Лист: Накачатися не можна вижити

Автор працює у фітнес-індустрії 5 років.

У воєнний час пересічному громадянину дивно згадувати про фізичну культуру, однак, зайшовши у великий фітнес-центр чи затхлу підвальну качалку, він буде здивований – спортзали не менш заповнені, ніж кабаки... якщо війна не торкнулася регіону безпосередньо.

Щоб прояснити цей феномен, автор хотів би провести Вас через історію фізичної культури нашої країни: від спортивно-робітничого ідеалу початку 1920-х років до культу тіла сучасності і описати реальну ситуацію зараз.

Зародження масового спорту збіглося з появою соціалістичної держави на теренах України в 1920-х. Ідеї де Кубертена (засновника нових Олімпійських ігор) швидко були нівельовані капіталістичною реальністю – Олімпійські ігри перетворилися на елітарні змагання для дітей багатіїв та (як і зараз) арену для міжнародних інтриг. Альтернативою Олімпійським проголосили Робітничі олімпіади і Союзні спартакіади, де, за ідеєю засновників, було не місце для майнового розшарування і політичних інтриг. До виключно фізичних дисциплін додались інтелектуальні: змагання з декламації віршів, театралізовані конкурси, політичні дискурси. Учасники не були професійними спортсменами, вони були скоріш аматорами, в хорошому розумінні цього слова, робітниками-ентузіастами.

У концепціях керівництва Радянського Союзу спорт посідав важливе місце. Обмеження робочого дня до 8 годин надало можливість зайнятися фізичною активністю мільйонам українців. Для цього була створена й інфраструктура – від дворових спортивних майданчиків до палаців спорту та стадіонів. Пропаганда прославляла здоровий стиль життя і гігієну тіла. Паради фізкультурників на центральних площах і агітаційні плакати – яскраве тому підтвердження. Ідеал спортсмена був нероздільний з образом творця, гармонійно розвинутої особистості. Для людини майбутнього міцне тіло і здоров’я були інструментом, а не самоціллю.

Ситуація змінилась з середини 40-х років. Керівництво СРСР взяло курс на залучення до міжнародного спортивного руху і так з'явилася необхідність у професійних спортсменах. Для них спорт став основним видом діяльності, а робота відійшла на третій план. Були розгорнуті програми для пошуку талантів від шкільної парти і до виховання з них чемпіонів світового рівня. Гордість за здобутки спортсменів радянської Батьківщини тішила мільйони людей, але віддаляло спорт від звичайного громадянина, залишаючи йому місце глядача, а не авангардиста фізкультурного руху.

Після руйнації Радянського Союзу фізична культура комерціалізувалась і звузилась. Нова реальність потребувала шоу і тому популярність здобули видовищні види спорту, об’єкти інфраструктури приватизовувались або ж розвалювались. Підтвердження цьому – медальний залік з Олімпійських ігор, де Україна кожного разу посідає все нижче місце.

Відповіддю на розвал безплатних спортивних секцій стали і підвальні качалки, де за невелику плату будь-хто міг долучитись до культури тіла 90-х, для якої взірцем стали Арнольд Шварценеггер, Жан Клод Вандам і романтизований образ бандита-качка. З 2000-х підвальні зали еволюціонують в фешенебельні спортивні центри, де заможні громадяни обох статей отримують різноманітні спортивні послуги: дороге обладнання, персонального тренера, басейн, сауну. Нові спортивні майданчики надійно замикаються на ключ від чужих у дворах дорогих новобудов. Риночок остаточно все порішав.

Своє місце зайняли й працівники індустрії: фітнес-тренер чи адміністратор залу. Тепер це просто інструмент для здобування капіталістом прибутку. Час, коли тренер був за другого батька і авторитетом, відійшов у минуле, адже тепер спортивний зал надає послуги, де є клієнт і підприємство (фітнес-центр), власник якого привласнює здобутки та працю справжніх його працівників.

Більшість тренерів не має офіційного трудового оформлення і позиціює себе просто клієнтами залу, що нівелює їхні можливості боротись за свої права. Це веде до постійної зміни кадрів і низького рівня кваліфікації. Основа заробітку тренера, персональні заняття з клієнтом, обкладаються податком зі сторони буржуя в середньому від 20% до 55% з кожного тренування. Часто тренер платить власнику фітнес-центра щомісячну фіксовану суму за можливість роботи зі спортсменами. Ця сума може дорівнювати половині місячного доходу. Висуваються вимоги продавати клієнтам біологічні добавки сумнівної ефективності чи просувати готові тренувальні програми з магічним швидким результатом. Подібні умови ведуть до жорстокої самоексплуатації: 200-230 робочих годин у місяць. Додається відсутність відпустки і змоги взяти лікарняні. Така трудова дисципліна вигідна, в першу чергу, експлуататору-капіталісту – не потрібно мотивувати працівників економічним примусом, бо вони самі в постійному пошуку клієнтів і кількості тренувань. Дивно, але багато тренерів пишаються своїм статусом, аргументуючи класичним «ми працюємо на себе, а не на дядю». Утім, вони залишаться в повній владі власника фітнес-центру. Людина класово свідома розуміє, що далеко не лише відсутність офіційного статусу найманого працівника звільняє його з рабства капіталу. Отже, сучасний власник фітнес-центру не зацікавлений у всесторонньому фізичному розвитку громадянина. Його ціль – максимальний прибуток з кожного відвідувача.

Культура споживання породила жагу швидкого результату. Вона не про активний спосіб життя. Адже немає сенсу роками працювати над собою – потрібно вже сьогодні показати високий статус підкачаним тілом. Сила, координація і спритність, гармонійно розвинута особистість важливі, але як приємний бонус. Такий підхід був експортований з іншої сторони Атлантики, де красива зовнішність означає доступ до дорогої медицини, спорту, пластичної хірургії і еко-продуктів. Пересічному громадянину залишається жирний фаст-фуд і ненормована праця. Бажання показати себе з найкращої сторони породжує небезпечний ринок фармакології – заплати здоров'ям за швидкий результат. Роль тренерів і адміністраторів у фітнес-центрі – потакати бажанням клієнтів, а не вести їх раціональним шляхом фізичного розвитку. Не всі, однак, приходять за красивим тілом. Капіталістичний спосіб виробництва жорстоко експлуатує пролетаря, не рахуючись з його здоров’ям. Сучасність породжує букет хвороб міського жителя: від проблем з опорно-руховим апаратом до психічних відхилень. Наслідки часто приходиться розгрібати лікарям і фітнес-тренерам, адже школи реабілітології і спортивної медицини були майже знищені у 90-х.

У майбутньому немає місця для експлуатації пролетаря. Автоматизація засобів виробництва вивільнить великий запас часу й енергії. Спорт займе важливе місце в житті кожного громадянина. Не примусом, не задля високого статусу чи спортивних перемог, а для збільшення своїх функціональних можливостей, укріплення народного здоров'я. Зараз це може здаватися фантастикою, але нас чекають такі виклики, як боротьба з реакційними елементами, побудова справедливого суспільства і, нарешті, освоєння космічного простору. А гострий розум зі здоровим тілом – основні інструменти майбутнього підкорювача юніверсу.

За оптимістичними оцінками, війна скоротила ринок фітнес-послуг на 70%. Найбільше постраждали регіони, звичайно, де велись бойові дії, однак еміграція платоспроможного населення вдарила й по відносно спокійним областям. Багато тренерів були мобілізовані чи пішли добровольцями до лав ЗСУ. Частина виїхала за кордон, де дорога сертифікація і мовний бар’єр знецінили їх як спеціалістів. Частина стала внутрішніми переселенцями і вступила в жорстоку конкуренцію з місцевими фітнес-спеціалістами за робочі місця, що зменшує вартість надання послуг до мінімуму та створює соціальну напругу.

Автор впевнений, що подібну картину у трудовій сфері може знайти багато читачів. Універсальне рішення одне – кооперація і боротьба працівників за свої права. Навіть якщо товар, на якому наживається буржуй, це є послуга – ви не обслуговчий придаток до «атланта» бізнесу, а першоджерело його доходів, і лише рішуча відповідь на експлуатацію приведе до позитивних змін. Будьте чуйними до людей, які втратили роботу за результатом війни, не наживайтеся на їхній біді. Колегам з індустрії варто скористатись унікальною довірою, яка формується від близького спілкування з клієнтом, для просвітництва і пропаганди лівих ідей. Не дохід, а комплексний розвиток повинен стояти на першому місці.

А коли Ви в черговий раз спробуєте підкачатись до літа чи позбутись хронічої болі у попереку – поспостерігайте за симпатичним хлопчиною/дівчиною з бейджиком у Вашому залі – за красивою картинкою часто ховається експлуатація і хижацька усмішка капіталу.