Лист: Трудовий досвід з прифронтового міста

Доброго часу доби, шановна редакціє!

Хотів би поділитися власним трудовим досвідом у прифронтовому місті, де пропрацював пів року.

Я був студентом третього курсу коледжу, тоді ще неповнолітнім, коли по знайомству влаштувався на посаду менеджера з інтернет-продажів. Підприємство продавало професійне кухонне та торгове обладнання, займалося ремонтом, сервісом і проєктуванням виробничих приміщень для їдалень, магазинів та закладів харчування. Фірма була невелика, переживала кризу, більшість працівників уже скоротили. В офісі лишилися два менеджери, бухгалтер, підсобний працівник і майстер.

Під час влаштування директор описував дуже «солодкі» умови: робота в офісі з 9:00 до 18:00, обідня перерва, ставка 18 000 грн і відсоток від продажів. Проте, умови нарахування відсотків не уточнював.

Я виконував обов’язки менеджера з продажу: отримував рахунки від виробників і постачальників, на їх основі формував свої та виставляв їх клієнтам, контролював оплату, оплачував товар постачальнику, організовував доставку покупцю або на склад, формував видаткові документи. Також у перший місяць я паралельно впорядкував корпоративний сайт: контент, дизайн і базовий функціонал. За роботу поза посадою доплати не було, виплачували лише ставку.

Через кілька тижнів на мене «повісили» холодні дзвінки по неактуальній базі 2018 року. Також почали залучати до фізичної праці в якості допомоги: розвантаження чи перенесення великого обладнання. Лише одного разу за це заплатили 200 грн/год, тоді як запрошеним вантажникам платили ринкову ставку в 350 грн/год.

Найнебезпечніший випадок стався під час розвантаження великої торгової вітрини вагою близько 200–300 кг. Склад розташовувався на другому поверсі старої радянської овочебази. Ліфта та доступу до пандуса не було. Усе тягнули через головний вхід і вузькі сходи. Під час цього процесу я травмував великий палець ноги.

З другого місяця пішли замовлення, і я почав приносити компанії прибуток. Я неодноразово питав про відсоток, у відповідь чув лише ухиляння: «Подивимось», «Попрацюй ще місяць». Лише на 4–5-му місяці дізнався (не від директора, а від старшого менеджера), що відсоток виплачується тільки за продажі від 1–2 мільйонів гривень. Про такі умови ніхто не попереджав на старті.

Два менеджери, які працювали там роками, мали неофіційні привілеї: приходили та йшли коли хотіли, перекидали частину роботи на інших, часто їздили «по справах» за рахунок фірми. Підсобний працівник виконував найважчу фізичну роботу і зміг домогтися підвищення лише тим, що одного дня просто не вийшов на роботу, і це стало приводом для насмішок.

Бухгалтерка працювала «в чорну» і була однією з найкращих у місті, тож керівництво терпіло її позицію: вона відмовлялася виконувати завдання поза посадою, наприклад, налаштовувати касовий апарат. Вона була єдиною, хто казав уголос очевидне: «Він менеджер, не вантажник», але її ігнорували.

Майстер, який працював у майстерні, часто намагався знижувати ціни для клієнтів, тоді як менеджерам ставили завдання робити націнку 50–100% на деталі. Другий майстер, який їздив до клієнтів, фактично був частиною керівництва і працював радше для задоволення, ніж заради заробітку.

Фактично з мене робили універсального працівника: адміністрування сайту, налаштування техніки, локальна мережа, склади, погрузка/розгрузка.
За таких умов колективної боротьби не могло бути, кожен думав лише про себе. Тому я обрав пасивний спосіб захисту: приходив і йшов з роботи за графіком, на обід виходив з офісу, попри вимоги директора «їсти на місці».

Директору це не подобалося: він вважав, що «витрачає гроші на вітер». При цьому те, що я виконував роботу поза посадою менеджера з продажу, взагалі не обговорювалось. Через кілька місяців керівництво поставило нову умову: виконати обсяг продажів на 1 млн грн, щоб отримати відсоток. За весь час роботи я отримував лише ставку. Зарплату загалом платили вчасно, але іноді могли затримати на два тижні.

Фірма заробляла на перепродажі обладнання. Типовий приклад: купували професійні ваги за 1500 грн, продавали за 2200 грн. Так було майже завжди. Націнка 50–100% була нормою, особливо на тендерах із переобладнання кухонь та їдалень у школах прифронтового регіону. Учні фактично не відвідували ці заклади через війну, але кошти з бюджету освоювалися.

Це перегрівало ринок: обладнання дорожчало не через реальний попит, а через бажання власника отримати максимум прибутку. Зростала і вартість продуктів, які виробляли на цьому обладнанні.

Те, що я побачив у цій компанії, — не проблема одного «поганого директора». Це закономірність сучасної капіталістичної системи. Між працею та кінцевим результатом стоїть приватний власник, який забирає основний прибуток, збільшуючи його за рахунок працівників і суспільства. Спекулятивна торгівля — не причина кризи, а її наслідок.

Ключові зміни можливі лише тоді, коли засоби виробництва належатимуть суспільству, а не окремим особам. Тоді прибуток можна буде спрямовувати не в приватні кишені, а в зарплати, соціальні програми, освіту, медицину, житло.

Сучасні технології дозволяють автоматизувати виробництво, скорочувати участь людини у важкій праці, планувати обсяги виробництва та забезпечувати людей товарами й послугами без дефіциту та криз перевиробництва. Це створює умови для рівного доступу до ресурсів замість того, щоб оплачувати спекуляції кількох власників.

Дякую за увагу. Сподіваюся, моя історія допоможе іншим зрозуміти, як сьогодні працюють люди.

Хорошо устроились начальнички: сами постановили выполнить план продаж, набивают себе по максимуму карманы, а рабочим, как обычно, — крохи со стола, еще и с возможными задержками. Впрочем, они по-другому не могут и не хотят, — такова суть их существования.

Безнаказанность руководства и отсутствие ответа снизу приводят к беспределу.

Судя по описанию места работы рабкора, коллектив был небольшой и разобщенный, поэтому классические формы коллективной борьбы, вроде стачек и митингов, здесь неприменимы. При этом они запрещены и на законодательном уровне Конституцией. Но это, конечно же, не касается акций и митингов за НАБУ и прочие конторки.

Для организации забастовки нужен большой и организованный коллектив, где целое отделение работников может если и не остановить полностью, то создать существенные помехи работе предприятия. Но это вовсе не значит, что в этих случаях стоит прощать такое отношение и делать вид, будто ничего не происходит.

Такое явление, как универсальный работник при капитализме, в первую очередь подразумевает не развитие человека как личности, его способностей и навыков, а тотальную и беспощадную эксплуатацию. Поэтому и существуют такие вещи, как собеседования, где до принятия человека на работу должны быть оговорены трудовые обязанности, на основе чего составляется трудовой договор. Все это, при незнании определенных нюансов, имеет кучу подводных камней для работников, которыми работодатели часто пользуются.

На практике, если это никак не пресекать, буржуй без угрызений совести будет этим пользоваться. В данном случае, как это часто бывает, индивидуальная борьба не привела к существенным результатам, поскольку на одного работника всегда легче давить, им легче манипулировать и, в крайнем случае, всегда проще найти ему замену. Поэтому коллективное действие хотя бы 2-3 человек дало бы более ощутимый эффект. Например, если бы план продаж был провален, прекратился бы их подсчет и обслуживание, процесс получения прибыли был бы существенно замедлен. При этом уволить сразу группу людей в такой конторе было бы накладно для буржуя, и весьма вероятно, что ему пришлось бы вести диалог с работниками.

Кроме того, репутация и отзывы для таких фирм играют далеко не последнюю роль при найме новых работников, что могло бы также стать одним из рычагов давления. Вдобавок, существуют юридические механизмы давления на работодателя, например, коллективные обращения в налоговую инспекцию или Держпрацю, если бы имели место выплата части зарплат в конвертах или работа сотрудников «вчерную». Разумеется, это не панацея, однако в случае успеха работодатель думал бы дважды, прежде чем позволять себе подобный произвол.

Однако никакая экономическая борьба не способна качественно изменить положение дел в целом. Одна маленькая победа на экономическом фронте может спровоцировать равносильные поражения в будущем, если не бороться с капитализмом и обслуживающим его государством.