Огляд проблеми виснаження українського ґрунту

Село вимирає. Цей беззаперечний факт турбує багатьох із нас, тих хто народився в селі, та тих, хто в них живе. З 1990 року по 2018 рік офіційно вимерло 426 села, ще 369 збезлюднило, але залишалися на балансі. Зараз на межі зникнення перебуває понад 4,5 тисяч населених пунктів.

У цього явища є багато причин: головними називають «Природну» депопуляцію через розвал радянської промисловості та трудову міграцію. Але обидві ці причини, насправді, є двома аспектами однієї більш важкої проблеми — дефіциту робочих місць.

Наразі основним місцем праці на селі є сезонні сільськогосподарські роботи. Але за сучасного впливу ринку, в майбутньому навіть вони також будуть скорочуватись. Причина цьому — виснаження земель.

Для початку констатуємо факт, через вплив ринку порушуються два з основних законів ведення сільського господарства. Саме це і призводить до виснаження, деградації та засорення ґрунту.

Перший закон — закон повернення. Усі поживні речовини, винесені з ґрунту, треба повернути назад. Тобто для компенсації зібраного врожаю потрібно внести рівнозначну кількість добрив. Його порушення призводить до поступового зменшення поживних речовин у ґрунті, через що своєю чергою зменшується врожайність рослин.

Оскільки будь-який фермер — підприємець то він керується ціллю отримання прибутку, і чим більше буде прибуток, тим краще. А оскільки всі підприємства в одній галузі знаходяться в безперервній конкуренції, то на них додатково тисне необхідність збільшувати прибутки, яка вступає в протиріччя із законом повернення. Найпростіший спосіб здобути конкурентну перевагу, знизити собівартість.

Для більшого розуміння наведемо приклад. З одного гектару поля отримано 4 тонни зерна пшениці. Для збереження родючості ґрунту потрібно внести 120 кг азоту, 40 кг фосфору та 100 кг калію. Ціна всіх цих добрив на сьогодні становить 22,25 тисячі гривень, це значно більше середньої ціни за 4 тонни пшениці на ринку.

Ситуація майже однакова для будь-якої культури. Для цього достатньо розглянути наведені таблиці. За таких умов жодне господарство не має фізичної можливості дозволити собі компенсувати забрані з ґрунту поживні речовини й вимушене розграбовувати власну землю. Тобто в нас склалася парадоксальна ситуація, коли сировина для виробництва коштує дорожче ніж продукція, що компенсується за рахунок умовного «верстату» — ґрунту, який таким чином фактично розбираємо на деталі.

Але ж мінеральні добрива все одно вносять, чому? Бо їх можна використовувати не як основну сировину для виробництва продукції, а як додаткову, підвищуючи врожай і продовжуючи виснажувати землю. За такого використання приблизно 60 % добрив засіються безпосередньо рослинами, 2–10 % розчиняються в повітрі, а залишок засвоюється ґрунтом.

Дехто спитає — чи повністю мінеральні добрива компенсують винос поживних речовин? Ні та ніколи не зможуть, оскільки головним елементом родючості ґрунту є суміш органічних речовин під назвою гумус. Саме насиченість цими речовинами й виділяла раніше українські чорноземи серед усіх інших типів ґрунтів.

Роль гумусу, з одного боку, схожа з роллю цементу в цегляній кладці, бо він «склеює» материнську породу з поживними речовинами. З іншого боку, він відіграє роль розчинника, переводячи поживні речовини зі зв’язаних у доступні для рослин форми. До того ж він є важливим джерелом азоту.

Коли явище чорноземів було відкрито наукою, вміст гумусу в них складав 8–12 %, на разі в найбільш родючих землях вміст цих речовин становить 5–6 % за приблизними підрахунками. Деякі вчені вважають, що ці дані завищені та вміст гумусу наразі не перевищує 4,5 %.

Але чим можна компенсувати винос гумусу? Відповідь — органічними добривами, а саме гній, перегній, мул, компост та торф. Найкращим є саме гній та перегній, оскільки вони не тільки збільшують кількість органічних речовин у ґрунті, що сприяє відновленню вмісту гумусу, а є ще й цінним джерелом азоту, фосфору та калію. На один гектар бажано вносити 6,5 тонн або 20 тонн перегною раз у 3–5 років. Але для гною та перегною потрібне розвинуте тваринництво, якого наразі в Україні немає. Торф – ресурс, що використовують для опалення в умовах дефіциту інших видів палива. Мул можливо добувати лише як побічний продукт реконструкції русел річок та каналів. Компост потребує часу та рослинних решток, що треба вивезти з поля для того, щоби потім повернутися назад у новому вигляді. Хтось згадає про пташиний послід, але він за ефектом та способом застосування не відрізняється від аміачної селітри. Причина в малому вмісті складних органічних сполук та великій кількості азоту.

Найбільш реальним на даний момент є використання сидератних посівів. Сидерати — це посіви, з яких згорюються в ґрунт до досягнення стиглості та компостуються в самому полі. Головний їхній недолік – потреба виділення місця в сівозміні. Тут і починаються проблеми з другим законом сільського господарства.

Закон плодозміни — найбільший врожай культури дають при почерговому вирощуванні без повторних посівів. Його принцип полягає в тому, що кожна культура по-своєму впливає на ґрунт, має перелік характерних лише для неї хвороб, шкідників та бур’янів. Саме закон плодозміни лежить в основі такого прийому, як сівозміна.

Наукове визначення сівозміни таке: сівозміна — це чергування вирощуваних культур у просторі та часі. Тобто всі поля розбиваються на певну кількість приблизно однакових ділянок, бажано кратну кількості культур у сівозміні (видів рослин + чистий пар). У схемі сівозміни кожну рослину в послідовності називають ланкою. Найважливіша ланка сівозміни — пар. Пар це ділянка землі, поле, з яким переорюють і залишають не засіяним, або засівають культурою, що орють ґрунт. Перший вид називається чистим, або чорним, а другий зайнятим. Послідовність ланок сівозміни прийнято починати пару. Пар дозволяє землі відпочити та відновитись за рахунок розпаду рослинних решток та накопичити вологу в ґрунті для наступних культур. Також це потрібно для рознесення збору сівби та збору врожаю в часі, завдяки чому потрібно одночасно менше техніки та людей. Для повного розуміння як виглядає сівозміна, наведено таблицю нижче.

Проблема в тому, що для дотримання сівозміни потрібна наявність площ та техніки для догляду за різними культурами. А малі господарства не можуть дозволити собі багато різноманітної техніки. Крім того, у малих господарствах ми знову зустрічаємося з економічною необхідністю, яку ми описали вище, і зустріч ця не дуже приємна. Малі господарства, що не мають своїх складських приміщень вимушені вирощувати лише ті культури, що можна продати з поля, тобто найбільш популярні. Вони можуть вирощувати лише найбільш дорогі культури оскільки тільки вони можуть забезпечити фінансову стабільність господарств. Інколи таким господарствам доводиться вирощувати дві культури, або навіть одну декілька років без зміни.

Як наслідок усього вище наведеного майже всі посівні площі засорені бур’янами до катастрофічного рівня, карантинні види, як то амброзія, вовчок, ваточник, осоти та інші, розповсюдились на значних територіях. Також збільшилась кількість патогенів та шкідників у ґрунті. А деякі поля взагалі стали непридатними для сільського господарства.

Якщо спробувати заглянути у майбутнє українських ґрунтів, ми побачемо безрадісну картину. Якщо надії на повне повернення сільського господарства до сівозміни до лютого були та навіть були більш, чим реальні, то наразі сподіватись на це немає жодних причин. Це призведе до погіршення і так поганої ситуації засміченості ґрунту.

Що стосується добрив, то не дивлячись на збільшення внесення мінеральних добрив у період із 2011-го по 2021-й роки, вони в основному вносились не для компенсації виносу поживних речовин, а як стимулятор, уся наукова робота по добривах велась у напрямку більш економічно «вигідного» використання. Лише деякі науковці ставили питання про встановлення балансу, не відновлення, а саме балансу, поживних речовин на сучасному рівні. З органічними добривами все ще гірше: оскільки наразі доступними до масового використання є пташиний послід, що більше схож з аміачною селітрою, та сидерати. У найближчому часі можна очікувати лише на зменшення родючості чорноземів та значної деградації ґрунтів нечорноземних районів.

Хоча вище було зазначено вплив війни, вона не сильно змінила курс «розвитку» вітчизняного господарства, що складався останні тридцять років. Правильно буде стверджувати, що вона посилила проблеми та зробила їх більш очевидними, але самі проблеми були викликані впливом ринку на сільське господарство.

Навіть вільний ринок не дуже піклується про те, що буде через 10–20 років, йому немає діла до збереження родючості ґрунту, головне – прибуток та його норма, що повинні тільки збільшуватись, тому що інакше вони будуть падати, що призведе до занепаду ринкових відносин. А сучасний ринок зовсім не вільний, він являє собою диктатуру найбільших гравців, найбільших виробників та найбільших фінансів. Це призводить до повного висмоктування ресурсів з усього світу до одного, або декількох центрів. Україна таким ніколи не була й ніколи не стане, бо це не вигідно сучасним центрам.

Наразі єдиним шляхом бачиться повна відмова від ринку й не тільки, а й від капіталізму в цілому, та перехід нової економічної формації. Інакше не місці родючих чорноземів залишаться лише виснажені до останнього краю ґрунти.