Михайло Коцюбинський як основоположник соціалістичного реалізму
Михайло Михайлович Коцюбинський увійшов в українську літературу як великий український письменник та митець із соціальним ухилом, життя і творчість якого справді захоплюють своїм масштабом та глобальністю. За період свого коротко та водночас сповненого життєвими барвами життя, Михайло Михайлович практикував написання своїх творів через різні літературні стилі та жанри. Митець написав багато творів, кожний із яких має свій літературний стиль. Сьогодні ми поговоримо про стиль психологічної прози у творах Михайла Михайловича як про напрям написання, який став одним із фундаментальних для формування майбутнього пролетарського стилю — соціалістичного реалізму.
Але перед цим важливо буде сказати декілька слів про те, що спонукало митця писати свої витвори літературного мистецтва саме в соціально-економічному руслі. Ще із молодих років майбутній митець та його сім’я доволі часто стикалися з фінансовими та соціальними проблемами. Фактично всю свою молодість Михайло Коцюбинський, після втрати свого батька, який був годувальником сім’ї, мусив важкою працею заробляти на прогодування своєї сім’ї. Споглядаючи за важким життям, фінансовими проблемами у звичайних трударів та соціальними антагонізмами в суспільстві, Коцюбинський подався до революційних організацій.
«Визвольний рух захопив мене у 80-х роках минулого століття цілком — і я ходив «у народ», займався пропагандою на селі. Уже з того часу почала переслідувати мене поліція».
Як ми бачимо, усі вище перераховані моменти життя Коцюбинського спонукали останнього до опису у своїх творах саме соціально-економічної проблематики України тих часів.
Розглядаючи об’ємну творчість митця, варто звернути увагу на жанр новелістики, у якій він доволі обширно описує тему революції та реакції 1905–1907 рр. У жанрі новелістики письменник породив такі глибокі за своїм змістом новели, як «Сміх», «Персона грата», «В дорозі», «Невідомий», «Він іде». Зараз ми поговоримо про декілька із цих новел. А почнемо із новели «В дорозі».
Після поразки революції 1905 р. велика частина письменників, яка підтримувала соціальні перетворення, зазнала неабияких утисків по відношенню до своєї літературної творчості. Не минули утиски й революціонера Коцюбинського. Шукаючи відповіді на питання «А що далі?», митець почав шукати відповідь у власній індивідуальній психології, яка спонукала задуматися митця та переосмислити свої ідеологічні кредо. Ці події підштовхнули письменника до написання новели «В дорозі», у якій він фактично висвітлює наслідки післяреволюційних подій.
Головним героєм оповідання є Кирило, досвідчений революціонер, який, пройшовши всю революцію, перебуває весь час у важкому психологічному та фізичному стані напруження, вічної тривоги та втоми. Життєвий шлях Кирила був не легкий…
«Атмосфера гаряча, тривожна, уся — небезпека й боротьба, вічний упад і підойма, розквіт надії й розпука, почутій сили і знесилля, і безконечно довга дорога, на якій стільки вже полягло…»
Сюжетна лінія приводить молодого, але виснаженого життям революціонера до міста на «явку». Кирилу 23, усі свої молоді роки він присвятив партії та тій вічній боротьбі, про яку він так марить.
«Двадцять три роки, подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі, немов зреклись своїх прав, зсушили молодість…»
Потрапивши до міста, Кирило заселяється на квартиру, де чекає листа від своїх товаришів. У літні, сонячні дні очікування свого нового призначення, він знайомиться із хазяйською дочкою Устею; дівчина прийшлася йому по душі. Разом з Устею вони пізнають усю гармонію та красу навколишньої природи. Саме в таких моментах Кирило розкриває другу сторону своєї особистості…
«Тепер по цілих днях лежав над берегом річки й дивився на небо. Його займали хмари — ся неспокійна небесна людність, за якою він стежив; вічно жива, вічно рухлива. Часом здіймались там бучі, народні повстання…»
Певний період бездіяльності змусив Кирила по-іншому глянути на оточуючий його світ. День за днем Кирило та Устя прогулюються луками та лісами насолоджуючись тією недоторканою людиною частиною природи. На цих луках Кирило не тільки насолоджується гармонією природи, а й закохується в дівчину. Жива природа та почуття до дівчини викликають у Кирила нові відчуття цього світу, він потроху забуває, ким він був раніше, зараз він хоче тільки одного — вічної гармонії в пориві насолоди із природою та своєю коханою Устею.
Одного разу, повертаючись з прогулянки, хазяйка квартири вручає Кирилові того самого листа. Кирило спокійно підійшов до жінки, узяв листа та поклав його собі в кишеню. Думки були різні… У цей момент відчуття хлопця зазнали антагоністичних барв. Він відчуває певну боротьбу в середині себе між почуттям вірності революційному обов’язку і природними для людини, та ще й молодої, потягами до краси природи, чарів музики і слова, принадності жінки. У цих рядках оповідання автор ставить головного героя перед важким вибором: залишитися вірним своїм громадянським та революційним принципам стійкості та наполегливої боротьби, послідовність якої має привести до омріяного результату, або ж залишити все позаду та почати жити новим життям, у гармонії із тим прекрасним, чого Кирило так довго не помічав. Однієї ночі Кирило прокидається від того, що в його кімнаті пролунало слово «Зрадник!».
Цей момент у оповіданні ще більше поділяє внутрішній стан головного героя на два таких різних стана душі. Знову і знову Кирило постає перед вибором. Головна проблема полягає саме в тому, що проживаючи в цьому суспільстві, на жаль чи на щастя, неможливо зайняти сторону певного нейтралітету, безтурботності, відчуження. Адже два «світи» апріорі не можуть існувати окремо, вони співіснують разом та поєднані тісним зв’язком… Зв’язком експлуатації людини людиною. Автор ставить головного героя в доволі скрутне положення, де головному герою приходиться обрати один із двох шляхів. Перший шлях — це повне відчуження від тих реалій, які оточують нашого героя. Ця дорога неспроможності протистояти навколишньому світу та боротися за свої права і свободи призведе лише до кінцевої поразки, де герой фактично стане на боці експлуататорської системи. Другий шлях — шлях праведної та послідовної боротьби, який призведе головного героя до самого повалення такої ненависної та несправедливої щодо більшості експлуататорської системи. Тому, можна сказати, що закривання очей головного героя, це всього лише банальна втеча від дійсності. Адже залишаючись реалістами, ми прекрасно розуміємо, що наш світ складений із вічних антагонізмів, які не передбачають аніяку «золоту середину» або вічну фантастичну, потойбічну гармонію.
Просуваючись сюжетною лінією далі, ми переносимося в час однієї із прогулянок Кирила, де той зустрічає свого колишнього товариша, активіста Івана, який запрошує хлопця в гості до себе на дачу, де Іван проживав зі своєю дружиною «товаришем Марією». Кирило приймає запрошення та відправляється на дачу до своїх колишніх соратників. Життя колишніх революціонерів Івана та Марії кардинально змінилося. Революційна ідея змінилася на сите міщанське життя, заклики народу до боротьби за свою свободу змінилися на вечірні посиденьки за мискою борщу та газетою в руках. Усе життя колишніх борців за свободу звелося до банального домашнього господарства, а трагедії революційної боротьби сприймалися як побічні «деталі»:
«Марію цікавили часом деталі — одірвані бомбою ноги, скалічені діти, місце смертельної рани, але все се вмить витісняла турбота, що перепікся пиріг. Забувала одірвані ноги, мертвих дітей, повішану молодь і бігла до кухні сваритись».
Кирилу було не до вподоби, навіть здавалося бридким таке міщанське життя, тому одного разу за розмовою про буденне життя простих людей Кирило не витримує та зривається на Івані. Він звинувачує колишнього революціонера в тому, що останній погрузився у звичайне буденне життя, в якому панували ті соціальні та економічні проблеми, проти яких колишні соратники боролися. Після сварки Кирило бажає залагодити свою вину перед Іваном, хоче вибачитися. Прийшовши до Івана та Марії, він споглядає противну для себе картину, як колишні революціонери займалися прополюванням грядок. Кирило не витримав вигляду такої жахливої картини, у нього одразу виникли змішані почуття, верх над якими взяло почуття революційного обов’язку та тієї споконвічної соціальної боротьби.
Кирило обернувся і пішов до себе.
«Не пішов на город, а подався до себе. І перше, що він зробив, — заклав руку в кишеню і витяг лист. Потертий, пом’ятий і сірий. Роздер коверту й читав. Ні, ще не пізно. Знайшов нарешті, що мусить зробити! І коли розбирав так при тьмяному світлі знищений лист, до нього з балкона донісся голос Марії:
— Йдіть чаю пити! У нас сьогодні пиріг!..
— Пи-ріг, ріг-ріг… — проспівав басом Іван у добрім настрої, так наче нічого не сталось.
Але Кирило не обізвався. Збирався в дорогу».
Сюжет новели справді захоплює своєю глибокістю. Він наповнений хвилюванням за головного героя, у середині якого ми споглядаємо антагоністичні нотки двох сторін світосприймання в образі самого головного героя. Також, варто помітити, що Михайло Михайлович чітко продемонстрував нам справжню сутність так званих «революціонерів», у числах яких були й доволі не бідні, а часто й заможні люди. У їхніх відображеннях ми побачили не революційну боротьбу за права більшості, а саме, що не є приємним, забуття всіх тих проблем у звичайному, міщанському житті, яким насолоджувалася меншість. Таким чином, Коцюбинський розкрив нам справжні лиця цих горе-революціонерів, які так само вважали, що їхня місія завершена і відтепер вони можуть насолоджуватися звичайним, безтурботним життям, у той час коли більшість усе ще залишається під гнітом експлуататорів. Відхід від принципів класової та громадянської свідомості демонструють нам зрадницькі наративи, у яких колишні революціонери не просто зраджують революційним, соціальним перетворенням, за які вони так яскраво боролися, а зраджують самим собі. Коцюбинський доволі тонко проявив розуміння настроїв, світогляду та психіки героїв свого оповідання, які підкреслюють нахил автора до відтворення найточніших людських емоційних та психологічних рис.
Як уже було сказано нами вище, Михайло Михайлович доволі часто писав свої творіння в стилі психологічної прози. Ще одним із визначних творів цього літературного напряму є Етюд «Невідомий». Приводом до написання цього твору став замах, який вчинили революціонери на чернігівського губернатора Хвостова.
Сюжетна лінія переносить читача в бурхливий час революції 1905–1907рр., а якщо бути точнішим, у 1906 рік. Із самого початку автор знайомить нас із «невідомим», він є революціонером-терористом, який погодився на доволі складне завдання партії, а саме на вбивство чиновника, який активно підтримував реакційні сили в період революції. Головний герой приїжджає до міста та, прогулюючись вулицями останнього, починає детально вивчати всі моменти повсякденного життя сановника. «Невідомий» підглядає за ним у вікно, уважно вдивляється в те, що їсть і чим займається в повсякденній роботі чиновник, де він буває, чим цікавиться й тому подібне.
«Тепер щодня я серед люду, сірий, чужий, невідомий. Вбираю в себе, як земля краплі в посуху, усе, що мені треба. Звідки? Тут, там, у повітрі. Бо всі його знали, бо всім він був ненависний, усім шкодливий, і всі на нього гарчали, як полохливий пес, що боїться вкусити. Вранці він часом гуляє. Ага!.. Але не сам, з ним охорона. О дванадцятій приймає в себе, хоч незнайомих трусять. Я вже знав, що має дочку, любиму дочку, а ще більше любить театр. Знав його звичку гладити бороду і другу звичку— ховати за спину кулак. Знав, врешті, коли він їсть, лягає спати, встає, знав, що було треба, і навіть зайве. Так наче збирався писати життєпис або некролог».
Водночас зі своїм революційним обов’язком головний герой спостерігає за оточуючим його буденним життям та природою, він вдивляється в сірі маси людей, сповнені рутиною та частково горем, і порівнює весь люд з гучним вуликом, який постійно знаходиться в робочому процесі. Але все ж таки, на відміну від головного героя оповідання «В дорозі», головний герой «Невідомого» не переглядає свої життєві пріоритети, у яких головним залишається обов’язок революціонера. Це, зрештою, приводить нас у сюжетній лінії до вбивства «невідомим» потрібного сановника.
Взагалі, Коцюбинський старався розкрити саме моральну сторону «Невідомого», його відданість революційній справі, любові до трудового народу та ненависті до своїх ворогів. Взагалі сам Етюд — це щільно переплетені спогади революціонера, який є замкнутий у в’язниці поміж чотирьох стін. Приречений на смерть революціонер іще не спішить покидати цей світ, він зосередився на своїх важких думках та спогадах, які не давали йому спокою ані на мить. Тут і спогади про своїх товаришів, і важкі та такі вже болючі про свою матір. І, звичайно, думки про нього — ненависного всім, з гнітючим восковим профілем і білою бородою, якого мусила знайти і якого знайшла невблаганна помста героя. Взагалі, слід зауважити, що терористична діяльність — це не є прагматичне вирішення всіх проблем, тероризм навпаки буде їх всяко поглиблювати та загострювати. Тероризм у широкому своєму значенні виражає саме характер насильницької та загрозливої діяльності. Хоч і ця діяльність спрямована на здобуття певної цілі, у нашому випадку революційної, але водночас із цим вона не принесе ніякої користі суспільству, призведе лише до хаосу, неорганізованості та розв’яже руки репресивному апарату, від чого, зрештою, постраждають трудові маси й самі революціонери.
Варто додати, що Коцюбинський виражає у своєму Етюді характер суперечливості між культурною формою поведінки та класовим змістом представників експлуататорської системи всіх державних сановників того періоду. Спочатку здається, що ці люди, які відвідують театри, виставки, ведуть доволі культурний та інтелігентний спосіб життя, мають бути доволі гуманними та притримуватися норм моралі та справедливості. Але потім нам розкривають справжнє лице цих «вищих людей», головним завданням яких є мордування та поневолення звичайного люду з метою забезпечення свого добробуту та достатку.
У цьому контексті доречно буде нагадати про ще один твір Михайла Михайловича, а саме про оповідання «Сміх». Це оповідання стало одним із перших з написаних Коцюбинським у пореволюційний період, воно розповідає нам про глобальний наступ реакційних сил на народні маси. Як ми сказали вище, сюжетна лінія вертає нас у пореволюційні, реакційні часи, коли загони чорносотенців блукали вулицями міст та сіл і шукали «демократів» та «раторів». Головний герой оповідання Валер’ян Чубинський — інтелігент, він працює адвокатом та водночас є демократ-революціонером. Відзначився наш головний герой у період революції своїм ораторським мистецтвом та вмінням вести людей за собою.
«І враз промайнуло в нього перед очима ціле море голів… Голови, голови й голови… впрілі, зiгріті обличчя й тисячі очей, дивились на нього з туману сизого випару. Він говорив. Якась гаряча хвиля била йому в лице, влітала з вдихом у груди. Слова вилітали з грудей, як хижі птахи, сміливо і влучно. Промова, здається, удалась йому. Йому вдалося так просто і яскраво змалювати протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати, що навіть самому ся річ стала яснішою. І коли йому плескали, він знав, що то б’є в долоні розбуджена свідомість».
Михайло Михайлович доволі влучно зміг описати події тих часів у сюжетному контексті цього оповідання. Так він описує, як наповнені ненавистю до трудового люду царські чорносотенці ходять містом із портретом царя, перед яким усі повинні кланятися, а хто не кланявся — того чекали важкі страждання. Так звичайний студент Сікач, який не впав на ноги перед «образом», зазнав фізичної розправи, а домівку старої вдовиці, сини якої, борючись за права народу потрапили в заслання, вони й зовсім розібрали по брускам, сад вирубали, а книги її синів — подерли та викинули. Паралельно з погромами чорносотенців відбуваються і справжні народні повстання. Здавалося би, у народу та інтелігенції ворог один, але саме тут виникає питання зв’язку другої, яка є демократично налаштована, але прагне поступових змін, з першим, який прагне кардинальних змін. Породжена століттями експлуатації недовіра й ненависть простолюду до всього, «що паном звалось», не раз ставали серйозною перешкодою на шляху до порозуміння, робили найбільш відсталі елементи міста й села слухняним знаряддям реакції. Повертаючись до сюжету, наш головний герой не може знайти собі місця в очікуванні «народного суду», він хоче вилите комусь усе, що є в нього на душі. І тут він звертає увагу на свою наймичку Варвару. Варвара добродушна та хазяйновита дівчина, яка працює всього лише за три карбованці на місяць, Валер’ян повністю довіряє їй та розповідає, як йому не легко і страшно. На що наймичка всього лиш розсміялась та відповідала, що, мов би, панам так і треба. Відчувши ще більший, на цей раз звіриний страх всередині себе, головний герой починає придивлятися до умов життя своєї наймички, яка є наглядним прикладом життя всього народу.
«… побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги (Варвари), холодні, червоні, брудні й порепані… як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя… синці під очима… Синій чад у кухні, тверду лаву, на якій спала… поміж помий, бруду й чаду… ледве прикриту… Як у барлозі… Як та тварина… Зламану силу, що йшла на других… Сумне каламутне життя, вік у ярмі… А він хотів ще од неї приязні…»
Зрештою, до нашого головного героя приходить прозріння, у якому він наглядно бачить ту велику прірву між тим, що говорив на зборах, та між тими реаліями повсякденного життя народу. Наприкінці твору головний герой, нарешті, визнає права своєї наймички та всього трудового народу, та готовий прийняти кару за те, що був мимоволі соратником панівного класу. Як ми бачимо, автор не просто описує непрості часи та страждання героїв свого твору, він передає через це оповідання всі ті реалії, які справді були на нашій землі в ті важкі часи.
Але перед цим важливо буде сказати декілька слів про те, що спонукало митця писати свої витвори літературного мистецтва саме в соціально-економічному руслі. Ще із молодих років майбутній митець та його сім’я доволі часто стикалися з фінансовими та соціальними проблемами. Фактично всю свою молодість Михайло Коцюбинський, після втрати свого батька, який був годувальником сім’ї, мусив важкою працею заробляти на прогодування своєї сім’ї. Споглядаючи за важким життям, фінансовими проблемами у звичайних трударів та соціальними антагонізмами в суспільстві, Коцюбинський подався до революційних організацій.
«Визвольний рух захопив мене у 80-х роках минулого століття цілком — і я ходив «у народ», займався пропагандою на селі. Уже з того часу почала переслідувати мене поліція».
Як ми бачимо, усі вище перераховані моменти життя Коцюбинського спонукали останнього до опису у своїх творах саме соціально-економічної проблематики України тих часів.
Розглядаючи об’ємну творчість митця, варто звернути увагу на жанр новелістики, у якій він доволі обширно описує тему революції та реакції 1905–1907 рр. У жанрі новелістики письменник породив такі глибокі за своїм змістом новели, як «Сміх», «Персона грата», «В дорозі», «Невідомий», «Він іде». Зараз ми поговоримо про декілька із цих новел. А почнемо із новели «В дорозі».
Після поразки революції 1905 р. велика частина письменників, яка підтримувала соціальні перетворення, зазнала неабияких утисків по відношенню до своєї літературної творчості. Не минули утиски й революціонера Коцюбинського. Шукаючи відповіді на питання «А що далі?», митець почав шукати відповідь у власній індивідуальній психології, яка спонукала задуматися митця та переосмислити свої ідеологічні кредо. Ці події підштовхнули письменника до написання новели «В дорозі», у якій він фактично висвітлює наслідки післяреволюційних подій.
Головним героєм оповідання є Кирило, досвідчений революціонер, який, пройшовши всю революцію, перебуває весь час у важкому психологічному та фізичному стані напруження, вічної тривоги та втоми. Життєвий шлях Кирила був не легкий…
«Атмосфера гаряча, тривожна, уся — небезпека й боротьба, вічний упад і підойма, розквіт надії й розпука, почутій сили і знесилля, і безконечно довга дорога, на якій стільки вже полягло…»
Сюжетна лінія приводить молодого, але виснаженого життям революціонера до міста на «явку». Кирилу 23, усі свої молоді роки він присвятив партії та тій вічній боротьбі, про яку він так марить.
«Двадцять три роки, подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі, немов зреклись своїх прав, зсушили молодість…»
Потрапивши до міста, Кирило заселяється на квартиру, де чекає листа від своїх товаришів. У літні, сонячні дні очікування свого нового призначення, він знайомиться із хазяйською дочкою Устею; дівчина прийшлася йому по душі. Разом з Устею вони пізнають усю гармонію та красу навколишньої природи. Саме в таких моментах Кирило розкриває другу сторону своєї особистості…
«Тепер по цілих днях лежав над берегом річки й дивився на небо. Його займали хмари — ся неспокійна небесна людність, за якою він стежив; вічно жива, вічно рухлива. Часом здіймались там бучі, народні повстання…»
Певний період бездіяльності змусив Кирила по-іншому глянути на оточуючий його світ. День за днем Кирило та Устя прогулюються луками та лісами насолоджуючись тією недоторканою людиною частиною природи. На цих луках Кирило не тільки насолоджується гармонією природи, а й закохується в дівчину. Жива природа та почуття до дівчини викликають у Кирила нові відчуття цього світу, він потроху забуває, ким він був раніше, зараз він хоче тільки одного — вічної гармонії в пориві насолоди із природою та своєю коханою Устею.
Одного разу, повертаючись з прогулянки, хазяйка квартири вручає Кирилові того самого листа. Кирило спокійно підійшов до жінки, узяв листа та поклав його собі в кишеню. Думки були різні… У цей момент відчуття хлопця зазнали антагоністичних барв. Він відчуває певну боротьбу в середині себе між почуттям вірності революційному обов’язку і природними для людини, та ще й молодої, потягами до краси природи, чарів музики і слова, принадності жінки. У цих рядках оповідання автор ставить головного героя перед важким вибором: залишитися вірним своїм громадянським та революційним принципам стійкості та наполегливої боротьби, послідовність якої має привести до омріяного результату, або ж залишити все позаду та почати жити новим життям, у гармонії із тим прекрасним, чого Кирило так довго не помічав. Однієї ночі Кирило прокидається від того, що в його кімнаті пролунало слово «Зрадник!».
Цей момент у оповіданні ще більше поділяє внутрішній стан головного героя на два таких різних стана душі. Знову і знову Кирило постає перед вибором. Головна проблема полягає саме в тому, що проживаючи в цьому суспільстві, на жаль чи на щастя, неможливо зайняти сторону певного нейтралітету, безтурботності, відчуження. Адже два «світи» апріорі не можуть існувати окремо, вони співіснують разом та поєднані тісним зв’язком… Зв’язком експлуатації людини людиною. Автор ставить головного героя в доволі скрутне положення, де головному герою приходиться обрати один із двох шляхів. Перший шлях — це повне відчуження від тих реалій, які оточують нашого героя. Ця дорога неспроможності протистояти навколишньому світу та боротися за свої права і свободи призведе лише до кінцевої поразки, де герой фактично стане на боці експлуататорської системи. Другий шлях — шлях праведної та послідовної боротьби, який призведе головного героя до самого повалення такої ненависної та несправедливої щодо більшості експлуататорської системи. Тому, можна сказати, що закривання очей головного героя, це всього лише банальна втеча від дійсності. Адже залишаючись реалістами, ми прекрасно розуміємо, що наш світ складений із вічних антагонізмів, які не передбачають аніяку «золоту середину» або вічну фантастичну, потойбічну гармонію.
Просуваючись сюжетною лінією далі, ми переносимося в час однієї із прогулянок Кирила, де той зустрічає свого колишнього товариша, активіста Івана, який запрошує хлопця в гості до себе на дачу, де Іван проживав зі своєю дружиною «товаришем Марією». Кирило приймає запрошення та відправляється на дачу до своїх колишніх соратників. Життя колишніх революціонерів Івана та Марії кардинально змінилося. Революційна ідея змінилася на сите міщанське життя, заклики народу до боротьби за свою свободу змінилися на вечірні посиденьки за мискою борщу та газетою в руках. Усе життя колишніх борців за свободу звелося до банального домашнього господарства, а трагедії революційної боротьби сприймалися як побічні «деталі»:
«Марію цікавили часом деталі — одірвані бомбою ноги, скалічені діти, місце смертельної рани, але все се вмить витісняла турбота, що перепікся пиріг. Забувала одірвані ноги, мертвих дітей, повішану молодь і бігла до кухні сваритись».
Кирилу було не до вподоби, навіть здавалося бридким таке міщанське життя, тому одного разу за розмовою про буденне життя простих людей Кирило не витримує та зривається на Івані. Він звинувачує колишнього революціонера в тому, що останній погрузився у звичайне буденне життя, в якому панували ті соціальні та економічні проблеми, проти яких колишні соратники боролися. Після сварки Кирило бажає залагодити свою вину перед Іваном, хоче вибачитися. Прийшовши до Івана та Марії, він споглядає противну для себе картину, як колишні революціонери займалися прополюванням грядок. Кирило не витримав вигляду такої жахливої картини, у нього одразу виникли змішані почуття, верх над якими взяло почуття революційного обов’язку та тієї споконвічної соціальної боротьби.
Кирило обернувся і пішов до себе.
«Не пішов на город, а подався до себе. І перше, що він зробив, — заклав руку в кишеню і витяг лист. Потертий, пом’ятий і сірий. Роздер коверту й читав. Ні, ще не пізно. Знайшов нарешті, що мусить зробити! І коли розбирав так при тьмяному світлі знищений лист, до нього з балкона донісся голос Марії:
— Йдіть чаю пити! У нас сьогодні пиріг!..
— Пи-ріг, ріг-ріг… — проспівав басом Іван у добрім настрої, так наче нічого не сталось.
Але Кирило не обізвався. Збирався в дорогу».
Сюжет новели справді захоплює своєю глибокістю. Він наповнений хвилюванням за головного героя, у середині якого ми споглядаємо антагоністичні нотки двох сторін світосприймання в образі самого головного героя. Також, варто помітити, що Михайло Михайлович чітко продемонстрував нам справжню сутність так званих «революціонерів», у числах яких були й доволі не бідні, а часто й заможні люди. У їхніх відображеннях ми побачили не революційну боротьбу за права більшості, а саме, що не є приємним, забуття всіх тих проблем у звичайному, міщанському житті, яким насолоджувалася меншість. Таким чином, Коцюбинський розкрив нам справжні лиця цих горе-революціонерів, які так само вважали, що їхня місія завершена і відтепер вони можуть насолоджуватися звичайним, безтурботним життям, у той час коли більшість усе ще залишається під гнітом експлуататорів. Відхід від принципів класової та громадянської свідомості демонструють нам зрадницькі наративи, у яких колишні революціонери не просто зраджують революційним, соціальним перетворенням, за які вони так яскраво боролися, а зраджують самим собі. Коцюбинський доволі тонко проявив розуміння настроїв, світогляду та психіки героїв свого оповідання, які підкреслюють нахил автора до відтворення найточніших людських емоційних та психологічних рис.
Як уже було сказано нами вище, Михайло Михайлович доволі часто писав свої творіння в стилі психологічної прози. Ще одним із визначних творів цього літературного напряму є Етюд «Невідомий». Приводом до написання цього твору став замах, який вчинили революціонери на чернігівського губернатора Хвостова.
Сюжетна лінія переносить читача в бурхливий час революції 1905–1907рр., а якщо бути точнішим, у 1906 рік. Із самого початку автор знайомить нас із «невідомим», він є революціонером-терористом, який погодився на доволі складне завдання партії, а саме на вбивство чиновника, який активно підтримував реакційні сили в період революції. Головний герой приїжджає до міста та, прогулюючись вулицями останнього, починає детально вивчати всі моменти повсякденного життя сановника. «Невідомий» підглядає за ним у вікно, уважно вдивляється в те, що їсть і чим займається в повсякденній роботі чиновник, де він буває, чим цікавиться й тому подібне.
«Тепер щодня я серед люду, сірий, чужий, невідомий. Вбираю в себе, як земля краплі в посуху, усе, що мені треба. Звідки? Тут, там, у повітрі. Бо всі його знали, бо всім він був ненависний, усім шкодливий, і всі на нього гарчали, як полохливий пес, що боїться вкусити. Вранці він часом гуляє. Ага!.. Але не сам, з ним охорона. О дванадцятій приймає в себе, хоч незнайомих трусять. Я вже знав, що має дочку, любиму дочку, а ще більше любить театр. Знав його звичку гладити бороду і другу звичку— ховати за спину кулак. Знав, врешті, коли він їсть, лягає спати, встає, знав, що було треба, і навіть зайве. Так наче збирався писати життєпис або некролог».
Водночас зі своїм революційним обов’язком головний герой спостерігає за оточуючим його буденним життям та природою, він вдивляється в сірі маси людей, сповнені рутиною та частково горем, і порівнює весь люд з гучним вуликом, який постійно знаходиться в робочому процесі. Але все ж таки, на відміну від головного героя оповідання «В дорозі», головний герой «Невідомого» не переглядає свої життєві пріоритети, у яких головним залишається обов’язок революціонера. Це, зрештою, приводить нас у сюжетній лінії до вбивства «невідомим» потрібного сановника.
Взагалі, Коцюбинський старався розкрити саме моральну сторону «Невідомого», його відданість революційній справі, любові до трудового народу та ненависті до своїх ворогів. Взагалі сам Етюд — це щільно переплетені спогади революціонера, який є замкнутий у в’язниці поміж чотирьох стін. Приречений на смерть революціонер іще не спішить покидати цей світ, він зосередився на своїх важких думках та спогадах, які не давали йому спокою ані на мить. Тут і спогади про своїх товаришів, і важкі та такі вже болючі про свою матір. І, звичайно, думки про нього — ненависного всім, з гнітючим восковим профілем і білою бородою, якого мусила знайти і якого знайшла невблаганна помста героя. Взагалі, слід зауважити, що терористична діяльність — це не є прагматичне вирішення всіх проблем, тероризм навпаки буде їх всяко поглиблювати та загострювати. Тероризм у широкому своєму значенні виражає саме характер насильницької та загрозливої діяльності. Хоч і ця діяльність спрямована на здобуття певної цілі, у нашому випадку революційної, але водночас із цим вона не принесе ніякої користі суспільству, призведе лише до хаосу, неорганізованості та розв’яже руки репресивному апарату, від чого, зрештою, постраждають трудові маси й самі революціонери.
Варто додати, що Коцюбинський виражає у своєму Етюді характер суперечливості між культурною формою поведінки та класовим змістом представників експлуататорської системи всіх державних сановників того періоду. Спочатку здається, що ці люди, які відвідують театри, виставки, ведуть доволі культурний та інтелігентний спосіб життя, мають бути доволі гуманними та притримуватися норм моралі та справедливості. Але потім нам розкривають справжнє лице цих «вищих людей», головним завданням яких є мордування та поневолення звичайного люду з метою забезпечення свого добробуту та достатку.
У цьому контексті доречно буде нагадати про ще один твір Михайла Михайловича, а саме про оповідання «Сміх». Це оповідання стало одним із перших з написаних Коцюбинським у пореволюційний період, воно розповідає нам про глобальний наступ реакційних сил на народні маси. Як ми сказали вище, сюжетна лінія вертає нас у пореволюційні, реакційні часи, коли загони чорносотенців блукали вулицями міст та сіл і шукали «демократів» та «раторів». Головний герой оповідання Валер’ян Чубинський — інтелігент, він працює адвокатом та водночас є демократ-революціонером. Відзначився наш головний герой у період революції своїм ораторським мистецтвом та вмінням вести людей за собою.
«І враз промайнуло в нього перед очима ціле море голів… Голови, голови й голови… впрілі, зiгріті обличчя й тисячі очей, дивились на нього з туману сизого випару. Він говорив. Якась гаряча хвиля била йому в лице, влітала з вдихом у груди. Слова вилітали з грудей, як хижі птахи, сміливо і влучно. Промова, здається, удалась йому. Йому вдалося так просто і яскраво змалювати протилежність інтересів тих, хто дає роботу, і тих, що мусять її брати, що навіть самому ся річ стала яснішою. І коли йому плескали, він знав, що то б’є в долоні розбуджена свідомість».
Михайло Михайлович доволі влучно зміг описати події тих часів у сюжетному контексті цього оповідання. Так він описує, як наповнені ненавистю до трудового люду царські чорносотенці ходять містом із портретом царя, перед яким усі повинні кланятися, а хто не кланявся — того чекали важкі страждання. Так звичайний студент Сікач, який не впав на ноги перед «образом», зазнав фізичної розправи, а домівку старої вдовиці, сини якої, борючись за права народу потрапили в заслання, вони й зовсім розібрали по брускам, сад вирубали, а книги її синів — подерли та викинули. Паралельно з погромами чорносотенців відбуваються і справжні народні повстання. Здавалося би, у народу та інтелігенції ворог один, але саме тут виникає питання зв’язку другої, яка є демократично налаштована, але прагне поступових змін, з першим, який прагне кардинальних змін. Породжена століттями експлуатації недовіра й ненависть простолюду до всього, «що паном звалось», не раз ставали серйозною перешкодою на шляху до порозуміння, робили найбільш відсталі елементи міста й села слухняним знаряддям реакції. Повертаючись до сюжету, наш головний герой не може знайти собі місця в очікуванні «народного суду», він хоче вилите комусь усе, що є в нього на душі. І тут він звертає увагу на свою наймичку Варвару. Варвара добродушна та хазяйновита дівчина, яка працює всього лише за три карбованці на місяць, Валер’ян повністю довіряє їй та розповідає, як йому не легко і страшно. На що наймичка всього лиш розсміялась та відповідала, що, мов би, панам так і треба. Відчувши ще більший, на цей раз звіриний страх всередині себе, головний герой починає придивлятися до умов життя своєї наймички, яка є наглядним прикладом життя всього народу.
«… побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги (Варвари), холодні, червоні, брудні й порепані… як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя… синці під очима… Синій чад у кухні, тверду лаву, на якій спала… поміж помий, бруду й чаду… ледве прикриту… Як у барлозі… Як та тварина… Зламану силу, що йшла на других… Сумне каламутне життя, вік у ярмі… А він хотів ще од неї приязні…»
Зрештою, до нашого головного героя приходить прозріння, у якому він наглядно бачить ту велику прірву між тим, що говорив на зборах, та між тими реаліями повсякденного життя народу. Наприкінці твору головний герой, нарешті, визнає права своєї наймички та всього трудового народу, та готовий прийняти кару за те, що був мимоволі соратником панівного класу. Як ми бачимо, автор не просто описує непрості часи та страждання героїв свого твору, він передає через це оповідання всі ті реалії, які справді були на нашій землі в ті важкі часи.
Наступним твором Михайла Михайловича, який ми коротко проаналізуємо, стане новела «Коні не винні». Сама новела вважається вершиною творчості Коцюбинського в жанрі соціально-психологічної сатирики. Сюжет знайомить нас із головним героєм Аркадієм Петровичем, він генерал, у власності якого доволі багато землі. Аркадій Петрович вважає себе лібералом, він притримується своєї тези: «земля має належати тим, хто її обробляє». Звиклий до розкішного життя, генерал готовий ділитися землею, він підтримує дружні відносини із селянами, а останні називають його «татком». Але, як виявилося, Аркадій Петрович був такий лише на словах, на ділі ж він виявився егоїстом. Пан хотів для всіх здаватися добрим і справедливим, а насправді був утіленням поневолення та обману, адже коли прийшла черга до діла, Аркадій Петрович навідріз відмовився виконувати свої обіцянки.
У цій новелі Коцюбинський фактично розвінчує лібералів того часу. Сама новела була написана в пореволюційний період реакції 1912р. Саме після спроби здійснення першої революції Коцюбинський та багато інших письменників, які були прихильниками соціальних перетворень через, безпосередньо, революцію, розкритикували лібералізм як явище, попередньо проаналізувавши ретельно всі події. У цій сатиричній новелі Коцюбинський розглянув одиничний випадок, а саме поведінку ліберала Аркадія Петровича. Фактично цей випадок автор прирівняв до всього становища лібералів та їхніх поглядів.
Перед тим як ми перейдемо до головного витвору літературного мистецтва Михайла Михайловича в жанрі соціально-психологічної сатири, слід підвести один щільний висновок щодо вищесказаного. У новелах «В дорозі», «Сміх», «Коні не винні» ми чітко простежуємо спільну, головну ідею цих творів. Ідея полягає в прагненні до змін інтелігенції. Інтелігенція справді бачить прямі соціально-економічні проблеми, які з часом наростають та тільки поглиблюються. І так, ця інтелігенція стоїть на твердих позиціях, що треба змінювати цей старий порядок, який може запропонувати звичайним людям лише дешеву найману працю, або ще гірше, мордування та поневолення звичайних робітників та селян. Але є один нюанс, який грає найголовнішу роль у так званій «революційній діяльності» інтелігенції. Цей нюанс полягає в тому, що інтелігенція не здатна до прямих революційних дій, які би сприяли покращенню становища пролетарів. Взагалі, головна проблема представників інтелігенції саме в тому, що вони вважають себе «месіями», завдання яких очолити неосвічені маси та, розгорнувши активний робітничий рух, привести суспільство до «кращих змін». Але вони упустили один важливий момент. Цей момент полягає в тому, що тільки трудовий люд, виключно під проводом свідомих та освічених пролетарів, тобто комуністів, зможе досягти тих, таких необхідних, як повітря для всього живого, соціально-економічних перетворень через революційний рух. Про це ще писав у свій час Карл Маркс у своєму Маніфесті Комуністичної партії, де детально описував, хто такі пролетарі та комуністи, і яке завдання стоїть перед останніми! Інтелігенція вважає, що зміни потрібно впроваджувати поступово та плавним ходом, нікуди не поспішаючи. Як ми побачили з аналізу кількох новел Коцюбинського, цей непоспіх, реформізм та ліберально-демократична ідея довела лише до жахливих наслідків, які забрали не одну тисячу життів звичайного трудового люду. На думку автора, інтелігенція, як частина цього глобального соціального руху, мусить мати своє місце та завдання в процесі цих соціальних перетворень, і в жодному разі «не займати чуже місце» в цій процесії. Головне завдання інтелігенції полягає в тому, аби проводити активну просвітницьку роботу серед трудових мас, допомагати їм у організаційних та теоретичних питаннях. Практична та управлінська частина питання має залишатися виключно за революційно налаштованими трудовими масами під проводом комуністів!
Переходячи далі, ми натрапляємо на доволі об’ємний за своїм змістом твір «Fata Morgana». У цій повісті Коцюбинський підняв ті самі гострі соціальні питання, які царська влада весь час замовчувала. Але великий соціальний бум у вигляді революції 1905–1907 рр. дав свої плоди, одним із яких стала сама повість.
Повість «Fata morgana» — це ніби художня енциклопедія тодішнього життя українських селян. Як уже було сказано вище, сюжетна лінія цього оповідання доволі об’ємна. Аби переказати її всю, треба доволі багато часу. Тому ми звернемо увагу саме на ті моменти, які безпосередньо піднімають питання вершини гострої соціальної й економічної несправедливості.
Сюжетом ми потрапляємо в складний революційний 1902р., а саме у звичайне українське село, яке теж потрапило під вплив революційних подій. Взагалі варто сказати, що починаючи із 1902р. селянські виступи та повстання в Україні набирають масовий характер, ці повстання перетворювалися фактично в одну велику рушійну силу, яка, на жаль, не змогла досягти глобальних успіхів. Переходячи до самого твору, сюжетна лінія знайомить нас із головними героями, кожного із яких ми розберемо детально.
Головних героїв твору автор розмежовує на дві частини, які ми розглядаємо саме із класової точки зору. Перша частина — це селяни та робітники. Андрій Волик — звичайний робітник, його жінка Маланка, їхня дочка Гафійка, звичайний селянин та пастух Хома Гудзь, противник режиму, робітник Марко Гуща. У протиставлення їм стоїть панівний клас гнобителів, у рядах яких стоять: сільський староста Максим Мандрик, кулак Підпара та його тесть Гаврило.
У першій частині Михайло Михайлович розкриває фактично усю сутність селянських настроїв тодішнього села. Починаємо ми знайомство з Андрієм Воликом. Андрій — колишній робітник уже згорілої цукроварні, усією душею він тягнеться до роботи на фабриці, бо у селянській праці розчарувався він уже давно…
«….земля стогне,…, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Ну а йому що? Він не має землі. Ґуральня дасть йому хліб…»
Так Андрій Волик був вимушений піти працювати на панів у «гуральню». Але вона теж не дала йому душевного спокою, та ще й покалічила його, як фізично, відтявши йому пальці, так і духовно. І від тепер Андрій із-за незмоги ходити на роботу не міг знайти собі душевного спокою. Андрія Волика заповнив гнів та ненависть до панів та поміщиків, під час революційних подій він твердо стоїть на позиціях революційного руху та поділу всього панського майна.
На черзі дружина Андрія, Маланка. Маланка — звичайна сільська жінка, яка прагне всього лише шматка своєї, власної землі. Дитинство Маланки було важке, рано залишившись сиротою, вона була тихою й покірливою дівчиною. Доволі глибоко автор описує страждання Маланки, яка, не маючи «ні кола, ні двора», змушена була працювати на панів, втрачаючи свою молодість та життєву силу через те, що ніхто не хотів її сватати. Страждала Маланка, бо вже дуже хотіла клаптику своєї землі, де би вона могла спокійно жити та працювати. Але доля так і не усміхнулася молодій дівчині, тому Маланка вийшла заміж за звичайного наймита, робітника Андрія, у якого навіть своєї хати не було. І тепер головне завдання Маланки – віддати свою дочку Гафійку за хазяйського парубка. Згодом, після виходу царського маніфесту, у Маланки з’являються нові надії на отримання землі, вона активно приймає участь у демонстраціях та селянських рухах, але надії були марними, землі вона так і не дочекалась.
«Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї і втекла з рук. Як марево поманила і як марево щезла».
На черзі в нас стихійний бунтар Хома Гудзь. Хома звичайний сільський наймит, який усе життя тиняється від одного, до іншого пана в пошуках кращої роботи. Постійна праця на панів викликала в Хомі ненависть до багатіїв, за що він готовий був перебити всіх та віддати майно звичайним селянам.
«Ходив би од хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п’є людську кров, а другого — що не боронить».
Образ Хоми висвітлюється у творі як образ народного бунтаря. Він закликає нищити все панське своїми діями, а саме: підпалювати панське сіно, громити панське помістя панича Льольо та розгромити «гуральню». Уся ненависть трударів у оповіданні виливається саме у вигляді стихійного протесту та революції. Звичайний народ має надію, що всі ці неорганізовані погроми та фізичні розправи приведуть трударів до щасливого життя, але, на жаль, це залишається всього лише оманою, Фата Морганою.
Але на Хомі вся революційна сутність головних героїв повісті не закінчується. Так, автор нас знайомить зі ще одним героєм цієї повісті — Марком Гущею. Марко Гуща — звичайний робітник, соціал-демократ, який демонструє народові справжню сутність панського ладу та те, що земля може належати селянам, а не панам. Гуща активно вливається в революційну діяльність. Він створює першу марксистську організацію на селі, яка займалася просвітницькою діяльністю серед трудових мас, молодий революціонер роздає селянам на прочитання «заборонені книги». Саме Марко вперше закликає трударів до організованого спротиву. Його партійна й організаційна діяльність на певний час відкриває людям очі, і ті, взнаючи для себе все нові й нові відкриття, йдуть слідом за молодим революціонером. Таким чином, громада під час революційних подій створює в панському маєтку спільне, колективне господарство, керувати яким поставила революційну налаштовану трійцю, бідняка Мажугу, середняка Прокопа Кандзюбу та самого Гущу. До речі, історія із Прокопом доволі цікава, у сюжетній лінії твору автор демонструє нам, як звичайний неосвічений середняк став свідомим революціонером. Спочатку він потрапляє, як багато інших молодиків, до марксистської спілки Марка, де читає різного роду революційну літературу, а надалі активно вливається в суспільно-політичний рух на селі, стаючи фактично правою рукою Марка Гущі.
Але згодом революція на селі зазнає невдачі і Марко вимушений іти в підпілля. У процесі своєї діяльності Марко знайомиться й закохується в Гафійку, яка згодом передивляється свої життєві пріоритети та подається разом із Марком у бурхливе, революційне життя. Гафійка розповсюджує агітаційні листівки, вишиває на червоному прапорі слова «Земля і воля», врешті-решт, вона врятувала від смерті Марка, повідомивши останньому про самосуд панів над селянами.
Показуючи оманливість стихійного бунту в боротьбі селян за землю і волю, М. Коцюбинський звертає увагу на переваги організованих форм протесту. Михайло Михайлович на прикладі Хоми Гудзя критикує хаотичну, стихійну форму революційної боротьби в реальному житті, яка, супроводжуючись лихом та масовою руйнацією, призведе, зрештою, лише до поразки революційно налаштованих селян та робітників.
«Але Гуща і Прокіп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичі руки складали до бруса брус, до балки балку, і все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогодні мало рішитись, за ким перемога, за ними, чи за Хомою, який підбивав нищити все і все палити.»
Не погроми і криваві розправи, що пробуджують у людині звіра, спустошують душу, а врівноважені, обдумані дії, які відповідають душевному стану селянина, його природному творчому розуму, можуть допомогти йому в здійсненні мрій і сподівань. Головний конфлікт у повісті — це боротьба трудящих під проводом робітника Марка Гущі проти панів та куркулів за землю і волю. Автор демонструє нам єдність інтересів робітників та селян, на яких ґрунтується саме науковий підхід та відновлення класової свідомості в трударів села, що й робить Михайла Михайловича першим соціалістичним реалістом.
Познайомившись із головними героями повісті, ми можемо спостерігати певну алюзію на справжні реалії тогочасної України, де Андрій — це ніби увесь клас робітників, які бажають здобути волю від власників фабрик та заводів, заробляючи при цьому чесною працею собі на життя. Маланка — це алюзія на селян та на саму українську землю, на якій віками під важким кнутом пани заганяли бідних селян та не давали їм можливості здобути своєї частини землі і працювати на себе. У Хомі ми вбачаємо звичайного, сільського, неосвіченого бунтаря, який прагне здобути «землю та волю» хаотичними методами. У Марку ми вже спостерігаємо алюзію на революціонерів та на ту свідому частину противників рабської системи.
У самому змісті повісті описані всі страждання звичайного трудового люду, який своєю важкою й дешевою працею забезпечує добробут панів…
«Бідний із праці аж рветься, а багатому черево дметься».
Коцюбинський описує марні сподівання селянина отримати від пана землю мирним шляхом, марні надії на соціальну справедливість, безрадісне життя безземельного безправного селянина на прикладі долі Малайки.
«Вам дають жменьку пшона, а забирають усі ваші яйця або ріжуть вас на юшку».
Кінцівка цієї повісті наповнена революційними подіями. Селяни, терпець яких уже закінчився, починають палити та грабувати всі панські маєтки, відбувається повстання. Але почувши про те, що скоро в село приїдуть придушувати повстання реакційні сили, селяни стали жертвою помислів кулаків, які здали повсталих «козакам», а потім вчинили самосуд над повстанцями. У кінці сюжету ми споглядаємо трагічну картину, яка демонструє нам, як повсталих ведуть на самосуд. Одним із повстанців, якому не вдалося уникнути панського гніву, став помічник Гущі, Прокіп Кандзюба, якого видав власний дядько Панас, який ще недавно грозився одягти «пана в постоли», а зараз уже пліч-о-пліч із панами «вершить» суд над людьми. Зрештою, Панас Кандзюба робить два зрадницьких постріли у свого племінника, попередньо промовивши йому:
«— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи ще востаннє. Страшно нам… військо іде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить бог… Перехрестись».
У цей момент читачу приходить певне прояснення, яке так хотів передати автор оповідання. Ми можемо побачити тісний зв’язок між хаотичними діями та погромами, до яких закликали бунтарі Андрій Волик та Хома Гудзь, та важкими та смертельними наслідками, які чекали селян у кінці. І тут Михайло Коцюбинський зробив акцент саме на неорганізованій дії повсталих трударів, немовби підкреслюючи відсутність класової свідомості селян, які через незнання певних необхідних навичок для організованої боротьби не змогли продовжити організаційну боротьбу. Доволі доречними в контексті аналізу цієї повісті будуть слова Володимира Леніна в статті «Лев Толстой, як дзеркало російської революції», де він писав, що селянство прагнуло «знищити всі старі форми й розпорядки землеволодіння», але воно не знало, як цього досягти, і «більша частина селянства плакала й молилася, резонерствувала і мріяла, писала прохання й посилала «ходателів»». Взагалі самі ідеї до своїх творів, у тому числі ідею до твору «Fata Morgana», автор брав не з голови. Він створював їх на основі справжньої статистики, яка свідчила про весь плачевний стан селян Чернігівщини. Тут ми й бачимо ставлення панів та куркулів до селян:
«… Кто не возвращал взятого у помещика по первому требованию, тот был избит нагайками на глазах у своих жен и детей…» — дописи земських кореспондентів із Чернігівщини.
Та настрої, які панували поміж самих селян:
«Репрессии подавили и успокоили только наружно, оставив внутри глухое недовольство», — дописи земських кореспондентів із Чернігівщини.
Михайло Михайлович Коцюбинський вважається одним із найвизначніших народних письменників і до сьогодні. Важливу роль у творчості Коцюбинського грали подорожі, він подорожував як українськими землями, так і за кордоном. Подібні поїздки надихали його на створення нових витворів літературного мистецтва. Так, у цілях профілактики та лікування туберкульозу, який уже не один рік мучив письменника, Коцюбинський відправився в подорож на італійський острів Капрі, де зустрівся з російським відомим письменником Максимом Горьким та, ймовірно, із самим Іллічем. Саме під час цієї поїздки він написав такі видатні твори як «Коні не винні» та «Подарунок на іменини». До речі, у майбутньому Володимир Ленін буде висловлюватися про Коцюбинського виключно як про «найблищого до більшовиків письменника». Особливу увагу Ілліч привернув до твору «Під мінаретами», в якому Коцюбинський яскравим чином описав засилля та вплив релігії та догматизму на людину, що позбавляє останню права на свободу та на національне самовизначення.
Подорожуючи Європою, Коцюбинський не тільки відпочивав і писав, а й активно контактував із місцевими трударями, публіцистами та з революційно налаштованими персонами, з якими він активно проводив бесіди, ділився своїми творами та пізнавав для себе завжди щось нове. Фактично, виходячи із вищесказаного, ми твердо можемо стверджувати, що Коцюбинський відігравав роль не тільки письменника з ухилом на соціальні проблеми, він відігравав роль одного із перших українських інтернаціоналістів!
Повертаючись до його літературної творчості, слід сказати, що спочатку його літературні творіння були сповнені народницькими барвами та компонентами, із якими він пізніше пориває та переходить до зачатків соціалістичного реалізму та марксистського підходу в літературі. Так як Михайло Михайлович жив у доволі неспокійний час, сама об’єктивна реальність підштовхнула звичайного письменника-реаліста стати на позицію революційної боротьби та писати в цьому жанрі свої витвори літературного мистецтва. Літературні витвори Коцюбинського насичені «партійною» позицією. Особливо це спостерігається під кінець життя самого письменника. Вище ми наводили приклад такої «партійності» у контексті творів Михайла Михайловича, де звичайні селяни у творі Fata Morgana організували колективне господарство на селі, яке є фактичною копією колгоспів. Коцюбинський не стояв на місці як письменник, він завжди рухався вперед та експериментував. Так він доволі часто поєднував модерністичні методи зображення із правдивістю старого реалізму. Взагалі, як талановитий новатор, він звертався до різних жанрів літератури, одним із яких був соціальний реалізм, завдяки якому Коцюбинський став одним із тих, хто заклав фундамент майбутнього пролетарського стилю.
Наостанок можна порадити для ознайомлення читачам інші, другорядні за соціальним ухилом, але все ж не менш значущі за своєю вагою твори:
«Тіні забутих предків» — де ми потрапляємо на Закарпаття, а головний герой цього оповідання, Іван Палійчук, поставив собі за ціль вирватися із бідного та голодного життя, ідучи в найми до панів;
«Десять робітників» — гумореска, яка розповідає нам про важку працю українського трударя, що є запорукою щастя та добробуту;
«Що записано в книгу життя» — твір, ідеєю якого є засудження неприязні до старих людей та демонстрація злиднів і соціальної несправедливості того часу;
«Persona grata» — твір, який розповідає нам про в’язня Лазара, якому доручили у в’язниці виконувати функції ката та творити «справедливий суд» над звичайним людом;
«Під мінаретами» — оповідання, яке розкриває тему визволення людини.
У цій новелі Коцюбинський фактично розвінчує лібералів того часу. Сама новела була написана в пореволюційний період реакції 1912р. Саме після спроби здійснення першої революції Коцюбинський та багато інших письменників, які були прихильниками соціальних перетворень через, безпосередньо, революцію, розкритикували лібералізм як явище, попередньо проаналізувавши ретельно всі події. У цій сатиричній новелі Коцюбинський розглянув одиничний випадок, а саме поведінку ліберала Аркадія Петровича. Фактично цей випадок автор прирівняв до всього становища лібералів та їхніх поглядів.
Перед тим як ми перейдемо до головного витвору літературного мистецтва Михайла Михайловича в жанрі соціально-психологічної сатири, слід підвести один щільний висновок щодо вищесказаного. У новелах «В дорозі», «Сміх», «Коні не винні» ми чітко простежуємо спільну, головну ідею цих творів. Ідея полягає в прагненні до змін інтелігенції. Інтелігенція справді бачить прямі соціально-економічні проблеми, які з часом наростають та тільки поглиблюються. І так, ця інтелігенція стоїть на твердих позиціях, що треба змінювати цей старий порядок, який може запропонувати звичайним людям лише дешеву найману працю, або ще гірше, мордування та поневолення звичайних робітників та селян. Але є один нюанс, який грає найголовнішу роль у так званій «революційній діяльності» інтелігенції. Цей нюанс полягає в тому, що інтелігенція не здатна до прямих революційних дій, які би сприяли покращенню становища пролетарів. Взагалі, головна проблема представників інтелігенції саме в тому, що вони вважають себе «месіями», завдання яких очолити неосвічені маси та, розгорнувши активний робітничий рух, привести суспільство до «кращих змін». Але вони упустили один важливий момент. Цей момент полягає в тому, що тільки трудовий люд, виключно під проводом свідомих та освічених пролетарів, тобто комуністів, зможе досягти тих, таких необхідних, як повітря для всього живого, соціально-економічних перетворень через революційний рух. Про це ще писав у свій час Карл Маркс у своєму Маніфесті Комуністичної партії, де детально описував, хто такі пролетарі та комуністи, і яке завдання стоїть перед останніми! Інтелігенція вважає, що зміни потрібно впроваджувати поступово та плавним ходом, нікуди не поспішаючи. Як ми побачили з аналізу кількох новел Коцюбинського, цей непоспіх, реформізм та ліберально-демократична ідея довела лише до жахливих наслідків, які забрали не одну тисячу життів звичайного трудового люду. На думку автора, інтелігенція, як частина цього глобального соціального руху, мусить мати своє місце та завдання в процесі цих соціальних перетворень, і в жодному разі «не займати чуже місце» в цій процесії. Головне завдання інтелігенції полягає в тому, аби проводити активну просвітницьку роботу серед трудових мас, допомагати їм у організаційних та теоретичних питаннях. Практична та управлінська частина питання має залишатися виключно за революційно налаштованими трудовими масами під проводом комуністів!
Переходячи далі, ми натрапляємо на доволі об’ємний за своїм змістом твір «Fata Morgana». У цій повісті Коцюбинський підняв ті самі гострі соціальні питання, які царська влада весь час замовчувала. Але великий соціальний бум у вигляді революції 1905–1907 рр. дав свої плоди, одним із яких стала сама повість.
Повість «Fata morgana» — це ніби художня енциклопедія тодішнього життя українських селян. Як уже було сказано вище, сюжетна лінія цього оповідання доволі об’ємна. Аби переказати її всю, треба доволі багато часу. Тому ми звернемо увагу саме на ті моменти, які безпосередньо піднімають питання вершини гострої соціальної й економічної несправедливості.
Сюжетом ми потрапляємо в складний революційний 1902р., а саме у звичайне українське село, яке теж потрапило під вплив революційних подій. Взагалі варто сказати, що починаючи із 1902р. селянські виступи та повстання в Україні набирають масовий характер, ці повстання перетворювалися фактично в одну велику рушійну силу, яка, на жаль, не змогла досягти глобальних успіхів. Переходячи до самого твору, сюжетна лінія знайомить нас із головними героями, кожного із яких ми розберемо детально.
Головних героїв твору автор розмежовує на дві частини, які ми розглядаємо саме із класової точки зору. Перша частина — це селяни та робітники. Андрій Волик — звичайний робітник, його жінка Маланка, їхня дочка Гафійка, звичайний селянин та пастух Хома Гудзь, противник режиму, робітник Марко Гуща. У протиставлення їм стоїть панівний клас гнобителів, у рядах яких стоять: сільський староста Максим Мандрик, кулак Підпара та його тесть Гаврило.
У першій частині Михайло Михайлович розкриває фактично усю сутність селянських настроїв тодішнього села. Починаємо ми знайомство з Андрієм Воликом. Андрій — колишній робітник уже згорілої цукроварні, усією душею він тягнеться до роботи на фабриці, бо у селянській праці розчарувався він уже давно…
«….земля стогне,…, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Ну а йому що? Він не має землі. Ґуральня дасть йому хліб…»
Так Андрій Волик був вимушений піти працювати на панів у «гуральню». Але вона теж не дала йому душевного спокою, та ще й покалічила його, як фізично, відтявши йому пальці, так і духовно. І від тепер Андрій із-за незмоги ходити на роботу не міг знайти собі душевного спокою. Андрія Волика заповнив гнів та ненависть до панів та поміщиків, під час революційних подій він твердо стоїть на позиціях революційного руху та поділу всього панського майна.
На черзі дружина Андрія, Маланка. Маланка — звичайна сільська жінка, яка прагне всього лише шматка своєї, власної землі. Дитинство Маланки було важке, рано залишившись сиротою, вона була тихою й покірливою дівчиною. Доволі глибоко автор описує страждання Маланки, яка, не маючи «ні кола, ні двора», змушена була працювати на панів, втрачаючи свою молодість та життєву силу через те, що ніхто не хотів її сватати. Страждала Маланка, бо вже дуже хотіла клаптику своєї землі, де би вона могла спокійно жити та працювати. Але доля так і не усміхнулася молодій дівчині, тому Маланка вийшла заміж за звичайного наймита, робітника Андрія, у якого навіть своєї хати не було. І тепер головне завдання Маланки – віддати свою дочку Гафійку за хазяйського парубка. Згодом, після виходу царського маніфесту, у Маланки з’являються нові надії на отримання землі, вона активно приймає участь у демонстраціях та селянських рухах, але надії були марними, землі вона так і не дочекалась.
«Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї і втекла з рук. Як марево поманила і як марево щезла».
На черзі в нас стихійний бунтар Хома Гудзь. Хома звичайний сільський наймит, який усе життя тиняється від одного, до іншого пана в пошуках кращої роботи. Постійна праця на панів викликала в Хомі ненависть до багатіїв, за що він готовий був перебити всіх та віддати майно звичайним селянам.
«Ходив би од хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п’є людську кров, а другого — що не боронить».
Образ Хоми висвітлюється у творі як образ народного бунтаря. Він закликає нищити все панське своїми діями, а саме: підпалювати панське сіно, громити панське помістя панича Льольо та розгромити «гуральню». Уся ненависть трударів у оповіданні виливається саме у вигляді стихійного протесту та революції. Звичайний народ має надію, що всі ці неорганізовані погроми та фізичні розправи приведуть трударів до щасливого життя, але, на жаль, це залишається всього лише оманою, Фата Морганою.
Але на Хомі вся революційна сутність головних героїв повісті не закінчується. Так, автор нас знайомить зі ще одним героєм цієї повісті — Марком Гущею. Марко Гуща — звичайний робітник, соціал-демократ, який демонструє народові справжню сутність панського ладу та те, що земля може належати селянам, а не панам. Гуща активно вливається в революційну діяльність. Він створює першу марксистську організацію на селі, яка займалася просвітницькою діяльністю серед трудових мас, молодий революціонер роздає селянам на прочитання «заборонені книги». Саме Марко вперше закликає трударів до організованого спротиву. Його партійна й організаційна діяльність на певний час відкриває людям очі, і ті, взнаючи для себе все нові й нові відкриття, йдуть слідом за молодим революціонером. Таким чином, громада під час революційних подій створює в панському маєтку спільне, колективне господарство, керувати яким поставила революційну налаштовану трійцю, бідняка Мажугу, середняка Прокопа Кандзюбу та самого Гущу. До речі, історія із Прокопом доволі цікава, у сюжетній лінії твору автор демонструє нам, як звичайний неосвічений середняк став свідомим революціонером. Спочатку він потрапляє, як багато інших молодиків, до марксистської спілки Марка, де читає різного роду революційну літературу, а надалі активно вливається в суспільно-політичний рух на селі, стаючи фактично правою рукою Марка Гущі.
Але згодом революція на селі зазнає невдачі і Марко вимушений іти в підпілля. У процесі своєї діяльності Марко знайомиться й закохується в Гафійку, яка згодом передивляється свої життєві пріоритети та подається разом із Марком у бурхливе, революційне життя. Гафійка розповсюджує агітаційні листівки, вишиває на червоному прапорі слова «Земля і воля», врешті-решт, вона врятувала від смерті Марка, повідомивши останньому про самосуд панів над селянами.
Показуючи оманливість стихійного бунту в боротьбі селян за землю і волю, М. Коцюбинський звертає увагу на переваги організованих форм протесту. Михайло Михайлович на прикладі Хоми Гудзя критикує хаотичну, стихійну форму революційної боротьби в реальному житті, яка, супроводжуючись лихом та масовою руйнацією, призведе, зрештою, лише до поразки революційно налаштованих селян та робітників.
«Але Гуща і Прокіп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичі руки складали до бруса брус, до балки балку, і все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогодні мало рішитись, за ким перемога, за ними, чи за Хомою, який підбивав нищити все і все палити.»
Не погроми і криваві розправи, що пробуджують у людині звіра, спустошують душу, а врівноважені, обдумані дії, які відповідають душевному стану селянина, його природному творчому розуму, можуть допомогти йому в здійсненні мрій і сподівань. Головний конфлікт у повісті — це боротьба трудящих під проводом робітника Марка Гущі проти панів та куркулів за землю і волю. Автор демонструє нам єдність інтересів робітників та селян, на яких ґрунтується саме науковий підхід та відновлення класової свідомості в трударів села, що й робить Михайла Михайловича першим соціалістичним реалістом.
Познайомившись із головними героями повісті, ми можемо спостерігати певну алюзію на справжні реалії тогочасної України, де Андрій — це ніби увесь клас робітників, які бажають здобути волю від власників фабрик та заводів, заробляючи при цьому чесною працею собі на життя. Маланка — це алюзія на селян та на саму українську землю, на якій віками під важким кнутом пани заганяли бідних селян та не давали їм можливості здобути своєї частини землі і працювати на себе. У Хомі ми вбачаємо звичайного, сільського, неосвіченого бунтаря, який прагне здобути «землю та волю» хаотичними методами. У Марку ми вже спостерігаємо алюзію на революціонерів та на ту свідому частину противників рабської системи.
У самому змісті повісті описані всі страждання звичайного трудового люду, який своєю важкою й дешевою працею забезпечує добробут панів…
«Бідний із праці аж рветься, а багатому черево дметься».
Коцюбинський описує марні сподівання селянина отримати від пана землю мирним шляхом, марні надії на соціальну справедливість, безрадісне життя безземельного безправного селянина на прикладі долі Малайки.
«Вам дають жменьку пшона, а забирають усі ваші яйця або ріжуть вас на юшку».
Кінцівка цієї повісті наповнена революційними подіями. Селяни, терпець яких уже закінчився, починають палити та грабувати всі панські маєтки, відбувається повстання. Але почувши про те, що скоро в село приїдуть придушувати повстання реакційні сили, селяни стали жертвою помислів кулаків, які здали повсталих «козакам», а потім вчинили самосуд над повстанцями. У кінці сюжету ми споглядаємо трагічну картину, яка демонструє нам, як повсталих ведуть на самосуд. Одним із повстанців, якому не вдалося уникнути панського гніву, став помічник Гущі, Прокіп Кандзюба, якого видав власний дядько Панас, який ще недавно грозився одягти «пана в постоли», а зараз уже пліч-о-пліч із панами «вершить» суд над людьми. Зрештою, Панас Кандзюба робить два зрадницьких постріли у свого племінника, попередньо промовивши йому:
«— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи ще востаннє. Страшно нам… військо іде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить бог… Перехрестись».
У цей момент читачу приходить певне прояснення, яке так хотів передати автор оповідання. Ми можемо побачити тісний зв’язок між хаотичними діями та погромами, до яких закликали бунтарі Андрій Волик та Хома Гудзь, та важкими та смертельними наслідками, які чекали селян у кінці. І тут Михайло Коцюбинський зробив акцент саме на неорганізованій дії повсталих трударів, немовби підкреслюючи відсутність класової свідомості селян, які через незнання певних необхідних навичок для організованої боротьби не змогли продовжити організаційну боротьбу. Доволі доречними в контексті аналізу цієї повісті будуть слова Володимира Леніна в статті «Лев Толстой, як дзеркало російської революції», де він писав, що селянство прагнуло «знищити всі старі форми й розпорядки землеволодіння», але воно не знало, як цього досягти, і «більша частина селянства плакала й молилася, резонерствувала і мріяла, писала прохання й посилала «ходателів»». Взагалі самі ідеї до своїх творів, у тому числі ідею до твору «Fata Morgana», автор брав не з голови. Він створював їх на основі справжньої статистики, яка свідчила про весь плачевний стан селян Чернігівщини. Тут ми й бачимо ставлення панів та куркулів до селян:
«… Кто не возвращал взятого у помещика по первому требованию, тот был избит нагайками на глазах у своих жен и детей…» — дописи земських кореспондентів із Чернігівщини.
Та настрої, які панували поміж самих селян:
«Репрессии подавили и успокоили только наружно, оставив внутри глухое недовольство», — дописи земських кореспондентів із Чернігівщини.
Михайло Михайлович Коцюбинський вважається одним із найвизначніших народних письменників і до сьогодні. Важливу роль у творчості Коцюбинського грали подорожі, він подорожував як українськими землями, так і за кордоном. Подібні поїздки надихали його на створення нових витворів літературного мистецтва. Так, у цілях профілактики та лікування туберкульозу, який уже не один рік мучив письменника, Коцюбинський відправився в подорож на італійський острів Капрі, де зустрівся з російським відомим письменником Максимом Горьким та, ймовірно, із самим Іллічем. Саме під час цієї поїздки він написав такі видатні твори як «Коні не винні» та «Подарунок на іменини». До речі, у майбутньому Володимир Ленін буде висловлюватися про Коцюбинського виключно як про «найблищого до більшовиків письменника». Особливу увагу Ілліч привернув до твору «Під мінаретами», в якому Коцюбинський яскравим чином описав засилля та вплив релігії та догматизму на людину, що позбавляє останню права на свободу та на національне самовизначення.
Подорожуючи Європою, Коцюбинський не тільки відпочивав і писав, а й активно контактував із місцевими трударями, публіцистами та з революційно налаштованими персонами, з якими він активно проводив бесіди, ділився своїми творами та пізнавав для себе завжди щось нове. Фактично, виходячи із вищесказаного, ми твердо можемо стверджувати, що Коцюбинський відігравав роль не тільки письменника з ухилом на соціальні проблеми, він відігравав роль одного із перших українських інтернаціоналістів!
Повертаючись до його літературної творчості, слід сказати, що спочатку його літературні творіння були сповнені народницькими барвами та компонентами, із якими він пізніше пориває та переходить до зачатків соціалістичного реалізму та марксистського підходу в літературі. Так як Михайло Михайлович жив у доволі неспокійний час, сама об’єктивна реальність підштовхнула звичайного письменника-реаліста стати на позицію революційної боротьби та писати в цьому жанрі свої витвори літературного мистецтва. Літературні витвори Коцюбинського насичені «партійною» позицією. Особливо це спостерігається під кінець життя самого письменника. Вище ми наводили приклад такої «партійності» у контексті творів Михайла Михайловича, де звичайні селяни у творі Fata Morgana організували колективне господарство на селі, яке є фактичною копією колгоспів. Коцюбинський не стояв на місці як письменник, він завжди рухався вперед та експериментував. Так він доволі часто поєднував модерністичні методи зображення із правдивістю старого реалізму. Взагалі, як талановитий новатор, він звертався до різних жанрів літератури, одним із яких був соціальний реалізм, завдяки якому Коцюбинський став одним із тих, хто заклав фундамент майбутнього пролетарського стилю.
Наостанок можна порадити для ознайомлення читачам інші, другорядні за соціальним ухилом, але все ж не менш значущі за своєю вагою твори:
«Тіні забутих предків» — де ми потрапляємо на Закарпаття, а головний герой цього оповідання, Іван Палійчук, поставив собі за ціль вирватися із бідного та голодного життя, ідучи в найми до панів;
«Десять робітників» — гумореска, яка розповідає нам про важку працю українського трударя, що є запорукою щастя та добробуту;
«Що записано в книгу життя» — твір, ідеєю якого є засудження неприязні до старих людей та демонстрація злиднів і соціальної несправедливості того часу;
«Persona grata» — твір, який розповідає нам про в’язня Лазара, якому доручили у в’язниці виконувати функції ката та творити «справедливий суд» над звичайним людом;
«Під мінаретами» — оповідання, яке розкриває тему визволення людини.
28 жовтня, 2022
Автор: Червоний
