адміністративному суду м. Києва. Основним завданням нового суду передбачався розгляд справ проти національних державних органів, наприклад, щодо оскарження різноманітних рішень комісій по відбору в державні органи, скасування рішень щодо реєстрації політичних партій, вирішення справ щодо оскаржень актів, дій та бездіяльності Кабміну тощо. Це завдання треба було виконати до грудня 2024 року. Але наші «рідні керманичі» не впоралися з цим дедлайном навіть у січні. У чому ж була причина?

Якщо коротко окреслити можливі причини такого стану справ, то перше, що слід зазначити, – це важлива роль ліквідації самого ОАСК та його голови, Павла Вовка. Сам суд і його керівник діяли на користь вітчизняних олігархів та захищали, в першу чергу, їх інтереси. Саме тому, скоріше за все, західні «партнери» і вирішили в рамках реформ ліквідувати невигідний та шкідливий для їх інтересів елемент у судовій системі України. Створення ж аналога, підзвітного західним керманичам, підриває позиції вже вітчизняних олігархів та залишає їх без такого впливового інструменту, як вищий адміністративний спеціалізований суд. Яскравим прикладом цього може стати історія, коли суддя Вовк допоміг людям Коломойського в одній із справ «ПриватБанку». А це, в першу чергу, суперечить інтересам західних керманичів, які бажають його приватизувати. Тому затягування може свідчити про те, що наша «чесна» влада витравила ще не всіх паразитів, а послідовники пана Вовка продовжують його справу. Далі ми розберемо причини і процес затягування більш детально.

Початкова назва суду була — Вищий суд з публічно-правових спорів, і відповідний законопроект був поданий ще у листопаді 2024 року. Згодом був внесений ще один законопроект про створення Вищого спеціалізованого адміністративного суду, автором якого була Ольга Стефанішина. Але жоден з них не був прийнятий, а голосування за них просто провалилося. Слід зазначити, що важливу роль міжнародні «партнери» віддавали створенню інстанції щодо відбору суддів у новий суд на зразок Громадської ради міжнародних експертів — тільки називатися вона буде Експертна рада. Навіщо створювати ще один орган, а не залучати вже існуючий? А так буде більше траншів, допомоги, а без останньої, як відомо, перемоги нам не бачити. Та й вкрасти можна більше, тож чому б не створити ще один орган для відбору? Ну і зрозуміло, що для прийняття майбутнього судді необхідно буде як мінімум 2 голоси іноземних експертів, які обов’язково повинні бути залучені до відбору. В цьому і суть реформи: МВФ через ось таких «експертів» просто просуває інтереси західних «партнерів» в Україні, робить судову систему більш залежною від себе, щоб обирати «правильних» суддів. Саме з цим і виникли труднощі.

Здавалося, що ніхто не може піддавати сумніву добрі наміри «наших партнерів» щодо реформ в нашій державі та покращення нашого життя. Але є й виключення. Наприклад, група депутатів висунула альтернативу всім попереднім законопроектам суду на вимогу МВФ. Законопроект про створення Київського міського окружного адміністративного суду був поданий до ВР Сергієм Власенком. По суті, цей суд був «замороженим», а даним законопроектом хотіли відновити процес його формування та передати функції суду, який вимагав створити МВФ. При цьому не можна сказати, що цей законопроект враховував інтереси закордонних керманичів. Сам Власенко піддав сумніву конституційність допуску іноземних експертів до відбору суддів, а у висновку 56 (анти)народних депутатів попросили Конституційний суд перевірити на відповідність Конституції положення про залучення міжнародних експертів до відбору суддів. Дуже сподіваємось, що пан Малюк і тут проведе перевірку даних осіб на предмет зради державним інтересам. Цікаво те, що законопроекти судів, де передбачалося залучення міжнародних експертів, Рада провалила, а законопроект про створення суду без їх залучення схвалила за основу для майбутнього закону. Можна було б почати кричати про зраду, але не слід поспішати.

До другого читання у вище схвалений законопроект все ж таки були додані положення про залучення іноземних експертів. Тобто спочатку провалили всі законопроекти, що включали в себе залучення «експертів», потім з’явилася альтернатива без їх залучення, а до другого читання зміст цієї альтернативи повністю відповідав змісту раніше провалених законопроектів. І що ви думаєте? Законопроект був схвалений, і тепер у нас буде два нових суди — Спеціалізований окружний адміністративний суд та Спеціалізований апеляційний адміністративний суд для оскарження рішень першого.

Суди створили, це добре, але хто-небудь може пояснити, навіщо? Наші законодавці ніяких причин для створення не знайшли, окрім того, що це було вимогою МВФ. Просто вдумайтесь, у нас створять цілих два суди, і досить високого рівня в системі правосуддя, але при цьому ніякого пояснення щодо доцільності їх створення вони надати не можуть. Тобто, по суті, створили суди для отримання грошей, і тільки. Такі собі суди на замовлення. І тут стає зрозумілим, що прийняття стало можливим не через добрі наміри керманичів зробити українську судову систему більш досконалою, а в першу чергу через загрозу зменшення «кормушки».

Слід зазначити, що зарплата суддів у цих судах планується не менше 131 тисячі гривень, а на створення самих судів необхідно десь знайти 257 мільйонів гривень. При цьому доцільність витрат цих коштів взагалі не зрозуміла. Виходить, що керманичі витрачають певні кошти на створення непотрібного суду для отримання ще більшої суми — геніально! І при всьому цьому, поки чиновники різних рівнів знаходять шляхи, як побільше отримати грошей та нажитись на цьому, більшість українців змушені якось жити між терором ТЦК, підвищенням цін та гнітом роботодавця, на якого вони гнуть спину, щоб банально вижити.

Нами досить стисло описано стан справ у судовій системі України. Було розібрано найабсурдніші рішення та ситуації. У часи, коли права людини порушуються ледве не на кожному кроці, робота системи правосуддя не просто не покращується, а навпаки, багаторічна криза лише поглиблюється. Але не слід думати, що якщо ми замінимо голову умовної ДСА чи саму Судову адміністрацію на щось інше, проблема зникне. Зовсім ні. Проблема не поверхнева, справа не в окремих особах чи установах. Першопричина у системі виробництва, у системі, що заснована на прибутку, системі, де все перетворюється на товар, все купується та продається, де життя звичайного трударя не коштує нічого, і його легко можна обміняти на інтереси капіталістів. Шлях до зміни всього, в тому числі й судової системи на справді народну, лежить через революційний злам існуючого ладу. Реформа в рамках капіталістичного строю не в змозі вирішити поточні проблеми; реформа може щось змінити, коли існуючий лад буде зламано, а до влади прийде пролетаріат. Слід не забувати про сучасні технології, які зараз використовуються дуже неефективно та відверто криво. У руках влади трударів ці технології зможуть стати інструментом, що дозволить досить суттєво розвантажити судову систему і залучити до процесу судочинства широкі маси населення. При цьому останні зможуть контролювати цю гілку влади. Такий підхід дозволить не просто розвантажити систему, а й зробити її дійсно прозорою за рахунок регулярної звітності суддів перед народом. Ліквідація відірваності від трудових мас, а разом з нею і урізання захмарних заробітних плат, зможе впоратись із такою проблемою, як дефіцит кадрів судової системи. І це дійсно ефективніше та логічніше, ніж сучасна система правосуддя, відбір та її функціонування, де все ґрунтується на тому, хто зможе відхапати більший шматок.