Що означає для України вступ до ЄС

Напевно не було жодної теми про яку б так часто не говорили з усіх сторін. По телебаченню не один раз повторювали, що ось вступимо до Європейського Союзу тай заживемо, економіка буде стрімко зростати, пенсіонери зможуть за свою виплату подорожувати по всій планеті, а наші вулиці будуть такими ж чистими, як і в Німеччині. Більш того, дану ідею постійно експлуатують ті чи інші політичні партії та організації, додаючи в свою назву слово «Європа», або ж похідні від нього. Та що там говорити, якщо навіть в преамбулі української конституції вказано: «… піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України та підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України …». З початком війни в медіа просторі все більше й більше підіймається питання про інтеграцію з ЄС, а тому пропоную розглянути, що дійсно отримує Україна, а найголовніше звичайний український народ, після вступу до демократичного європейського суспільства.

Пропоную тезово розглянути найвідоміші твердження. І звичайно, найважливішою для будь-якої держави є економічна сфера, а тому почнімо з неї.

Дійсно, неоліберальна доктрина говорить про необхідність масштабної лібералізації, ніби відкриття ринку знижує рівень трансакційних витрат, більше спонукаючи країн до співпраці, ніж до протекціонізму. Проте, Україна ж в даному випадку входить в процес нееквівалентного обміну, за яким наша держави лиш виступає сировинним донором, постачаючи до Європи сільськогосподарську продукцію та необроблену металургію. Члени ЄС, які використовують в рази більший капітал, обробляють українські матеріали та експортують готовий продукт (виготовлений з української сировини) у вигляді більш технологічних продуктів: автомобілів, станків і т.д. До вищевказаного додається й факт, що лібералізація знищує різного роду торгові бар’єри, які до цього захищали місцевих виробників від іноземних, а тому відкриття ринків прискорить процес поглинання виробництва різного роду ТНК.

Говорячи простимим словами, ЄС виготовляє та продає найбільш технологічні та прибуткові товари у той час, коли Україна поставляє лише сировину для виробництва цих же технологічних товарів. Так за даними держстату на 2021 рік (не бером 2022 рік через війну та її вплив на торгівлю) Україна має наступну торгівельну структуру. Найбільшу долю експорту займають: чорна металургія 20,5% від усього експорту; зернові культури 18,1%; жири та олії тваринного чи рослинного походження 10,2%. В той час найбільше імпортується: палива мінеральні, нафта і продукти її перегонки 19,7% від усього імпорту; машини, обладнання та механізми 19,5%; продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості 13,4%. Тобто статистка підтверджує факт нееквівалентного обміну, за якого Україна постачає «напівфабрикати», з яких інші країни вироблять продукцію із більшою маржею й продають їх до України.

Одним з останніх прикладів стала закупівля рейок для Укрзалізниці у французької компанії «Saarstahl Rail», про що ми писали в одному із випусків НТК. Раніше, поставником була Ахметівська «Азовсталь», проте власник не зміг про інвестувати в нове виробництво на території України; або ж нішу міг зайняти пан Ярославський на Дніпровському МЗ. Проте, логіка українського капіталу має сировинний характер, а тому будемо просто постачати до Європи метал, з якого нам продадуть нові рейки ( навіть в 2 рази дорожчі за українські).

При цьому, рідні господарства не мають реальних можливостей впливати на ціну продажі, адже все ціноутворення відбувається через посередництво фондових бірж. Умовно кажучи, ціна на сировинні товари визначається незалежно від виробників, а тому посприяти на ціну власного сировинного товару можна лише об’єднавшись з іншими представниками, та встановивши чіткий об’єм потрапляємої на ринок продукції (Найкращій приклад - картель ОПЕК). В той час, як ціноутворення наприклад на техніку умовно визначається витратами на виробництво й заробітну плату, а також анархією виробництва, яка сьогодні перетворилась на крихкий баланс монополій. Таким чином, фондові біржі стають інструментом європейських монополій, що допомагає їм обмежувати вартість сировини, особливо в сезон зібрання урожаю.

До вищевказаних тверджень додається й той факт, що європейські країни регулярно дотують власних виробників, особливо це стосується сільського господарства. Дотаціями займається Європейський фонд аграрних гарантій (EAGF). Так, у 2019 році фонд виплатив 43,81 мільярда євро на субсидування європейських аграріїв, окрім фонду кожна країна додатково дотує власних виробників. Ось, що говорить на дану тему колишній керівник відділу органічного сільського господарства, Міністерства сільського господарства у Північній Рейн-Вестфалії (Німечинна) Вольфганг Нойєрбург: «Як правило, підтримка фермерам надається з декількох джерел: 50% бере на себе ЄС, 30% платить федеральний уряд, а 20% - федеральна земля. І тут ми говоримо про підтримку не лише на 1 га, а й на навчання, консультаційну підтримку, експериментальні дослідження та низку інших напрямів»

Відповідно, дотаційна політика ЄС фактично демпінгує (знижують ціну через конкуренцію) ціну на продукцію українських виробників, змушуючи продавати продукцію дешевше.

Тобто, створюється ілюзія, ніби більш успішна Європа допоможе відсталій Україні, а для цього лише необхідно відкрити ринки. Проте, сама ж Європа змогла досягти економічного розвитку саме вводячи протекціоністські мита та захищаючи власних виробників, в той час, як колоніям насаджувала важливість повного відкриття, а тому сучасна політ-економічна ситуація все більш нагадує неоколоніалізм. В свою чергу, збільшення ВВП, яке пов’язане із лібералізацією торгівлі - це лиш ще більша експлуатація сировинного сектору України, що по своїй логіці є тупиковим вектором розвитку з подальшим посиленням соціально-економічних проблем.

Можливо автор помиляється і ліберальні настанови по відкриттю ринку дійсно взаємовигідні. Проте, проводячи історичну ретроспективу, можемо зробити висновок, що країна закликає до лібералізації ринків, лише за умови, що вона має конкурентну перевагу над іншими субретками світової торгівлі, у випадку втрати переваги дана ж країна схиляється до використання протекціоністських мір. Подібна ситуація відбувається навіть сьогодні, світовий гегемон США протягом кількох десятиліть нав’язував ліберальну політику відкриття ринків, залучав країн до Вашингтонського консенсусу та відправляв своїх «чиказьких хлопчиків» у якості консультантів, що призвело до економічного занепаду ряду латиноамериканських, та пострадянських країн. Наразі США, втрачаючи перевагу, все частіше говорять про необхідність захисту власного бізнесу та його повернення «на батьківщину», натомість вже Китай закликає про важливість відкриття ринків.

Так, адміністрація 45го американського президента Дональда Трампа в 2018 році ввела експортні тарифи в розмірі 25% на сталь та 10% на алюміній для Китаю, Росії, та Японії. Проте, вже скоро дана міра поширилась й на інші країни включно з представниками ЄС. В своєму Твіттері президент, підкреслюючи необхідність ведення тарифав, викладав наступне: «Коли країна (США) втрачає багато мільярдів доларів на торгівлі практично з усіма державами, з якими вона має справу, торговельні війни — це добре, і їх легко виграти. Наприклад, коли ми втратили 100 мільярдів доларів з певною країною, і вони стають симпатичними, більше не торгуйте — ми виграємо багато. Це легко!»

В свою чергу Китай веде пропаганду в сторону поширення глобалізації та лібералізації торгівлі, тому піднебесна прокладає морські та сухопутні шляхи до Європи та інших країн. Перш за все, це виражається в посиленні доктрини «Один пояс один шлях», відповідно до якої, Китай для посилення своєї долі в торгівлі - прокладає логістичні шляхи до ЄС, викупляючи чи контролюючи значні інфраструктурні об’єкти: морські та річкові порти, залізничні дороги, елеватори і т.д. Напрям до лібералізації також прослідковується в промовах китайського лідера – Сі Цзіньпіна. Наприклад, на Давоському форумі 2021р. голова КНР заявив: «Потрібно формувати світову економіку відкритого типу, твердо відстоюючи багатосторонню торговельну систему, не вдаючись до дискримінаційних та ексклюзивних стандартів, правил та механізмів, без створення торгових, інвестиційних та технологічних бар'єрів».

Відповідно до вище сказаного, лібералізація торгівлі чи будь-яка інша політика капіталістичних країн - направлена аж ніяк не на допомогу менш розвинутим державам, а є інструментом для ще більшого поглинання імперіалістичними хижаками тієї чи іншої держави. А тому, лібералізація про яку говорилося вище не посприяє розвитку України, а лиш відкине зайві бар’єри для іноземних монополій.

Питання ефективного управління перш за все має на увазі балансування державних витрат та створення профіцитного бюджету. Як показує практика, для вирішення даних проблем, країни ЄС завжди «прописують» шокову терапію, основна мета якої зменшити фінансове навантаження на державу та створити умови для розвитку бізнесу. А саме, відбувається декілька рядів приватизації державних підприємств, під час яких, державні господарства передаються в «ефективні» приватні руки, адже відомо, що «приватна особа завжди краще управляє, бо це ж її власна справа». Зі свого боку, ми вже неодноразово бачили, як подібного роду лікування економіки призводило до розкрадання важливих виробництв на метал, або їх «модернізацїї», що проявлялась у скороченні кількості працівників, зменшенні обсягу виробництва, та його якісної деформації (замість складних технологій виробляли певного роду складові для подальшого експорту). Певним чином через політику «шокової терапії» пройшли Польща та Росія. Польський приклад має назву «план Бальцеровича» і вважається успішним прикладом переходу від планової до ринкової економіки; російський же приклад вважається менш успішнішим, адже він фактично закінчився дефолтом. Проте, у будь-якому випадку, всі реформи закінчувалися глибокою деіндустріалізацією та переданням суспільних підприємств в руки тих чи інших монополій, а вся тяжкість даних змін лягла на звичайного робітника. Це доводить індекс Джині (вказує рівень диференціації суспільства), який значно змінився з 4-6% на момент падіння соц. блоку до 14, 28% відповідно. Звичайно, Україна вже пройшла свій шлях від планової економіки до ринкової, який супроводжувався подібним розшаруванням суспільства, проте вступ «неньки» до ЄС розкрутить ще один маховик «терапії». В даних прикладах наглядно проявляється класова боротьба, де капіталісти виходять з кризи лиш за рахунок звичайного народу, отримуючи чудові відсотки прибутку.

До методів «ефективного управління» державними підприємствами та протидії корупції додається нав’язування Європейським Союзом та МВФ Україні наглядових рад, які в більшості свої складаються із іноземних представників, СЕО та інших ефективних менеджерів. Так, наглядові ради вже працюють в ряді державних підприємств, як Украгазбанк, Ощад, Укрексімбанк, Приватбанк, також у секторі енергетики Укренерго, а відповідно до законопроекту №8067 планується утворити НР в Енергоатомі. Дані організації вже створили низку проблем, так за словами В. Зеленського, були втрачені деякі підприємства на початку війни, адже не було вчасно прийнято рішення про переїзд до безпечних регіонів через те, що представники НР знаходились за кордоном, а не на своєму робочому місці. Як наслідок був прийнятий законопроект № 7176, який дозволяє уряду вимагати фізичної присутності членів наглядових рад державних компанії в Україні. Попри ці відхилення, наглядових рад стає все більше, як і представників західних корпорацій в них. Все це нас підводить до одного висновку - ЄС ставить своїх, вигідних для себе чиновників, задля розширення інтересів європейського капіталу.

Як справжні марксисти ми розуміємо, що капіталізм – це гра з ненульовою сумою, а тому, якщо держава намагається скоротити свої видатки та створити «комфортні умови для бізнесу», то хтось мусить за це заплатити, і ми гадаємо, що ви вже здогадуєтесь з чиїх кишень будуть фінансуватись дані «реформи». «Этот господин уплатит за все», - декламується на радянському плакаті, вказуючи на звичайного робочого. Платити працівник буде через скорочення соціальної сфери, яка і без цього вже багато років піддається «оптимізації», держава зменшує асигнування на соціально значущі напрями, задля збалансування бюджету. Державний апарат знижує видатки на освіту та медицину, зменшує рівень соціальної підтримки населення. І звичайно, все це подається під соусом тимчасових мір, по типу: «Ви трішки потерпіть, а потім заживемо багато та успішно». Вступ України до ЄС ніяк не змінить дане положення, адже логіка подібної економії є основою капіталістичної суспільної формації. В доказ наших тверджень, нагадаємо, що в умовах перемовин з МВФ часто торкається питань тарифів, так в 2018 році кабмін уже піднімав ціни на 23% задля отримання чергового кредиту від МВФ. Однозначно, що подібні рішення будуть прийматися й в майбутньому, проте станом на грудень 2022 року борг серед українців за ЖКХ вже склав 35,35 млрд. грн. (сума не включає інформації про заборгованість за електоленергію). Можливо, це і незначний приклад, проте вже він є першим дзвінком, лакмусовим папірцем, який вказує на кому будуть економити заради інтересів великого бізнесу.

Дійсно, європейські країни та міжнародні організації (наприклад МВФ та Світовий банк) протягом останнього десятиліття активно фінансують Українську економіку, за даними Київської школи економіки, відсоток зовнішнього боргу від загального складає 62,8% з них найбільшу частку займають євробонди (823.4 млрд грн.), далі позики від міжнародних фінансових організацій, у тому числі й МВФ (в сумі 767,3 млрд грн.), позики від дружніх держав (154,8 млрд грн.), та комерційні позики від фінансових корпорацій (58,5 млрд грн.).

Проте, практичний досвід демонструє нам, що дане кредитування майже ніяк не посприяло розвитку української економіки та практично ніяк позитивним чином не вплинуло на рівень життя звичайних українців. До прикладу, Україна досі не досягла об’єму реального ВВП 1991 року, така ж ситуація з реальним ВВП на душу населення (1991 рік – майже 3600 $ на душу населення, станом на 2020 рік даний показник становить 3100 $). При цьому, саме населення країни скоротилося з 51,9 млн осіб в 1991 до 41,9 в 2020 (пора ставити пам’ятник жертв ринкової економіки). Відбулося падіння долі промисловості у ВВП з 40% до 23% у 2018. Сільське господарство також скоротилося з 20% до 10%, при цьому, різко змінився його характер, акцент став зосереджуватись на вирощуванні культур на експорт, а не на переробку, а тому врожаї зернових збільшились (з 40 млн тонн в 1991 до 70 в 2019) та соняшнику (з 3 млн тонн 1991 до 14 в 2019). Через це скоротилося загальне виробництво м’яса, так з 4,5 млн в 1991 до 2,5 млн в 2020.

Отже, більшість позик використовувалися для покриття бюджетного дефіциту, деякі кредитні кошти або були розпиленні через вкладання в «розвиток інфраструктури» (тобто кожного року міняли асфальт на дорогах, прокладали нову чи замінювали стару плитку в громадських місцях, займалися затяжним косметичним ремонтом певних адміністративних чи комунальних приміщень), або були направленні на мінімальну підтримку соціальної сфери (що насправді використовувалося з цілю популізму та піару владних установ). Всі ці заходи не створюють додаткової виробничої сили, яка б могла сприяти економічному розвитку та росту багатства нації.

При цьому всьому, варто виділити саме позики від МВФ, які в більшості своїй навіть не йдуть на покривання бюджетного дефіциту (лише під час криз 2008 та 2014 дані позики були направлені в бюджет). В основному, всі позики йдуть в золотовалютні резерви НБУ як «фінансова подушка» із цілю стабільного утримання курсу гривні, та у разі необхідності створювати ринкову інтервенцію й продавати частину валюти задля нівелювання різкого падіння національної валюти. Тобто кредитні гроші йдуть в покупку валюти тих же країн, які і надали нам безпосередньо ці кредити. Зручна схема, яка збагачує насамперед транснаціональні банки, котрі уже давно панують у сферах контролю валютних операцій і вміють на них непогано заробляти.

Проте, найважливіше в питані кредитування - це повернення заборгованостей, адже за даними НБУ на 3 квартал 2022 року, державний борг України становив 73% від ВВП, а на початок 2023 року прогнозувалося, що борг досягне 106% від ВВП. Кожна людина, яка б хоч трохи зналась на фінансовій грамотності розуміє, що брати новий кредит задля погашення старого є «поганою ідеєю», проте держава йде саме цим шляхом, що й не дивно, адже вона не має іншого виходу в умовах капіталістичних відносин, в той час як борг буде покриватися з наших з вами кишень (навряд чи олігархи та чиновники будуть добровільно виплачувати заборгованість зі своїх дивідендів).

Не менш важливим є розгляд факторів, що негативно сприяють обслуговуванню фінансових зобов’язань:

• Борг емітований в іноземній валюті (частіше всього в доларах США та євро). Даний фактор є небезпечним тим, що країна не контролює валюту, а тому не зможе використовувати елементи монетарної політики задля погашення кредиту, тобто не зможе запустити «друкарський верстат» й повністю покрити зобов’язання (нова гілка друкування коштів буде сприяти все активніше зацікавленістю населення в стабільній іноземній валюті, що спричинить падіння ціни національної валюти). Більш того, сировино-експортна економіка України задля збільшення експортних доходів, буде вимушена штучно девальвувати гривню, що в свою чергу автоматично збільшить об’єм кредиту.
• Від’ємне торгівельне сальдо експорту та імпорту. Говорячи простимим словами, Україна більше імпортує ніж експортує, тобто живе не по своїм фінансовим можливостям (більше споживає ніж заробляє). Як вже повідомлялося, Україна має сировинний характер експорту (чорна металургія та аграрні культури займають ключовий відсоток), при цьому, ціни на продукцію Україна ніяк не контролює (продає по встановленій ціні європейських бірж), та ще й вступає в конкуренцію з такими ж сировинними країнами, що ще більше демпінгує цінові котирування. Отже, даний характер експорту ніяк не сприяє обслуговуванню боргів.
• Більшість світових фінансових установ видають позики під плаваючий відсоток. В умовах росту інфляції, ФРС та ЄЦБ вимушені підіймати базову відсоткову ставку й прогнозують продовження її підняття, що автоматично підніме ставку запозичення, відповідно спричинить подорожчання зобов’язань. На даний момент, ставка ФРС вже досягла 4,7%, а ЄЦБ 3%. Якщо ж відсоток по кредиту стане більший ніж ріст ВВП, то фактично це буде означати, що дохід країни йде на виплати аніж на розвиток.

Варто також додати про послідуючу політичну залежність «незалежної та незламної». Історія пам’ятає як країни, що повністю слідували радам економічних експертів МВФ та інших організації, фактично потрапляли до рук фінансової олігархії та транснаціональних компаній, і в подальшому вели політику в інтересах «господарів». Та що страшніше, заливали власну землю кров’ю в громадянських чи інших війнах. Більше цікавих прикладів «допомоги від МВФ» описано в статті РФУ.

Що стосується «Плану Маршала 2.0». Потрібно розуміти, що оригінальний план мав жорстку антикомуністичну ідею, з цілю створити навколо соціалістичного блоку низку успішних капіталістичних країн задля унеможливлення реалізації ідеї встановлення влади робочих та селян, яка до речі була досить популярною в той час. Росія ж, всупереч українським патріотам не є «совком» та соціалістичною країною, а пан Путін не планує відновлення СРСР 2.0, не зважаючи на «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття». РФ є капіталістом-імперіалістом. А тому, єдиними серйозними інвестиціями від західних партнерів - є перенесення особливо трудовитратних виробництв на територію України через падіння вартості робочої сили, що особливо актуально в умовах нарощення протиріч з китайськими представниками. При цьому, варто додати, що є багато бідніших країн, а тому й вигідніше перевозити капітал саме в бідні країни Африки чи Азії, до України ж хіба що потраплять підприємства, які буде вигідно встановити з точки зору логістики, та й то дане розширення капіталу виглядає малоймовірним в умовах наростання капіталістичної кризи, поширення деглобалізаційних настроїв, та підготовки до крайньої форми імперіалізму – війни.
Тобто, «План Маршала 2.0» є нічим іншим як добре відома ленінська теза про вивіз капіталу, та й та має занадто туманні перспективи для неньки. Більш того, даними підприємствами володіє іноземна буржуазія, яка явно не зацікавлена в розвитку України, тай не планує перейматися якимись там правами робітників, про що доводять ті ж самі країни Африки, Азії, Латинської Америки.

Проте, а чи готові «західні партнери» надавати дану допомогу? Як показують останні події в умовах наростання імперіалізму, партнери не мають особливої жаги допомогати. Так, під час липневої конференції по відновленню України в Лугано (про яку ми говорили в відео), демократичні колеги не поспішили підтримати проект відновлення на суму 750 млрд доларів, а тому відбулася друга спроба вже 25 жовтня у Берліні, на якій українські управлінці вже скоротили суму до 55 млрд. доларів. В свою чергу, регіональний директор Світового банку з питань країн Східної Європи підтвердив про неготовність західних країн інвестувати у відновлення України, заявивши: «Всі ці гроші не можуть прийти ззовні, тому завдання підтримати Україну, щоб ресурси генерувала її власна економіка».

Що ж, давайте розглянемо декілька прикладів євроінтеграції. Одним з найкращих прикладів є країни Прибалтики (Латвія, Литва, Естонія). «Ну ось дивіться, прибалти також були у складі тоталітарного совка, а зараз це зразкові демократії європейського типу!», - говорять прихильники європейського вектору.

Насправді ж радянська Прибалтика була значно розвиненою зоною або як полюбляють говорити ліберали «вітрина соціалізму». Вартість основних фондів на одну особу була значно вища за радянські республіки (від 6000 до 8000 рублів на 1986 рік при середньому показнику по СРСР 5875). Тому, даний регіон фактично не застав пресловутого дефіциту. Самі країни були промислово розвинуті, маючи високотехнологічні заводи такі як РАФ, Ризький Вагонобудівний Завод, завод Радіотехніка та інші. В 1973 році в даному регіоні вироблялась половина всіх телефонних апаратів, 29% радіоприймачів, 14% магнітофонів. Сільське господарство перевищувало показник скандинавських країн у виробництві м’яса, молока та вилові риби.

Вихід з Радянського Союзу та прихід нових, ринкових експертів з розвинутих країн, призвів до різкого падіння ВВП (35-50%) й відповідно різкого падіння якості життя простих людей. Далі йде вже добре відома всім нам історія «потрібно передати підприємства під ефективне управління успішних підприємців» або ж «як хтось може вирішувати економіку за всю країну, лише ринок є універсальним інструментом як створення благ так і їх розподілу». Все це закінчується одним – деіндустріалізацію та продажем капіталу підприємств закордон у вигляді металолому. Інші виробництва, які якимось чином вижили, можна закрити політичним шляхом, ставлячи умови для прийняття до ЄС, як наприклад відбулося з Литвою та Ігналінською АЕС (яка покривала 70% затрат в електроенергії Литви). Країни ж замість того, щоб стати рівноцінними партнера європейських країн вступають у нееквівалентні відноси, де демократичні європейські монополії повністю підчиняють собі ринок збуту й знищують конкурентів. Країни ж змушені імпортувати товари, які до цього могли самостійно виробляти (як приклад закриття вищевказаної АЕС, змусило Литву імпортувати електроенергію по завищеним цінам), а тому прибалти постійно мають від’ємний торгівельний баланс з країнами ЄС, навіть після отримання членства в організації. Через вищевказані фактори Латвія Литва та Естонія змушені постійно брати кредити, заганяючи населення в кабалу; валовий зовнішній борг Латвії з 2007 року становить більше 100% від ВВП, показники Литви знаходяться в діапазоні 70-80% від ВВП, Естонії 80% від ВВП. Погіршенням економічних умов користуються все ті ж самі європейські монополії, які доклавши руку до деіндустріалізації 90х та 00х, переносять власні підприємства з цілю економії на робочій силі. Проте, дані виробництва в порівняні з радянськими є низькими чи середніми по своїй технологічності, й частіше всього мають лиш форму зборки уже готових деталей, а тому не створюють повного циклу виробництва.

Населення, зі свого боку, досить любить свої країни та їх сучасний демократичний напрям розвитку, але пишатися європейським курсом власних держав доводиться з Німеччини, Франції чи інших членів ЄС. Економічні умови та відсутність перспектив розвитку змушує громадян емігрувати до своїх європейських колег, так населення Прибалтики скоротилось з 7,9 млн в 1990 до 6 в 2018.

Отже, інтеграція Прибалтики з ЄС прискорила процес монополізації ринків європейськими ТНК, підпорядкувала економічну та політичну суверенність держав, погіршила умови життя звичайних людей, змусила їх переїздити до інших країн, а в умовах наростаючої бійні прибалтійські пролетарі змушені будуть вступати в імперіалістичну гру, відстоюючи інтереси Американського та Європейського капіталу, а у відповідь люди отримають…

«В ЄС правильні політики, які працюють на благо звичайних людей та здатні реформувати країну, що створює політичну та економічну стабільність»,- говорять прихильники євроінтеграції.

В європейських країнах як і у всьому світі наростає економічна криза, більшість політиків не здатні вирішити її доступними методами, а тому потрапляють в курйозні ситуації та змінюють один одного. Згадаємо хоча б Велику Британію (хоч вона вже й не є членом ЄС проте виступає гарним прикладом), де лише за 2022 рік змінилося три прем’єр-міністри й відповідно уряди країни. Так чи інакше, європейські політики потрапляють в корупційні скандали, а найголовніше, держава (державний апарат) в капіталістичній системі – є лише інструментом в руках капіталу, а тому, правильні політики завжди будуть грати роль говорючої ляльки. Самі ж політики навіть в «епіцентрі демократії» – США, часто займають високі посади у великих корпораціях й лобіюють (пропихують) вигідні для своєї компанії закони. Чи дане явище не є корупцією?

Що стосується корупції, то як показує індекс сприйняття корупції, навіть члени ЄС(особливо Східна Європа) має середні показники ( в середньому 40-60 балів зі 100), що звичайно краще ніж Україна (33 бала зі 100). Проте корупція та інша соціальна сфера є похідними від економічного розвитку, тобто економічний розвиток знижує рівень корупції та покращує соціальну сферу, а не навпаки (Матерія є первинною над духом). Вступ же до ЄС не посприяє розвитку економіки України, особливо в умовах постійного скорочення державних асигнувань. Більше того, різного роду спекуляція про боротьбу з корупцією є лиш ширмою, за якою ховаються інтереси ТНК, й використовуються як інструмент боротьби проти нелояльних українських олігархів, так би мовити усувають конкурентів.

В захист європейської демократії наводять приклад свободи слова, ніби думка кожного цінується, варта бути вислуханою та прийнятою до уваги. Проте декларовані європейські цінності не завжди співпадають з реальною практикою. До прикладу, в Литві діє закон відповідно до якого за схвалення, заперечення чи приниження результатів радянської «окупації» особа несе кримінальну відповідальність. Подібні ситуації відбуваються не лише в Литві. Ще один приклад, чеська влада судить людей, що займаються науковою діяльністю, намагаючись дійти до істини в питані катинської трагедії. Та навіть зараз, покриваючи вимоги на отримання статусу кандидата члена ЄС, Україна приймає «Закон про медіа», спеціальний орган отримує суттєві повноваження в контролюванні медіа простору держави.

Що ж до освіти?

Індустріалізація дає поштовх для розвитку освіти (адже потрібні освічені робітники, інженери, механіки та ін.), створює необхідність в професійних та вищих навчальних закладах, індустріалізація потребує великої маси професіональних робітників для обслуговування заводів та фабрик, а тому, створюється багато робочих місць. Україна ж втратила всю свою індустріальну спадщину та повернулася до сировинного вектору розвитку. Через дане явище українська освіта стрімко деградує, рівень знань падає, а багато працездатних громадян, в пошуках кращої долі, емігрують до інших країн. Гадаю, не має необхідності пояснювати наслідки безвізового режиму, та про мільйони українців, що виїхали до європейських країн ще до початку російського вторгнення. Тому, інтеграція з ЄС ніяким чином не змінить даної ситуації та навіть погіршить її. Адже в лихоманці оптимізації будуть скорочуватись «зайві» навчальні заклади, задля їх адаптації під «європейські стандарти», що серйозно вдарить по доступу до тих же ВНЗ для звичайних людей. Натомість особливо успішні підприємці ще й зможуть заробити на подібному роді євроінтеграції освіти. Подібні ситуації вже відбуваються, так студенти та викладачі Харківського національного університету будівництва та архітектури в грудні 2021 року виходили на протест проти злиття їх ВНЗ з університетом міського господарства. Як повідомляється, за умов злиття існують ризики втрати унікальних спеціальностей та лабораторій. Та не думайте, що лише в Україні відбуваються подібні процеси, в самій же Європі (у Франції), щоб зберегти школу від ефективного менеджменту зарахували 15 овець, й таким чином набрали необхідну кількість учнів. Бажаєте навчатися з вівцями?

Ну а медицина?

Інтеграція до Європейського Союзу та подальше ефективне управління неоліберальними менеджерами поставить під серйозний ризик українську медицину, про стан якої можете більше дізнатися у нашому відео. Тут варто зазначити, що мається на увазі не знищення медицини як такої, а її подальша приватизація та комерціалізація. Капіталістична логіка виходу з кризи має лише один напрям – нещадна економія та делегування відповідальності за соціальну сферу на приватний сектор. Говорячи простими словами, хоч якась, але доступна сучасна медицина буде витіснятися приватними клініками та лабораторіями, що звичайно вдарить по доступності лікування для більшості населення України й відповідно вплине на стан здоров’я та тривалість життя громадян. Не вистачає коштів на лікування? Так оформіть вигідний кредит, чи придбайте гарну страховку та, виплачуючи відсотки, не забуваєте вчасно платити податки, адже державі потрібно підтримувати комфортні умови для бізнесу.

Європа і так ліва!

Стосовно соціальної сфери можна заперечити автору даної статі, ніби ось Європа веде занадто ліву політику, має безліч соціальних видатків та гарантій, приймає мільйони біженців, надає їм пільги та житло, а інтереси звичайних людей відстоюються в парламенті. Із цього можемо зробити висновок , що вступивши до ЄС, українське населення також буде наділене широким спектром соціальних благ.
Що ж, дійсно, європейські країни надають соціальні гарантії для населення, проте було б помилкою думати, що вони дістаються через факт встановлення правильного капіталізму та справжньої демократії. Істиною же причиною сильної соціальної політики ЄС є робітнича свідомість населення, постійна боротьба за власні права робітниками, розуміння існування класового протистояння та результат вдалих страйків починаючи з ХІХ століття. Тобто, саме постійне відстоювання своїх прав профспілками та робітничими організаціями є джерелом отримання соціальних благ, адже права ніхто не дає, їх беруть!

Дані твердження підтверджуються фактами. Ми з вами є свідками, як звичайні робітники Франції, Англії, Німеччини та інших країн ЄС активно виходять на протести в 2022 та 2023 роках, потребуючи підвищення заробітної плати до рівня інфляції. Так в січні 2023 року за даними Загальної конфедерації праці (CGT) на вулиці Парижу вийшло протестувати близько 400 тис. людей проти підняття пенсійного віку, в лютому цього ж року півмільйонну держслужбовців Англії вийшло на протест, вимагаючи індексувати (підняти до рівня інфляції) заробітну плату до 10,5%.

Проте буржуазний клас однією рукою намагається торгуватися з мітингуючими, а другою готовить план придушення. До прикладу у Великій Британії приходять нові й нові прем’єр-міністри, які корчать із себе Маргарет Тетчер й повністю намагаються подавити профспілки та робітничі виступи. Новий прем’єр-міністр королівства проштовхує закон, який суттєво обмежує можливості страйку. А саме робітники транспорту, медсестри, вчителя та інші представники обслуговуючого сектору повинні надавати «мінімальний» рівень обслуговування, при цьому закон є досить розмитим і на даний момент важко визначити, який саме мінімальний рівень обслуговування мається на увазі, та хто з працівників забезпечує даний рівень. Напевно, правильний капіталізм починає діяти по власним правильним правилам.

Капіталістичний світ – це як великий океан, де багаті та успішні країни ( як США чи представники ЄС) є хижаками й намагаються поглинути інших менших представників ринкової флори та фауни. У цій піраміді перерозподілу вартості вічно йде війна за те, аби зайняти чужу сходинку або утримати свою, бо фундамент був ненадійним, і часу цій піраміді відведено у 100 разів менше ніж піраміді Хеопса. Але більшість читачів цього матеріалу об’єднує те, що ми лише пішаки у цій боротьбі, раби, що своїми тілами її підтримують і іншої долі у нас не буде, поки ми не візьмемо «фатум» у свої руки і не перетворимо його згідно його ж законів на нашу користь.

Є у цій піраміді і місце для нашої Батьківщини та ЄС. При цьому, інтеграція України з Європейським Союзом не принесе неньці жодних серйозних економічних, політичних чи соціальних зрушень. Капіталізм з синьо-жовтим прапором в смугу, чи в зірочку залишається капіталізмом з нерівністю, експлуатацією та бідністю; а сам ЄС є монополістичним вовком в овечій шкурі.