Лист: Золоті роки студентства

Гадаю, багато хто з вас чув вираження, що студентська пора найкраща в житті людини. Але дійсність вносить свої корективи у цю тезу, у зв'язку з чим найбільш вільний вік людського життя перетворюється на фіксоване рабство, точніше на школу рабства. Але все по порядку.

Я навчаюся в Університеті митної справи та фінансів, місто Дніпро. Нещодавно наш університет став точкою притягнення ЗМІ, у зв'язку з підозрою ректора в корупційних схемах. А саме, у розкраданні фінансів, які були виділені на ремонтні роботи навчальних приміщень закладу. Чи винен він у цьому? Покаже слідство, але слід зауважити, що історія з корупцією в нашому університеті – є побутовою справою. Викладачі особливо не соромляться пропонувати «пожертвувати на ремонт», щоб закрити пропуски, не здані роботи чи сесію. Для цього достатньо просто написати їм, чи звернутися до директора вашої кафедри. В цілому, така ситуація характерна для багатьох ВНЗ України. Проте, тут варто зазначити одну річ, про яку нижче розповім більш детально, а саме – розшарування студентів за спеціальностями, що виражається в їх престижності, та можливості оплатити обрану ними спеціальність.

Це означає, що ми не можемо звинувачувати лише керівництво та викладатський склад в розповсюджені корупції. Саме студентство, а точніше його найбільш фінансово забезпечена частина, йде із радістю на зустріч до викладачів у цьому питанні. Наприклад, студенти більш престижних в університеті спеціальностей, які в рік платять 30.000+ грн. в силу свого майнового статку, частіше самі вирішують цілими групами не заморочуватися з здачею предметів, а колективно скинутися на вирішення цього питання. Але, є і інша група студентів, яким у фінансовому плані не так пощастило, вони не поспішають тягнутися за гаманцем, хоча звикші до цього викладачі саме це від них і очікують. Тому створюється певна економічна нерівність, коли студенти з менш престижних спеціальностей отримують багато утиснень від викладачів. І справа тут не тільки в жадібній природі викладачів. Кожна робота з групою по 20-30 осіб вимагає витрат доволі об‘ємного часу на бланки, журнали та іншу документацію. Це у свою чергу призводить до фізичного і морального виснаження викладачів, тому взяти «подарунок» для них часто стає нагодою не тільки отримати додаткові фінанси, але й скоротити собі час на перевірку робіт.

Варто також зазначити, що серед викладачів також існує дві групи. Перша частина викладачів – це більш забезпечені життям особи, які під час дистанційного навчання не соромляться демонструвати свої кімнати з чудовими меблями та прикрасами. Ці викладачі ставляться до свого прямого обов'язку (навчати) прямо кажучи зневажливо, а інколи взагалі байдуже. Оскільки достаток у них і так є, а певна аристократичність не дозволяє навчати «менш вдале» молоде покоління.

Але є і друга частина викладачів, які більшу частину свого часу витрачають саме на заповнення документації, оформлення домашнього завдання. Також, викладачі з цієї групи вимушені поєднувати свій навчальний процес з іншими роботами. Так, наприклад, викладач з кримінального права одночасно був викладачем, працівником в юридичній клініці (де і проводив пари постійно відволікаючись від занять), та адвокатом на засіданнях суду. Що тут скажеш, коли навіть ректор інституту зобов‘язаний виходити у закону відпустку за свій власний кошт.

На щастя, ситуація не доходить до відвертих голодних ігор, як у школі, коли викладачі вимушені боротися за години. Проте, їх робота та стороння діяльність, які покликані принести додатковий дохід, не найкращим чином впливають на безпосередньо освіту студентів. Перевтома, відчуження та формалізм – це те, що викладачі замість знань передають студентам. І тут знову двояка ситуація: з одного боку, студентам такий підхід подобається, адже він дозволяє особливо не клопотатися стосовно навчання, та повністю посвятити своє дозвілля власним справам; з іншого боку, студенти, які все ж таки бажають отримати якісні знання – незадоволенні цією ситуацію, але в силу певних бюрократичних обставин вони не можуть якось вплинути на це. Тому, здобувачі вищої освіти, починають самі по-трохи відчужуватися від навчання, та займатися вище наведеними справами, або взагалі покидають стіни закладу.

Багато студентів через відсутність перспектив у обраній ними професії, витрачають більшу частину свого часу на роботу під час навчання. Учень не може і не хоче реалізовувати себе як майбутнього спеціаліста. Замість цього він йде працювати менеджером, офіціантом, вантажником, та в інші місця, де вітається молода, а головне дешева робітнича сила. Самий навчальний заклад така ситуація влаштовує доти, доки до нього надходить оплата за навчання, чи за кімнату у гуртожитку.

Таким чином, система знань перетворюється на продаж послуги за навчання, але кінцевим її результатом є не отриманні знання, а сам процес фіктивного слідування навчальному плану, на який, не дивлячись на весь демократизм у вигляді студентського парламенту – студенти вплинути не можуть, та й не хочуть!

Коли ж студенти все більш гучніше виражають своє незадоволення, то керівництво приходить до тактики залякування, розділення студентства. В першу чергу йде пропаганда, намагання перенести увагу потенційних заворушників на зовнішнього ворога, у нашому випадку – це РФ. У цей момент запускається стара добра пісня, яка трубить про те: «що ми всі повинні об'єднатися проти спільної загрози та відстояти нашу свободу!», але для цього треба потерпіти.

Сьогодні в студентів намагаються вбити зародки критичного мислення шляхом пропаганди, у образі призову до загальнолюдських ідеалів, вільного ринку та підприємництва. Але, при цьому ж по-трішки плекається ненависть до всього російського, до людей, які носять російське громадянство. Ворога створюють та демонтують, адже знущатися над «не-людиною» можна, це ж не людина. Росіянин, проросійський громадянин – не людина.

Студентам розповідають про «студентоцентричність» і в той же час студентам не дозволяють вивчати ті спеціальності, які вони обирали на наступний семестр, багатьом читаючим нас студентам така ситуація може бути знайомою. У студентів є представництво у вигляді парламенту, але ніхто з рядових студентів не знає, що він робить, а коли просять через нього надіслати скаргу у ректорат, то на зв'язок ніхто не виходить.

Також помітив цікаву тенденцію. Студенти, спеціальності яких коштують дорожче, наприклад «міжнародне право», є більш придатні до державної пропаганди та цій «великій етиці». Вони менш здатні до критики, їхня головна мета – стати буржуазною інтелегенцією, «цвітом нації». У той же час представники менш привабливих спеціальностей, по типу «правоохоронна діяльність», краще розуміють усю несправедливість по відношенню до свого становища (на цій спеціальності оплата за навчання є в рази меншою, тому до цих людей й відношення з боку закладу гірше).

Представники подібних спеціальностей готові більше до рішучих дій. Проблема у тому, що багато студентів з подібних спеціальностей вже не стають кваліфікованими спеціалістами, а звичайними різноробочими, які працюють у декілька нічних змін. Інша справа стосується бюджетників. Якщо контрактники ще можуть своїм становищем, перш за все економічним, відстоювати свої права перед керівництвом, то бюджетники взагалі знаходяться на безправному становищі. Їх адміністрація ВНЗ у насильному порядку залучає до всякого роду пропагандистських заходів. І як наслідок, у свою чергу бюджетники отримують не знання, а милість, тобто дозвіл пана на те, що документи студента можуть знаходитися у цьому «храмі знань».

При цьому, з боку студентів (більшість з яких є дітьми доволі заможних громадян України), які навчаються на більш високих за статусом спеціальностей, вимальовується доволі цікава картина, де ці студенти дивляться з висока на своїх колег, які платять не 30,000+ у рік, а скажімо 20,000-18,000. Це проявляється в стилі спілкування, недовіри та надміного ставлення. Цікаво й те, що дане панство у масі своїй не збирається працювати за фахом, у той час як ті ж бюджетники, або «менші контрактники» за виключенням певних кадрів цілком хочуть йти на митницю, архів, ІТ і т.д. Це особливо проявляється під час навчального процесу, коли одні студенти готові ставити запитання до викладачів, та творчо підходити до виконання роботи (хоча це трапляється в рідко). Таку поведінку деякі товариші не розуміють та вважають дурною, чи чимось на кшталт цього.

На останок зазначу, що більш високі за статусом спеціальності та їх групи більше підлягають інтригам усередині свого колективу: битва за титул найхаризмативнішого; використання одних студентів іншими, задля певного зиску. Наприклад, перед формуванням групи всі її члени висували одного кандидата, викладачі це підтримували, але декан обрав іншу людину, проти чого група виступала, але нічого не робила, бо йти на щось радикальне не хотіла. Проте, цим скористалася староста, яка набивала собі популярність через свою активність та комунікабельність, звільняючи себе, та перекладаючи відповідальність за документацію на плечі іншої людини.

Коли в групі є бюджетники, то класові інтереси в групі проявляються особливо гостро. Основне завдання бюджетників – мати оцінки не нижче 90, та мати гарну відвідуваність на парах. Зазвичай теми, які видаються викладачами не збігаються з кількістю людей у групі, через що доводиться об'єднуватися у команди.

Відміники, серед яких частіше всього знаходяться бюджетники, мають звичку хапати теми одразу ж після їх появи, не дивлячись на саму суть теми, нехай би лише була та приносила оцінку.

Це створює дисбаланс, адже є ті, хто хочуть, але не можуть взяти тему (через погану відвідуваність, яка пов'язана насамперед з роботою чи іншим заняттям поза універом), та тими, кому все одно.

Споглядаючи цю нерівність деякі студенти спробували створити план, за яким теми будуть видаватися тим, хто більше цього потребує за балами. Ті, хто частіше відповідають, мали б виступати з доповідями через пару, або дві, тобто проходити процедуру фільтрування. Ідея була саме в оптимізації та оновлені кадрів, які б не тільки формально розповідали завдання, але й мали б змогу навчатися. Таких людей мало, а це означає зменшення людей у списку та залишення у ньому тих, кому потрібно від 85+ балів.

Але ця ідея одразу ж була прийнята відмінниками та бюджетниками так, як роботодавцем, коли він дізнається про створення незалежної профспілки. Вони почали казати, що ті, хто це задумав: «просто крадуть оцінки та хочуть дати теми лінивим студентам, та моргіналам». Вони наголошували, що й так через свою доброчесність у вигляді утворення команд, дають студентам «робочі місця» для участі в створенні д/з. Проти цього почалася ціла реакційна кампанія, яка звелася до політичного звинувачення ініціаторів такої системи, та клеймом комуністів.

Це можна було сперти на результат антилівої пропаганди. Опосередковано так воно і є, проте головна причина – саме майнові інтереси, та відділення однієї групи студентів від іншої, що і призводить до такої конфронтації.

Кастування спеціальностей, суто економічні відносини між студентом та університетом, експлуатація та пропаганда. Університет – буржуазна держава в мініатюрі. Студент стикається з таким же утиском та перестає бути учнем, він стає просто рабом балів, кредитів, та навчальних годин. Він , особа, яка платить за диплом, а не за саме навчання.

Що може допомогти у цій ситуації? Лише свідоме об'єднання студентів у справжній студентський колектив, взаємна допомога, а не конкуренція за балами заради збереження свого хліба. Організуватися задля захисту своїх прав – це обов’язок кожного свідомого студента. З думкою простих студентів, які утримують університет можуть рахуватися, її бояться та усіляко намагаються утримати в узді. Чи не збіг, що найнезручніші рішення для студентського колективу адміністрація завжди приймає без їх відома, на канікулах та під час дистанційного навчання? У ті моменти, коли студенти роз'єднані, і не можуть цілком вплинути на ситуацію. Чи не означає це, що адміністрація розуміє усі ризики, та тому намагається уникнути прямого конфлікту з тими, кого навчає?

Безперспективність, розчарування, плата за навчання чи кімнату, боротьба з одногрупникам та відчуження від них – ось з чим зіштовхується сьогоднішній студент.

Капіталістична модель чудово проектується на навчальному закладі, який працює у цій соціально-економічній системі. І вже з навчальних парт вона виховує своїх могильників. Зрозумівши своє місце у цьому класовому суспільстві та свої інтереси, студенти можуть організовуватися та приєднуватися до пролетарських мас, у спільній боротьбі проти тиранії капіталу!

Наша редакція не втомиться повторювати, що якісна освіта – один із основних стовпів успішної держави. Не дарма усунення безграмотності було одним із перших кроків, які вчинила радянська влада. Звичайно, на той час успіхом було навчити хоча б читання та письма, але одного цього недостатньо, щоб держава розвивалася. Населення України, формально, у нас грамотне, можна сказати поголовно, але розвитку, як такого, разом із цим не спостерігається. Навіть здається, що стає лише гірше: ціни що на продукти, що за комунальні послуги чи паливо – зростають, зовнішній борг – зростає, а от зарплати зростають якось не дуже... Незважаючи на те, що наші депутати (та їхні діти) навчаються то в Гарвардах то в Стенфордах.

А річ саме в тому, що підвищувати освіченість мас владі абсолютно невигідно: ми помічаємо скорочення бюджетних місць, мотивованість викладачів максимально низька (прямо пропорційна їхній зарплаті). А навіщо? Керувати неосвіченим і політично непідкованим бидлом значно простіше, саме тому всі сили (і гроші з бюджетів) йдуть на пропаганду, а не на освіту. Іншими словами нам кажуть, що ми повинні мислити, а не вчать нас мислити самостійно. Інакше ми можемо «домислитися» до чогось, що владі буде не дуже вигідно. Можемо почати ставити незручні питання, і тоді може статися біда...

Влада використовує військовий стан у своїх інтересах: інакодумство карається за законом, і будь-яка критика, навіть об'єктивна, розглядатиметься як зрада Батьківщини. Зараз саме час «крутити каламутні справи» і ніхто навіть слова не скаже – побояться!

В університетах теж порядок денний один і єдиний: перемогти ворога, а потім будемо вирішувати внутрішні проблеми, поки під шумок розкрадатимуться бюджети. Адже студенти – це майбутнє нашої країни, в них потрібно вкладати всі сили та всі свої знання, щоб вони будували Україну сильною, незалежною та прекрасною країною! А для цього треба вчити їх мислити.

А доки викладачам доводиться працювати на 2х-3х роботах, без можливості підвищувати кваліфікацію, вчитися новим методикам викладання, та навіть банально відпочивати, про яку якісну освіту може йти річ? Сама система підштовхує викладачів брати хабарі і подавати матеріал абияк (ми говоримо про викладачів, які роблять це з потреби, а не просто з лінощів або бажання наживи). А відсутність стипендії мотивує студентів шукати роботу у сфері обслуговування, пропускати пари, аби було чим заплатити за гуртожиток (а іноді й за навчання). З такою системою освіти каші не звариш, не те що не збудуєш розвинену країну.

Автор листа правильно говорить про єдність: тільки в єдності можна буде вимагати підвищення якості освіти у всіх аспектах (стипендії студентам, зарплати викладацькому складу, курси підвищення кваліфікації, наукова робота тощо). І ця єдність студентів та викладачів має бути об'єднана однією метою. Метою світлого майбутнього нашої країни, метою розвитку та становлення справедливості.

Україні конче потрібні сильні профспілкові організації (працюючі, а не просто ті, які домовляються про знижки або влаштовують розважальні заходи). Тільки так, тільки об'єднавшись можна досягти якісної освіти та демократизації життя університетів. Відмінним орієнтиром може стати приклад протестів грецьких студентів, професорів та працівників університету, а також протести студентів, їхніх батьків та вчителів 5-го жовтня у Будапешті, які виступали за підвищення заробітної плати вчителям та проти звільнення вчителів за протести.

А поки ви обмірковуєте, як організувати робітничу профспілку студентів та вчителів, ми радимо до прочитання невеликий нарис Евальда Іллєнкова про освітню систему і про те, як не відбити бажання вчитися, а навпаки, мотивувати до вивчення нового.