Уджамаа в Танзанії, чи як не треба будувати соціалізм

Для нас, як марксистів, важливо вивчати досвід побудови соціалізму, адже це дасть нам можливість уникнути схожих помилок у майбутньому. Танзанія тут є прикладом помилкового шляху, яким пройшла молода республіка. Хоча вона й досягла помітних успіхів, певні чинники не дозволили їй перетворитися на суспільство майбутнього.

Ключовими факторами формування Танзанії в доколоніальний період - масове розселення народів банту та розвиток торговельних відносин з персами та арабами наприкінці першого тисячоліття. Торгівля сприяла розвитку поселень у великі міста. Змішування місцевого населення берегової лінії з арабами, індійцями та іншими племенами сформувало народність суахілі. Все це в кінцевому рахунку призвело до утворення султанату Кілва, з центром на однойменному острові, що охопив все узбережжя Суахілі. Ця держава швидше нагадувала конфедерацію торгових міст, хоча султан сам призначав губернаторів. На початку 16 ст. на територію султанату приїхали португальці, бажаючi зміцнитись у регіоні для подальшої колонізації Індії. Вони захопили практично всі міста та залишили гарнізон для контролю над регіоном. Втім вже в 1696 оманський Саїф бін Султан I узяв під контроль територію і вигнав португальців. У цей період починається бурхливий розвиток работоргівлі до країн Близького Сходу, Індії та в європейські плантації на островах Індійського океану. Держава все глибше проникала на материк, проте через работоргівлю деякі райони спорожніли. У 1853 році султан Саїд бін Султан переніс столицю до Занзібару для збільшення контролю над африканськими володіннями. Але вже 1861 року Занзібар повністю відокремився від Оману, утворивши окремий султанат.

У середині 19 століття починається колоніальний період історії Танзанії. У країні з'являються представники великих європейських держав. Через будівництво в 1869 році Суецького каналу значення узбережжя та прилеглих островів значно зростає. До 1880-х рокiв Занзібарський султанат повністю перебував під впливом Британської імперії. У той же час Німеччина вирішила розширити свій вплив на континентальне узбережжя Танзанії. Німецький уряд дарував право просувати німецькі інтереси «Товариству німецької колонізації». Ця компанія була заснована Карлом Петерсом у 1884 році. Вони змогли укласти «договори про захист» із місцевими вождями, тим самим обґрунтувавши свої права на території Нгуру, Усегуа, Усагара та Укамі. У 1885 року кайзер Вільгельм I підписав акт про «імперський захист», чим легітимізував східноафриканські райони «Товариству німецької колонізації».

Султанат Занзібара не міг не відреагувати на таке посилення німецької присутності. Було направлено ноту протесту німецькому кайзеру, також були посиленi війська на материку. Бісмарк, глава німецького уряду, невдовзі відправив військово-морську ескадру. Занзібар визнав німецькі володіння. Через кілька років, у 1890 році між Німеччиною та Великобританією буде підписано Занзібарський договір, що поділяв сфери впливу імперіалістичних держав. Було засновано колонію Німецька Східна Африка, з територією між Великими африканськими озерами та океаном, а також узбережжя навколо Дар-ес-Саламу, яку орендувала Німецька Східно-Африканська компанія. У свою чергу, Великобританії було передано протекторат над султанатом Віту на узбережжі Кенії, деякі території в Східній Африці, необхідні для будівництва залізниць до озера Вікторія. Також гарантувалося невтручання Німеччини у взаємини Британії із Занзібаром.

Великобританія оголосила протекторат над султанатом і після невдалої спроби перевороту в 1896 і 38 хвилинної війни, Занзібар повністю перейшов під зовнішнє британське управління. На території Німецької Східної Африки в 1905 році спалахнуло повстання Маджі-Маджі, причиною якого послужило посилення гніту колоніальних властей, які прагнули вичавити з населення максимальнi прибутки на плантаціях бавовнику. Відмінною рисою повстання було магічне вірування маджі-маджі, згідно з яким люди сподівалися перетворити німецькі кулі на воду. На жаль, чудес не буває. Повстання було придушене найжорстокішим чином. До жертв німецької зброї додалися жертви голодних смертей. Загальна кількість становила від 75 до 300 тисяч осіб. У 1907 році колоніальні війська випалили практично всі села, ліси та поля у тих краях. Деякі райони знелюдніли.

За часів Першої світової війни Танзанія стала полем бою імперіалістичних держав. Бої на ній тривали аж до 1918 року, коли командувачеві німецьких військ у Танзанії не повідомили про поразку Четверного союзу. Пiсля війни ці території перейшли під контроль Великої Британії. Німецька Східна Африка була перейменована на Танганьїку. А після Другої світової війни ця країна стала підопічною ООН, під керуванням тієї ж Великобританії.

Становище африканського народу в Танганьїці дедалі більше погіршувалося. Хоча англійська влада, на відміну від німецької, використовувала систему непрямого правління, суть залишалася тією самою — обезземелення місцевого населення та створення великих плантацій експортних культур (сизаль, бавовна, кава). Політичне життя країни повністю визначалося колоніальною владою, створення Виконавчої та Законодавчої рад лише сприяло цьому. Незабаром суспільство розшарувалося — частина сільських жителів бідніє, хтось з них стає найманим робітником на плантації, хтось їде до міста. Місцеві вожді та щасливі селяни, які розбагатіли на експорті культур стають дрібною буржуазією. Ці умови дали поштовх виникнення перших громадських організацій. Місцева інтелігенція та службовці об'єднуються в Асоціацію африканців Танганьїки (ТАА) у 1929 році. Організація виступала проти расової дискримінації та зубожіння селян через обезземелення. Також вони хотіли збільшення африканського представництва в управлінні країни та підвищення заробітної плати для африканських чиновників. Паралельно з'являється робочий рух, створюються різні профспілки. Однією з найвпливовіших у Танганьїці була Асоціація залізничників-африканців. Економіка країни переважно залежала від сільського господарства, у якому було задіяно 95% економічно активного на початок 60-х років. Тому вирішальною силою стала партія, яка відображала інтереси інтелігентної та дрібнобуржуазної частини населення. Її засновником був Джуліус Ньєрере, який на основі ТАА створив Національну спілку африканців Танганьїки (TANU - Tanganika African National Union). Він був одним із 26 дітей місцевого вождя, проте яскраво виділившись з них був відправлений на навчання до угандійського коледжу Макерере, а потім і зовсім до Единбурзького університету. Там він і познайомився з ідеями соціалізму, найлютішим ворогом він бачив колонізаторство і капіталізм, що породжує його. Повернувшись 1952 року у рідну Танганьїку Ньєрере викладав у коледжі Святого Франциска. Вже через 2 роки він засновує ТАНУ, партію, яка декларувала намір усунути колоніальний гніт, побудувати соціалізм і обіцяла рівність для всіх, чим завоювала небачену популярність серед населення. Хоч у цієї партії і були посилання на соціалізм і знищення експлуатації, вона була дрібнобуржуазною, по суті, пропонувала змінювати суспільство реформістськими заходами. Виступаючи головним чином проти колоніалізму, партія змогла використати масові виступи робітників 1957-1960 років для перемоги під час виборів до законодавчих органів. У результаті 1961 року Танганьїка під керівництвом уряду Ньерере змогла здобути незалежність від Великобританії.

Також була присутня Комуністична партія Танганьїки (TCP), заснована в 1947 році. Вона мала досить високу популярність серед робітників, селян та частини інтелігенції, але після перемоги TANU на виборах була заборонена. Більшість її членів пішли до правлячої партії Джуліуса Ньерере. Ті ж, хто не погоджувався з політикою TANU, зіткнулися з репресіями з боку уряду.

Водночас на Занзібарі відбувалася своя національно-визвольна боротьба. Вона мала відмінність від материкової. Основним населенням були «ширазі» (56,2% жителів), чорношкірі ісламізовані нащадки аборигенів та переселенців із перського міста Шираз. Здебільшого були дрібнобуржуазними елементами (дрібні селяни, інтелігенція та службовці). Переважна кількість материкових африканців (19,4%) були робітниками портів та гвоздикових плантацій. Араби та азіати (16,9% та 5,8% відповідно) становили клас великих землевласників. Загалом на островах проживало тоді 264 059 осіб.

Основними політичними партіями тут були «Націоналістична партія Занзібара» (НПЗ), представляла інтереси великих землевласників, «Афро-Ширазійська партія» (АШП) основу якої складали пролетарі островів, працівники плантацій і частина інтелігенції і «Партія народу Занзібара i Пемби» (ЗППП), яка спиралася, головним чином, на багате і середнє селянство, переважно ширазі. Також з'явилася партія «Умма», яка відкололася від НПЗ через відверто проарабську, тобто що відповідає інтересам великих капіталістів, політику. Її лідером був марксист Абдул Рахман Мухаммед, більш відомий як Бабу.

10 грудня 1963 року до влади прийшов султан Сеїд-Джамшид-ібн-Абдулла, який проголосив конституційну монархію. Однак, оскільки влада в результаті парламентських виборів все одно залишалася в руках арабів, Афро-Шіразійська партія об'єднавшись з лівим крилом партії Умма і 12 січня 1964 року здійснила Занзібарську революцію. В результаті султанат було скасовано. На території Занзібару відбулися масові вбивства арабів і азіатів, що за різними даними сягають вiд 100 до 20 000 осіб.

Вже грудні 1964 внаслідок переговорів урядів Танганьїки і Занзібара утворилася Об'єднана Республіка Танзанія. Хоча Ньерере і декларував соціалістичний курс, все ж таки Революційна рада Занзібара на чолі з міністром закордонних справ Бабу несла небезпеку для народницького уряду. Незабаром ліва опозиція була відсторонена від політичних важелів впливу. Сам Бабу, спочатку будучи комуністом, пробувши у в'язниці з 1972 по 1978 роки зрікся марксистських ідей. Вже будучи опортуністом, наприкінці 1990-х взяв участь у танзанійських виборах, балотуючись від соціал-демократичної партії Civic United Front (CUF). На жаль, ніякий лівий рух не застрахований від переродження, навіть найвидатніший марксист може зійти з революційного шляху. Історія знає багато таких прикладів, взяти хоча б Каутського чи компартію в СРСР, на жаль і Бабу спіткала та ж сама безславна доля зрадника пролетарського руху.

Для Джуліуса Ньєрере та його уряду стояло завдання соціалістичного перетворення танзанійського суспільства, принаймні як вони собі це уявляли. Проблемами були переважно слаборозвинена аграрна економіка, яка до того ж належала на 70% іноземному, переважно європейському капіталу. Наприклад, англійські компанії контролювали фінанси, зовнішню торгівлю та 577 із 1700 плантацій Танзанії. Європейські компанії також володіли ¾ обробної промисловості, представленими кількома великими підприємствами. Розвідкою родовищ золота та алмазів також займалися англійські фірми. Енергетикою країни завідувала англійська «East African Power and Lighting», фінансовий сектор на 80% контролювався «Barclays bank» і «Standard bank». До того ж половина експорту припадала на Велику Британію. Нерівномірність розвитку, залежність від ресурсів та технологій, а також пережитки рабовласництва та феодалізму ускладнюють ситуацію.

1967 року уряд Танзанії оприлюднив Арушську декларацію, яка проголошувала побудову соціалізму, за особливим, африканським типом — уджамаа. Це приклад народництва під виглядом соціалізму. Хоча цілями цієї декларації і проголошувалися розвиток свого народу на основі демократично обраного соціалістичного уряду, допомога іншим народам Африки у здобутті свободи та незалежності, державна участь в економіці, а також викорінення будь-яких форм експлуатації, дискримінації та корупції, але не було жодного класового підходу до вирішення цих проблем. А націоналізація підприємств лише сприяла збільшенню державної участі на тих же капіталістичних засадах. Вона була мірою захисту від впливу іноземних монополій, причому капіталістичний спосіб виробництва та розподілу залишався недоторканим.

Основою соціалізму Уджама була обрана африканська громада, як головна економічна одиниця Танзанії. Ідеологічно вона виступала як велика сім'я, яка надає взаємодопомогу своїм членам. Ці вільні аграрні об'єднання мали виступити в якостi колгоспів, хоча технологічна відсталість не дозволяла їм бути економічно ефективними. Джуліус Ньєрере робив ставку на село, адже вважав, що розвиток технологій зруйнує традиційний устрій африканського суспільства, разом з чим піде стабільність таких громад. Він припускав, що нестримна урбанізація негативно позначиться на життi суспільства. Була обрана орієнтація економіки, що спирається на внутрішні сили. У країні пройшла масова експропріація промисловості, сільського господарства та зовнішньої торгівлі. Було націоналізовано банки. Також була спроба провести націоналізацію всієї роздрібної торгівлі, але вона не мала успіху.

Все ж таки, сама ідея створення економічно автономних сіл уджамаа ставила під питання доцільність держави. Не кажучи про те, що без упору на велику промисловість неможливе успішне ведення сільського господарства, самі себе села в 250 дворів не здатні забезпечити.

Націоналізація дозволила перенаправити частину коштів на покращення рівня життя місцевого населення. Адже для проведення модернізації сільського господарства та розвитку виробництв були потрібні здебільшого освічені здорові люди. Не обійшлося тут без СРСР, що надав з 1961 по 1991 роки за різними даними від 800 млн. до 2.2 млрд. доларів фінансової допомоги. Також були надані спеціалісти різних областей, техніка, обладнання для сільського господарства, медицини та обробної промисловості. Надавалася гуманітарна допомога під час стихійних лих, голоду та епідемій. Танзанійці отримали можливість проходити навчання у СРСР.

Ці чинники дозволили досягти значних успіхів у науці та освіті. Було ліквідовано неграмотність у країні, яка на момент проголошення революції мала 5% населення із середньою освітою. Держава створила систему середніх шкіл з обов'язковою семирічною освітою та можливістю навчатися у вищих закладах країни та зарубіжжя. Значно зросла кількість науково-технічних кадрів.

Однак Джуліус Ньєрере вважав, що саме соціалістичне село стане кузнею кадрів, у чому він розходиться з марксистсько-ленінською теорією, де наголос робився на пролетаріат. Інтереси робітників визнавалися провідними, хоч населення Російської імперії складалося на 81% із селян. Вся справа у двоїстих інтересах селянства, адже вони є одночасно власниками та робітниками. Також явним відступом від принципів марксизму було визнання релігії позитивним чинником суспільства. Тут Джуліус Ньєрере відкинув основу основ марксизму — матеріалізм. Адже визнання духовного першопричиною всіх процесів спричиняє неминучі помилки. Виразним є заперечення історичного розвидку суспільства, зокрема капіталізм для Ньерере виступає чимось чужорідним для африканців, у яких навiть класової боротьби нiколи не було. Навпаки, вважає, що класична африканська громада — благорозчинення всіх і вся, різновид класового світу. Також вкрай сумнівними виглядають його розрахунки про соціалістичне виховання, мовляв, варто лише захотіти соціалізму і справедливого суспільства. Уджамаа тому є ідеологічно чим завгодно, тільки не марксизмом.

Якщо СРСР позиціонувало себе як країну з диктатурою пролетаріату, то їй не варто було б підтримувати танзанійських народників, навпаки, необхідно було всіляко допомагати місцевим марксистським організаціям розширити вплив і якнайшвидше зробити соціалістичну революцію. Але в ті роки радянська компартія вже стала на шлях переродження, що не могло не вплинути на його зовнішню політику.

Сама націоналізація проводилася у вигляді створення державних корпорацій. У банківському секторі були націоналізовані три британські, два індійські, один голландський, один пакистанський, один африканський і один танзанійський банк. Вони увійшли до складу Національного комерційного банку. Недоторканими залишилися Народний банк Занзібара, Національний кооперативний банк та банк розвитку Танзанії. У 1967 році також були націоналізовані вісім імпортно-експортних фірм та сім борошномельних фірм, пов'язаних з виробництвом продуктів харчування. Для управління ними також було створено Державну торговельну корпорацію. Уряд також заснував Танзанійську сизалеву корпорацію для управління експортом цією сировиною. Була націоналізована єдина англомовна газета The Standard, три олійниці, чотири бавовноочисні заводи та 50% нафтопереробного підприємства. Загалом державними на початку 1980-х років стали 70% видобувних підприємств, 55% транспорту, 40% обробної промисловості, а також уся сфера охорони здоров'я разом із аптеками. У селах уджама була колективна власність на основні засоби виробництва, а їх діяльність підпорядковувалася держплану. Надлишки продукції надходили на місцеві ринки.

В основному націоналізація здійснювалася скупкою акцій компаній, що сильно подешевшали. Як результат — замість купки конкуруючих капіталістів один великий державний капітал. Що також явно не схоже на соціалізм.

У 1977 році було введено однопартійну систему із загальнонаціональною партією Чама Ча Мапідузі (революційна партія), яка закріплювала владу держкапіталу. Сьогоднішній курс Танзанії на всебічну лібералізацію економіки був закономірним результатом політики Джуліуса Ньєрере. Державний капіталізм не був позбавлений проблем капіталізму загалом.

Незважаючи на запровадження п'ятирічних планів розвитку економіки та деяких успіхів, таких як будівництво танзанійсько-замбійської залізниці, аеропорту «Кіліманджаро», будівництва кількох великих обробних підприємств та невеликого зростання промисловості та сфери послуг, на початку 1980-х країну захлеснула економічна криза. Він був переважно пов'язаний із зовнішніми причинами - зростанням цін на нафту та падінням світових цін на експортні товари. При цьому в країні була посуха, що ще більше підірвало економічну стабільність країни. Розвал СРСР позбавив Танзанію значної частини підтримки, що лише посилило економічні проблеми відсталої аграрної країни. У результаті сільськогосподарське виробництво скоротилося у 1984 році на 50% порівняно з 70-ми роками. Промислове виробництво знизилося до 5% ВВП. 2/3 експортних доходів йдуть на купівлю нафти та нафтопродуктів.

Такий перебіг подій був зумовлений продовженням старої політики зовнішньоекономічних відносин Танзанії. Намагаючись розвиватися через автономні сільськогосподарські громади, Ньєрере поставив країну у залежність від іноземних постачань устаткування й цін на сировину. Уникнути цього можливо було перенаправивши зовнішню торгівлю на країни соцблоку з великим вкладанням коштів у розвиток власної промисловості.

На жаль, цього не сталося і для подолання кризової ситуації уряд починає брати гроші у міжнародних організацій. Починаючи з 1986 року політика країни все більше залежить від Міжнародного банку реконструкції та розвитку i МВФ. Умови надання кредитів не відрізнялися оригінальністю — девальвація національної валюти, посилене фінансування сільського господарства, підвищення закупівельних цін виробникам, зниження зростання заробітної плати працівникам та розширення доступу міжнародного капіталу до економіки. Також державний сектор, що традиційно визнаний у країнах, що розвиваються, неефективним підлягав приватизації. Щоправда, такі реформи не виправдали надій, а економічна ситуація лише погіршувалась. Рівень життя населення катастрофічно знижувався, дефіцит державного бюджету зріс до 9%. Це вилилося ще більшу залежність від іноземних позик. У 1996 році було підписано угоду про перебудову державної економіки, що виробляється під керівництвом МВФ.

Вагомий вплив на економіку ззовні справляє китайський капітал. Проект «Один пояс один шлях», висунутий Сі Циньпіном у 2013 році, був покликаний розширити вплив КНР за рахунок масштабних інвестицій у країни Євразії та Африки. До 2022 року було вкладено понад 1 трильйон доларів. Структура економіки Китаю також стала видозмінюватися: на 2018 рік переважає третинний сектор 57,7% від ВВП, у 1990 року показник дорівнював 20%. Варто зазначити, що КНР посідає друге місце за кількістю прямих інвестицій зі 141 млрд доларів, поступаючись лише США з 246 млрд вкладень. Це свідчить про імперіалістичний характер сучасного Китаю, головне завдання якого максимально розширити сферу впливу.

Частка КНР в імпорті ОРТ на 2008 рік становила 14,4% і з часом лише зростає. Лише за 2020 рік у рамках економічного співробітництва Китай підписав контракти з Танзанією на 1,5 млрд доларів за ВВП того ж року в 62,41 млрд доларів. Збільшення впливу КНР лише погіршить і так важке життя танзанійців. По суті, китайський капітал вступає у відносини нееквівалентного обміну зі слаборозвиненою аграрною країною і нічим, крім збільшення гніту та експлуатації місцевих робітників це не закінчиться. Китай незважаючи на керівну роль "комуністичної" партії є у внутрішній політиці цілком капіталістичною державою що і виливається в ідентичну зовнішню політику. Для народу Танзанії будь-який іноземний капітал буде згубним, як, до речi, і "рідний".

Характерними проблемами населення цієї країни можна вважати високий рівень бідності, за даними Світового банку, що досягає 51%. Пов'язано це насамперед із масовою зайнятістю у неформальному секторі економіки, за оцінками Міжнародної організації праці до 80% працівників зайняті у цій сфері. Як правило, трудящі не мають офіційних контрактів, соціального та медичного страхування. Прожитковий мінімум по країні в 2018 році встановлено у розмірі 143.5 доларів за середньої зарплати в 157.44 долари. При цьому з огляду на повальну неофіційну зайнятість танзанійців можна зробити висновок про ще менші показники заробітної плати. До того ж сільські регіони мають слаборозвинену інфраструктуру, зв'язок та недостатню кількість медичних закладів. Буржуазна держава неспроможна подолати проблеми танзанійських трудящих, адже будучи сировинним придатком імперіалістів іншого шляху розвитку цієї країни не передбачається.

На прикладі Танзанії ми можемо бачити, наскільки важлива теорія побудови суспільства на принципах соціалізму. Помилки загрожують переродженням партії і відкатом назад у капіталізм. Хоча Танзанія, безсумнівно, досягла величезних успіхів у поліпшенні життя своїх громадян, вона все ж таки не змогла подолати контрреволюційні тенденції в партії. Помилка тут схована у неправильно обраної концепції розвитку суспільства, до антинаукового народництва. Ньерере заперечував класову теорію стосовно до Африки, виходячи з чого заявляв про необхідність побудови «особливого» африканського соціалізму.

Історія також показує хибність вибору села перед містом, адже саме промислове місто рухало людство вперед. Тому було б розумніше провести африканський НЕП, але під проводом пролетарської партії. Адже неможливо досягти значного розвитку виключно внутрішніми силами африканського села. Навпаки, ставка має бути на науковий прогрес, важку промисловість, хімічні та обробні підприємства. Саме так виглядає справжній марксистський погляд на побудову та розвиток соціалістичного суспільства. Тільки союз робітників і селян під керівництвом пролетарської партії зможе побудувати справедливе суспільство, лише під прапором марксизму це стане можливим.

Танзанійський досвід демонструє нам усією ясністю, чим закінчуються спроби побудови суспільства на основі утопічних ідей. Народництво, що по суті обернулося держкапіталізмом, навіть у теорії не здатне вирішити протиріччя праці та капіталу. Залишаючись у системі міжнародних відносин периферією, сировинним постачальником, Танзанія зрештою з незворотністю потрапила б під зростаючий вплив транснаціональних корпорацій.

Вкотре ми бачимо, що тільки диктатура пролетаріату зможе по-справжньому змінити життя всього суспільства на краще, воно є необхідним засобом досягнення нашої мети — світлого справедливого майбутнього для всіх членів суспільства.

Балезин А.С. СССР и Занзибар в годы его борьбы за независимость и объединения с
Танганьикой // Вестник Российского университета дружбы народов. Серия: Международные отношения.
2020. Т. 20. № 1. С. 54—66. DOI: 10.22363/2313-0660-2020-20-1-54-66
https://cyberleninka.ru/article/n/sssr-i-zanzibar-v-gody-ego-borby-za-nezavisimost-i-obedineniya-s-tanganikoy-po-arhivnym-istochnikam

Шлёнская С. М. Объединённая республика Танзания: Справочник. — М.: Институт Африки РАН, 2010. — 250 с. — ISBN 978-5-91298-077-0
https://www.inafran.ru/sites/default/files/page_file/ РЕСПУБЛИКА ТАНЗАНИЯ.pdf

20102a, Julius Nyerere, Ujamaa ‐ The Basis of African Socialism, 1962
https://www.juliusnyerere.org/resources/view/ujamaa_-_the_basis_of_african_socialism_julius_k._nyerere

Dias, Clarence (1970) "Tanzanian Nationalizations: 1967-1970," Cornell International Law Journal: Vol. 4: Iss. 1, Article 4.
Available at: http://scholarship.law.cornell.edu/cilj/vol4/iss1/