Історія Партії комуністів Республіки Молдова і режиму Володимира Вороніна

Після розпаду Радянського Союзу комуністичний рух дуже сильно утискається новою владою. Десь, наприклад, у Прибалтиці компартії були заборонені, десь були близькі до взяття влади, як у Росії, а десь були просто маргінальним рухом. Але в одній із республік колишнього СРСР був неймовірний виняток, який не мав на пострадянському просторі аналогів. У 2001 році у Республіці Молдова спочатку парламентську більшість сформували комуністи, а через декілька місяців президентом країни був обраний голова Партії комуністів – Володимир Воронін. Як так сталося, яку політику проводила партія, чим все закінчилося і до яких висновків можна прийти, дослідивши період восьмирічного перебування при владі комуністів у Молдові? В даній статті ми постараємося надати всі відповіді.

І. 1991-2001: ПКРМ від народження до взяття влади

Комуністична партія Молдови була однією зі складових частин КПРС і почала своє існування 15 серпня 1940 року та у роки II світової війни була основною з сил в партизанській боротьбі на території Молдови, але з початком Перебудови почала здавати свої позиції. Саме в період Перебудови Міністерство внутрішніх справ МРСР (1989-1990 рр.) очолював головний герой нашої історії, депутат X та XI з’їздів Верховної Ради МРСР – Володимир Воронін. Але до нього повернемося пізніше.

27 серпня 1991 року Молдовська РСР унаслідок суспільно-економічної кризи припинила своє існування, на заміну їй була створена Республіка Молдова. Весь цей процес відбувався на XII з’їзді ВР (1990-1991 рр.), де з квітня по вересень 1990 року головував Мірча Снєгур – член КПРС з 1964 року, з 1985 року секретар ЦК КП МРСР, в червні 1990 року вийшов з партії, а з вересня 1990 став президентом Радянської Соціалістичної Республіки Молдова. За обставин Перебудови в країні набрали широку популярність гагаузький сепаратизм, румунський уніонізм та почав загострюватися придністровський конфлікт. Політична ситуація була заплутана. Ліві сили були в поганій ситуації, крім того, 23 серпня 1991 року ще у МРСР було заборонено комуністичну партію. Хоча 7 вересня Парламент Молдови й скасував це рішення, воно дало свої наслідки: був створений спеціальний ініціативний комітет, який мав на меті боротися за скасування рішення 23 серпня та за повторне реєстрування компартії. З часом почався збір підписів для створення нової партії.

8 грудня 1991 року в Республіці Молдова пройшли перші президентські вибори з одним єдиним кандидатом, на той час безпартійним М. Снєгуром, який не підтримував унію з Румунією та від’єднання Придністров’я. Після свого обрання він майже одразу усунув з політичної сцени таку особу, як Мірча Друк, який у період 1990-1991 років обіймав посаду прем’єр-міністра РСР Молдови та прославився тим, що був антикомуністом та активним румунофілом. На пості президента Снєгур пробув до 15 січня 1997 року. За період перебування його при владі безробіття зазнали до 200 тис. людей (1995 р.), в 1991-1995 рр. було закрито 28,2% дошкільних закладів, число випускників середніх шкіл знизилося з 32,2 тис. в 1990 році до 19 тис. в 1994 р.

За такого становища в державі й зароджується Партія комуністів Республіки Молдова (ПКРМ). 22 жовтня 1993 р. відбулася перша засновницька конференція новоствореної ПКРМ, на якій був ухвалений статут і програмна декларація про принципи партії та проведені вибори республіканської ради партії в лиці трьох співзасновників – Володимира Вороніна, Андрія Негуце та Федора Манолова, якого змістили з посади на другій конференції 8 квітня 1994 р. 27 квітня 1994 року ПКРМ офіційно була зареєстрована, вона проголосила себе «правонаступницею ідеології КПРС та КПМ». 24 грудня 1994 р. відбувся І з’їзд ПКРМ, на якому Вороніна було обрано Першим секретарем ЦК партії.

На політичну арену молода партія вийшла 16 квітня 1995 року, в день, коли у Молдові відбулися місцеві вибори. Партія одразу ж про себе сильно заявила, посівши 3 місце за загальною кількістю голосів (на виборах до районних рад і муніципальної ради Кишинева 184 627 голосів і 206 мандатів; на виборах до місцевих рад 119 380 голосів і 848 мандатів; на виборах мерів муніципалітетів, міст і сіл 82 072 голоси та 43 мандати).

30 серпня 1996 року відбувся II з’їзд ПКРМ, де обговорювалася і була затверджена стратегія і тактика ПКРМ на майбутніх президентських виборах, на які від партії висувався В. Воронін. Перший тур виборів пройшов 17 листопада 1996 року, перемогу у ньому здобув чинний президент Снєгур (38,75%), друге місце зайняв голова парламенту Петро Лучинський (27,66%), і вже на третьому місці опинився В. Воронін з 159 393 голосами (10,23%). У другому турі Лучинський залучився підтримкою лівоцентристських сил і став новим президентом. Новообраний голова Молдови, як і його попередник, був членом КПРС з 1964 року, у 1989-1991 рр. обіймав посаду Першого секретаря ЦК КПМ, з 1993 року Голова парламенту Республіки Молдова. Його політика полягала у зміцненні співпраці з Європейським Союзом та пришвидшенні процесу приватизації, початої його попередником.

22 березня 1997 року пройшов III з’їзд ПКРМ, де обговорювали результати президентських виборів і обрали стратегію і тактику для майбутніх парламентських виборів 1998 р. Свою передвиборчу кампанію партія проводила досить тихо, крім того, по країні працювали 4 000 її активістів на безоплатній основі.

В результаті антисоціальної політики влади, на виборах 22 березня 1998 року перемогу отримала ПКРМ з результатом 487 002 голоси (30,01%), до парламенту увійшли 40 депутатів партії. Тут одразу ж варто додати, що серед «ідейних комуністів», як називали себе члени партії, до парламенту від ПКРМ пройшли генеральний директор СП «Start-Pens» (А. Георге), голова-директор АТ «Speranta» (В. Новик), заступник директора Асоціації «Logos» (Е. Остапчук), директор підприємства «Conti» (Я. Тимчук) та директор АТ «ITA-9» (В. Драган). Дуже дивно бачити серед депутатів партії, що бореться з впливом бізнесу в політиці, представників цього бізнесу.

Наступні вибори, в яких брала участь ПКРМ, були загальні місцеві вибори 1999 року, що пройшли 23 травня. На них партія виступила у блоці спільно з аграріями та соціалістами і здобула на них перемогу. У повітні ради та муніципальну раду Кишинева пройшло 118 кандидатів від блоку (405 063 голоси); до місцевих рад – 2 235 депутатів (355 562 голоси); на виборах мерів муніципалітетів, міст і сіл блок отримав 124 мандати (251 647 голосів).

У 1999 році ПКРМ і Християнсько-демократичний Народний Фронт виразили вотум недовіри чинному уряду. У тому ж році депутати партії не підтримали і розкритикували ініціативу президента щодо проведення реформи для зміни системи правління в країні на президентську. 5 липня 2000 року ПКРМ підтримала зміну на парламентську систему правління в Молдові, а також редакцію Конституції, в якій пропонувалося проводити вибори президента не всенародним голосуванням, а таємним голосуванням депутатів в парламенті. Тепер для того щоб кандидат став президентом, йому необхідно було набрати 61 голос в парламенті зі 101 можливого.

Через те, що парламент не зміг обрати нового президента, на 25 лютого 2001 року були призначені позачергові парламентські вибори. І хоча на цих виборах партія продовжила політику досить тихої агітації, за деякими джерелами, партію почали спонсорувати великі тютюнові та виноробні підприємства, і на цих виборах ПКРМ здобула впевнену перемогу – 794 808 голосів (50,07%), що дало їй 71 мандат. Серед 71 депутата були як представники бізнесу, що пройшли в парламент у 1998, так і нові обличчя: заступник директора АТ «Luiza-Farm» В. Панфілов, генеральний директор АТ «Cortina» П. Паламарчук, начальник бюро АТ «Tracom» Ю. Забунов, директор ТОВ «Corjoveanca» І. Семенюк, президент АТ «Avicola-Vulcаnesti» А. Мандажі, генеральний директор Національної асоціації товаровиробників Молдови А. Чугуряну, директор «ROUA-Univers» С. Мартинюк та президент Національної асоціації виробників «Alimpromagro» О. Морій.

У березні 2001 року ПКРМ висунула Володимира Вороніна кандидатом на пост президента, а вже 4 квітня 71 депутат парламенту шляхом таємного голосування обрав його новим Президентом Республіки Молдова.

ІІ. 2001-2009: «Червоний реванш» ПКРМ

Отже, комуністи прийшли до влади конституційним шляхом. Не дивлячись на це, ПКРМ могла би взяти на озброєння методи і врахувати недоліки інших комуністів, що вибрали замість революції реформістський шлях. І справді, відбудься так, ми б могли почерпнути деякі уроки з їх перебування при владі. Але, хоча і молдовські комуністи не пішли цим шляхом, ми все одно отримали цікавий приклад.

З приходом до влади компартія і Воронін почали політику «Відродження економіки – відродження країни». «Відродженням економіки» вони називали не перехід до прогресивної планової економіки, а продовження впровадження ринкових відносин, які сильно били по інтересах трудящих і були життєво необхідними для бізнесу. Для прикладу, під час свого візиту в США 16-20 грудня 2002 р. Воронін заявив про посилення приватизації в Молдові.

Зовнішня політика Вороніна одразу ж після приходу до влади була орієнтована на Росію, з явною антирумунською окрасою. В кінці 2001 – на початку 2002 року уряд висунув декілька ініціатив щодо впровадження поглибленого вивчення російської мови в школах і надання їй статусу другої державної мови. Це викликало протести опозиції, а особливо націоналістів, що хотіли унії з Румунією. В цій ситуації ПКРМ не довго стояла на своїй позиції та передала справу в руки Ради Європи. Пізніше, у 2003 році, подібні протести відновилися через введення в шкільну програму вивчення історії Молдови, як окремої країни, а не як частини історії Румунії. Сам же Воронін в ефірі телеканалу «NIT» заявив, що «Румунія залишається єдиною імперією в Європі» і спонукав цим дипломатичний конфлікт з президентом Румунії Йоном Ілієску.

Подібні акції протесту вдарили по планах входження Республіки Молдова в союзну державу з Росією та Білоруссю. Цей план був розроблений у 2003 році заступником керівника адміністрації президента РФ Дмитром Козаком за ініціативи молдовського президента Вороніна. Основна ідея «Меморандуму Козака» мала на меті вирішення Придністровського конфлікту і Гагаузького питання шляхом надання цим регіонам автономного статусу і розміщення на території Придністровської Молдовської Республіки (ПМР) воєнної бази РФ на період 20 років. В останній момент в ніч з 24 на 25 листопада 2003 року Воронін відмовився підписати угоду. На нього тиснули з одного боку протестувальники на вулицях, а з іншого американський посол. Цим рішенням Воронін не просто відмовився іти «під крило» Росії, але прогнувся під націоналістичні сили та тісно подружився з Заходом.

Після цього риторика Вороніна різко змінилася, основним завданням в його політиці стала євроінтеграція та подальше входження в ЄС. Змінилася політика і в відношенні до мовного питання. Коли у ПМР були закриті кілька румунськомовних шкіл, Воронін назвав лідерів Придністров’я «транснаціональним злочинним угрупуванням» і почав економічну блокаду невизнаної країни.

На V з’їзді ПКРМ 11 жовтня 2004 року було відмічено, що «ПКРМ – сучасна європейська партія лівого спрямування, яка має на меті добутися європейської інтеграції Молдови, що буде досягнуто шляхом модернізації молдавського суспільства». Також на з’їзді було прийнято рішення щодо зміни Програми партії відповідно до нових умов.

6 березня 2005 року пройшли чергові вибори в парламент Молдови. ПКРМ хоч і набрала 716 336 голосів (45,98%), проте це дало їй лише 56 мандатів, чого було мало для того щоб Вороніна обрали на другий термін, і прийшлося шукати підтримку в інших партій. Комуністи знайшли її в Християнсько-демократичній народній партії (ХДНП), Демократичній партії Молдови (ДПМ) та Соціал-ліберальній партії (СЛП). Якщо м’яко виразитися, то союзники так собі. ХДНП прихильники унії з Румунією, ДПМ – перебувала під впливом Молдовської Православної церкви, а СЛП – адепти ринкових реформ. Це не відвернуло ПКРМ від необхідності союзу, тим більше, як ми побачимо пізніше, Партія комуністів сама далеко від них не втекла.

4 квітня 2005 року відбулися вибори президента Республіки Молдова, де Володимир Воронін отримав 75 голосів і продовжив обіймати пост голови держави.

В червні 2005 року парламент Молдови прийняв закон «Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров’я)», де в односторонньому режимі визначалася автономія ПМР, що викликало критику як самої ПМР, так і Росії. Ситуація загострилася, коли в Молдові та Україні був прийнятий новий митний режим, який полягав у необхідності реєстрації придністровських підприємств в митних органах Республіки Молдова, без чого був неможливий експорт і імпорт товарів. В Тирасполі таке рішення було прийняте як початок блокади, але придністровські підприємці виконали всі умови закону і продовжили вести бізнес, сам же конфлікт остаточно вичерпався до травня 2006 року.

В березні 2006 року у відповідь Молдові прилетів удар по її економіці. Росія, бувши головним імпортером молдовських вин (80%), виробництво яких було ключовою галуззю в економіці Молдови, ввела заборону на їх ввіз через наявність в них «небезпечних шкідливих речовин» (до того на ринку Росії молдовські вина займали 30-52% від всіх винних виробів). Не дивлячись на те, що осінню 2007 року заборона була скасована, молдовські виробники вин не змогли повернути собі ключові позиції на ринку Росії.

Не дивлячись на ці події, у 2007-2008 роках Воронін пішов на контакт з російською стороною. Літом 2007 року у пресу просочилася інформація щодо можливості розроблення нового плану з врегулювання ситуації в ПМР. Вже у квітні 2008 відбулася особиста зустріч Вороніна з лідером Придністров’я Ігорем Смірновим, а в грудні відбулася ще одна. Пізніше, 18 березня 2009 року, між ними буде прийнята «Спільна заява про унормування конфлікту», яка давала Російській Федерації можливість провести миротворчу місію, також РФ вважалася головною стороною, що врегулювала конфлікт. Така політика Вороніна відвернула від нього Захід.

5 квітня 2009 року у Республіці Молдова проходять вибори в парламент, на яких ПКРМ набрала 760 139 голосів (49,48%) і отримала 60 мандатів. Коли в день 6 квітня були опубліковані перші результати виборів, лідери опозиції назвали їх сфальсифікованими та закликали почати масові акції протесту. Ввечері на вулиці Кишинева вийшло близько 2 000 невдоволених людей. Близько 10 години дня наступного дня на площі Великих Національних зборів налічувалося вже близько 20 000 мітингувальників. До 12 години мітинг проходив спокійно, але після опівдня учасники почали рухатися у сторону президентури та парламенту, які охороняли близько тисячі правоохоронців. Близько 14:00 була захоплена президентура, а через дві години протестувальники зайняли парламент і вивісили над входом до нього прапори ЄС та Румунії, пізніше на першому поверсі будівлі спалахнула пожежа. Опозиція заявила, що втратила контроль над подіями та засудила дії мітингарів. Воронін же звинувачував у всьому румунську сторону та оголосив посла Румунії персоною нон грата. До вечора значна кількість людей розійшлася і близько 1 години ночі 3 тисячі силовиків почали приборкувати заворушення, закінчивши за кілька годин. В результаті подій 7 квітня було заведено 160 кримінальних та 120 адміністративних справ на учасників заворушення. Воронін 12 квітня подав клопотання в Конституційний суд щодо перерахунку голосів, а 15 числа були опубліковані нові результати, проте вони мало чим відрізнялися від попередніх. 17 квітня президент, під тиском міжнародних організацій, заявив про загальну амністію учасників протесту.

20 травня 2009 року мали пройти нові вибори президента, але через те, що посаду не можна було обіймати понад два терміни підряд, Воронін та ПКРМ мали знайти нового кандидата. Ним стала Зінаїда Гречаний, проте через бойкот виборів опозицією і через те, що у голосуванні взяли участь лише 60 депутатів ПКРМ з 61 необхідних для обрання на пост президента, Воронін розпустив чинний парламент та зберіг за собою крісло президента.

29 липня пройшли позачергові вибори до парламенту, на яких комуністи знову здобули перемогу з 706 732 голосами (44,69%), що давало ПКРМ 48 мандатів. 4 інші партії (Ліберальна партія, ДПМ, Ліберал-демократична партія Молдови та Альянс «Наша Молдова») об’єдналися в Альянс «За європейську інтеграцію» і утворили парламентську більшість з 53 депутатів. Обом сторонам не вистачало голосів, щоб обрати нового президента.

Ця політична криза призвела до того, що 2 вересня 2009 року чинний президент назвав своє перебування на посаді «неоднозначним та сумнівним». 11 вересня 2009 року Володимир Воронін пішов у відставку. Так закінчилася єдина історія перебування при владі компартії на пострадянському просторі.

ІІІ. Результати перебування при владі ПКРМ та В.Вороніна

На одному з інтерв’ю у 2015 році Вороніна запитали про три його головні досягнення під час президентства, на що він відповів, що це майже знищена корупція та кримінал, побудова теплих відносин з Росією та Заходом, а також покращення соціального життя населення. Але це тільки слова, що ж молдовани отримали насправді?

За даними організації Transparency International, що займається складанням щорічних рейтингів індексу корупції, у 2001 році в Республіці Молдова індекс становив 31 бал (де 100 балів означає повну відсутність корупції, а 0 балів – суцільну корумпованість), і одразу ж показник просів на 10 пунктів та у 2002 році складав 21 бал. В 2006 році індекс покращив результат 2001 року і становив 32 бали, але більших перемог в боротьбі з корупцією Воронін та уряд ПКРМ не змогли досягнути (на 2008 рік – 29 балів). За період 2001-2008 років Республіка Молдова стояла в середньому на 105 місці у загальносвітовому рейтингу, пропускаючи перед собою безліч африканських, латиноамериканських та азійський країн.

Що ж до боротьби зі злочинністю та кримінальним світом, то за даними Національного бюро статистики (НБС) республіки можна побачити наступні цифри: з 16 695 зареєстрованих випадків правопорушень у 2001 році показник впав до 14 070 у 2009 році. Різниця хоч і є, а це однозначно величезний плюс, але ситуація ніяк не відповідає словам Вороніна про майже виграну війну зі злочинністю. Варто додати, що після 2009 року кількість злочинів у Республіці Молдова зросла (понад 20 тис. у 2012 році).

Про «теплі» відносини з Росією і Європою ми вже говорили. В залежності від необхідності та певних умов, Воронін «перевзувався» у своїй політиці постійно. У певні періоди Молдова то була близька з Росією і не дружила з ЄС, то подружилася з Заходом і віддалилася від Москви, то знову ж таки перестала співпрацювати з європейськими партнерами та пішли на зближення з Кремлем, але у 2009 році ні Воронін, ні ПКРМ вже не були вигідні жодній зі сторін. Особливу роль у цьому лавіруванні зіграв молдовський бізнес. Президент фінансово-промислової групи «Ascom» (видобуток та торгівля нафтою і газом) Анатол Статі і Володимир Плахотнюк – власник компанії «Petrom Moldova» (імпорт і продаж нафтопродуктів) та співвласник «Victoriabank» є найбагатшими людьми Молдови, інтереси яких полягають в дешевому видобутку та транзиті нафтопродуктів з Росії та їх збуті за набагато більшими цінами в Молдові та Європі, але через розробку нових родовищ в Африці та початок співпраці з африканськими нафтовидобувними компаніями Статі та Плахотнюк «ідуть» у сторону Заходу. Натомість Микола Черний – також бізнесмен, що займається нафтовидобутком та збутом нафтопродуктів, у період президентства Вороніна обіймав ключові посади в російській компанії «Лукойл» і боровся за «місце під сонцем» з проєвропейськими олігархами Статі та Плахотнюком.

Щодо «соціалки», то тут все не дуже добре. За даними НБС Республіки Молдова на 10 000 жителів у середньому припадало 66,8 лікарняних місць у 2003 році, у 2008 році число на 10 000 осіб становило 61,1 ліжко-місця. Кількість лікарів на 10 000 населення у період 2003-2008 років майже не змінився, 35,1 та 35,5 лікарів відповідно.

Освіта Молдови в період Вороніна мала свої нюанси. Кількість державних навчальних закладів не значно знизилася з 1 688 у 2001/02 рр. до 1 635 у 2008/09 рр. Кількість педагогічних працівників та здобувачів просіла сильніше: з 49 598 педагогів і 712 948 учнів у 2001/02 рр. до 46 017 та 579 295 відповідно у 2008/09 рр.

Трудова міграція є важливою проблемою для молдован і сьогодні, але в період перебування комуністів при владі вона досягла свого піку. Загальна кількість офіційно зареєстрованих емігрантів у 2001 р. досягла 172 тис. осіб і постійно росла до 2005 р., коли таких осіб налічувалося 394,5 тисячі. На 2009 рік кількість мігрантів з Республіки Молдова становила 294,9 тис. осіб.

Як бачимо, в більшості випадків значна частина населення, а саме робітники та селянство, ішла «в мінус» від дій ПКРМ. Але були й ті, хто виграв. Як уже було сказано вище, партія багато в чому завдячувала підтримці бізнесу і відплачувала йому тим самим.

За даними Міністерства фінансів Республіки Молдова у 2001 році дохід від приватизації склав 88,7 млн молдавських лей, у 2002 р. – 182,5 млн лей, у 2003 р. – 111,3 млн лей, у 2004 р. – 100,6 млн лей, у 2005 р. – 176,2 млн лей, у 2006 р. – 394,4 млн лей, у 2007 р. – 406,3 млн лей, а у 2008 р. сталося щось неможливе – дохід склав 1 226 млн лей.

Така політика в підтримку капіталу не дивна, адже якимось чином син Вороніна Олег входить в десятку найбагатших людей Молдови, володіє майже чвертю всіх акцій банку Fincombank, йому належить: Асоціація «ZAHAR» – найбільший експортер продукції цукрових заводів в Молдові, компанія «Транслайн», що займається залізничними перевезеннями, ще Воронін-молодший головний акціонер будівельної фірми «Металл-Маркет», а також володіє офшорними рахунками в Гібралтарі, Кіпрі та на Багамах.

Враховуючи це, не дивно, що серед народу ходить жарт, що коли Воронін-старший вечеряв зі своєю дружиною в ресторані свого сина, та виразила занепокоєння, що боїться приходу комуністів, бо вони експропріюють цей заклад.

Багато хто не сприймав самого Володимира Вороніна як комуніста, а лише як людину, що експлуатувала комуністичні ідеї у власних інтересах. Таку репутацію президент заслужив тим, що час від часу в пресі фігурували гучні заголовки про його тісний зв’язок з бізнесом та розкішне життя.

Після приходу до влади Воронін почав співпрацювати з експортером і виробником вина Wine International Project (WIP). У 2010 році вже експрезидент придбав по заниженій ціні територію в 4 га разом із котеджем в елітному районі Кишинева. До сьогоднішнього дня колишній президент користується правом на транспорт і медичне забезпечення від держави.

І якщо у вас залишилися сумніви стосовно того, наскільки Воронін комуніст, то зараз вони повинні остаточно розвіятися, бо колишній «справжній» марксист-ленінець Володимир Воронін за сумісництвом є зразковим християнином. Декілька разів на рік лідер ПКРМ гордо бере участь у виступах разом зі священнослужителями різних мастей, що приурочені до релігійних свят.

В ідейному напрямку ПКРМ хоче рухати теорію вперед, але тим самим все далі віддаляється від основ, закладених теоретиками марксизму. Партія не збирається опиратися на пригнічений народ, який щоденно експлуатують, а створює новий клас – «пролетаріат знань», до якого мають входити менеджери, інженери, лікарі та інші. Основною метою нового класу має бути саморозвиток і побудова держави для «інвестицій в людину», а не знищення держави, як явища, і побудова нового суспільства. Для цього класу приватна власність на засоби виробництва та ринкова економіка є манною небесною, адже «важливі не так конкретні форми власності, скільки форми загальносоціальної мотивації тих, хто керує, розпоряджається та володіє власністю». Так ПКРМ наводить своїх прихильників на думку, що старий добрий марксизм застарів, що класової боротьби вже немає, класи можуть тихо-мирно співіснувати в дружбі, що не багатство одних формується внаслідок бідності інших, а що треба лише, щоб в тебе інвестувала влада, і тоді ти будеш заможний, що треба побудувати нову соціальну політику з широким фінансуванням освіти та медицини й ось він рай на землі – комунізм з ринком. Риторика цих «комуністів» зрозуміла, людям завжди необхідні й хороша медицина, і якісна освіта, і інші соціальні потреби, тому цей фокус з пустими обіцянками для обману народу знайомий усім і всюди. Тут треба пам’ятати базові положення марксизму: не фундамент тримається на надбудові, а надбудова тримається на фундаменті, не можна просто взяти й поміняти правила політичної гри, не міняючи повністю системи. Але ПКРМ не змогла, не може і ніколи не зможе поміняти суспільно-політичний устрій, бо, як ми уже переконалися раніше, це партія не є революційною, основні інтереси її членів і лідерів лежать саме у цій системі. Саме при капіталізмі Воронін і його сім’я збагатилися, саме при цій системі партія змогла заробити 26 мільйонів лей на економічній діяльності у 2017 році. Для ПКРМ соціальна революція є ніщо інше, як смертельна отрута, що знищить саму ж партію.

Читаючи Статут і Програму ПКРМ, ловиш себе на думці про популізм і опортунізм партії, яка називається комуністичною, а в реальності навіть не ставить собі на меті стати партією робітничого класу. На справи робітників, проблеми соціальної нерівності та потребу побудови нового суспільства партії та її лідеру було однаково. За 8 років, навіть шляхом реформ, не було проведено ніякої роботи для важливих соціальних змін чи покращення життя трудящих, тому не варто ставити Вороніна та ПКРМ в один список з іншими комуністичними партіями, що прийшли до влади конституційним шляхом та хоча б так намагалися втілити в життя деякі з соціалістичних реформ. Воронін – це всього-на-всього молдовський Зюганов, Симоненко та інші їм подібні.

IV. 2009-2022: «комуністи» в опозиції

Вороніна у вересні 2009 року на посту президента замінив у якості тимчасово виконуючого обов’язки член Ліберальної партії Міхай Гімпу та почав проводити антиросійську та антирадянську політику, йшов на зближення з Румунією. Вибори нового президента були призначені на 10 листопада і єдиним кандидатом на них був лідер Демократичної партії Маріан Лупу. Його підтримали 53 депутати від опозиції, проте через бойкот виборів зі сторони ПКРМ, Лупу не зміг набрати необхідних 61 голос, тому на 7 грудня був призначений другий тур, який пройшов аналогічно першому, нового президента обрано не було. 15 грудня з ПКРМ вийшли 4 депутати, які були незгодні з бойкотом виборів.

28 вересня 2010 року Гімпу підписав наказ про розпуск парламенту і призначив дострокові вибори, бо президента до цього часу так і не змогли вибрати. 28 листопада пройшли вибори, в яких ПКРМ знову здобула перемогу, набравши 677 069 голосів (39,29%), що дало партії 42 мандати в парламенті. Крім Партії комуністів до парламенту увійшли 4 проєвропейські партії, що утворили Альянс «За європейську інтеграцію II», який здобув 59 мандатів.

28 грудня посаду т. в. о. президента на два дні зайняв прем’єр-міністр Володимир Філат (ЛДПМ), але 30 числа його замінив Маріан Лупу, а Філат повернувся до виконання обов’язків прем’єр-міністра.

Нові президентські вибори пройшли 16 грудня 2011 року. Все йшло до того, щоб історія з минулими виборами повторилася, бо жодна зі сторін не мала достатньо мандатів, аби підтримати свого кандидата. Ключовим днем стало 4 листопада, коли ПКРМ покинуло 3 депутати (серед них був Ігор Додон), з якими одразу ж почали переговори представники Альянсу. Ця подія викликала незадоволення у ПКРМ і вона вкотре бойкотувала вибори. Єдиним кандидатом на пост президента став М. Лупу, але «втікачі-комуністи» вирішили поторгуватися довше і проголосували проти нього.

Наступні вибори відбулися 16 березня 2012 року, де Альянс висунув безпартійного кандидата Ніколае Тімофті, який був колишнім членом КПРС і працював у суддівській системі Молдови. ПКРМ само собою бойкотувала вибори, проте їх противники домовилися з 3 колишніми депутатами від комуністів і Тімофті був обраний президентом. Так «комуністи» остаточно втратили «зуби», крім того, у 2012 році з їх лав вийшли 5 депутатів.

Цікаві події відбувалися у 2013 році, коли 13 лютого з Альянсу вийшла ЛДПМ. 15 лютого Національний центр по боротьбі з корупцією провів обшуки в будинку парламенту, в результаті чого був заарештований головний начальник Державної податкової служби Ніколае Вікола. Це спонукало ПКРМ 28 лютого зареєструвати в парламенті вотум недовіри уряду, і 5 березня вотум підтримала ДПМ, група соціалістів та безпартійні депутати.

23 вересня 2013 року ПКРМ почала акції протесту проти влади, але нічим серйозним це не закінчилося.

7 червня 2014 року з ПКРМ були виключені 3 депутати, які звинуватили Вороніна в порушенні Статуту партії. 11 жовтня з партії виключили двох депутатів, один з яких, Григорій Петренко, звинувачував Вороніна в зраді членів партії, бо він, нібито, продав ПКРМ члену ДПМ і бізнесмену за сумісництвом Володимиру Плахотнюку.

Тим часом 30 листопада 2014 року пройшли вибори в парламент, де ПКРМ зайняла 3 місце з 279 366 голосами (17,48%), отримавши 21 мандат. Її обійшла Партія соціалістів Республіки Молдова (ПСРМ) і ЛДПМ з 25 і 23 мандатами відповідно.

На першому засіданні парламенту 29 грудня ПКРМ покинула депутат Ірина Влах, пояснивши своє рішення тим, що партія «зрадила свій електорат».

ПКРМ разом із ЛДПМ та ДПМ 23 січня 2015 року вибрали голову парламенту, а 18 лютого – новий уряд.

21 грудня 2015 року 14 депутатів вийшли з лав ПКРМ і 24 числа спільно з ДПМ утворили «Соціал-демократичну платформу За Молдову».

4 березня 2016 року рішенням Конституційного суду було прийнято перехід виборів президента до всенародного голосування. ПКРМ назвала такі дії антиконституційними та бойкотувала вибори 30 жовтня 2016 року. 13 листопада у другому турі виборів переміг кандидат від ПСРМ Ігор Додон з результатом 52,11% голосів. Партія комуністів відмовилася його підтримати. Після виборів у мережу потрапила інформація про те, що команда новообраного президента займалася підкупом виборців із Придністров’я, в яких є молдавські паспорти і тому вони мають можливість брати участь у виборах на території Республіки Молдова. Враховуючи орієнтованість Додона на Росію, таке тлумачення подій може претендувати на істину. Що ж до подібних ситуацій з підкупом придністровців, то за каденції Вороніна про такі випадки не відомо, але в період його дружби з Москвою таке, в принципі, могло відбуватися.

Всіма своїми діями, такими як бойкот виборів і виключення членів, партія втратила довіру як народу, так і бізнесу. Найкраще це виявилося на парламентських виборах 2019 року, де ПКРМ набрала лише 3,76% голосів та не пройшла в парламент через те, що не подолала 6% бар’єр. Так Партія комуністів відійшла від великої політики й на вибори президента 2020 року навіть не висунула свого кандидата. Основна маса членів та прихильників партії, бачачи її неминучу погибель, немов пацюки на кораблі, що тоне, тікали, хто куди міг, і найкращим місцем для них стала Партія соціалістів Ігоря Додона, яка мало чим відрізнялася від того, чим стала партія Вороніна.

На сцену ПКРМ повернулася у 2021 році. Перед достроковими виборами в парламент, що пройшли 11 липня, старі вороги, Воронін і голова ПСРМ Додон, які після виходу останнього з ПКРМ виливали один на одного бруд, об’єдналися в виборчий блок комуністів і соціалістів, щоб протистояти партії президента Маї Санду «Дія і Солідарність». Блок отримав 398 678 голосів (27,17%), що дало їм 32 мандати.

На сьогодні остання новина, пов’язана з ПКРМ, про події, що відбувалися цьогоріч: 5 депутатів, що у 2012-2015 рр. покинули Партію комуністів, були заарештовані у звинуваченні за підкуп тодішніх однопартійців.

Висновок

Проаналізувавши політику ПКРМ після 2009 року, видно, що з кожним роком вона втрачала свої позиції й з правлячої партії перетворилася на нікому не потрібну. Молдовський бізнес почав цілком орієнтуватися на Європу і таких політиків, як Воронін, йому не було необхідності лобіювати. Воронін тільки закріпив за собою статус одноосібного лідера партії, коли за критику у свою адресу виключав тих чи інших членів ПКРМ.

Якщо пороздумувати над майбутнім партії, то навряд чи вона колись ще матиме популярність. Союз з соціалістами – це тільки можливість двох партій хоч якимось чином пробитися в парламент. Це зумовлено тим, що основні капіталісти бачать більш вигідні умови для свого існування у Європі, а партії, що називають себе лівими, тільки шкодять репутації країни, у той час як нові проєвропейські сили для доягнення цієї цілі виглядають більш солідно на фоні компартії.

Що ж стосується робітничого класу, то ні «комуністи», ні «соціалісти» при владі не відстоювали його інтереси, вони були комуністами та соціалістами на словах, але на ділі мало чим відрізнялися від лібералів, демократів та інших. Вся різниця між правими та «лівими» в Молдові полягає в тому, що одні орієнтовані виключно на Захід, а інші заграють з Європою та дружать з Росію одночасно.

Дивлячись на історію «злету і падіння» Партії (не)комуністів Республіки Молдова, хочеться побажати нашим молдавським товаришам не давати себе одурманити і боротися не тільки з сьогоднішнім антинародним режимом, але і з його «друзями» з минулого, що «на папері» підтримують робітників, але нічим особливим від буржуазних партій не відрізняються. Якщо справжнім молдовським комуністам вдасться донести ідеї марксизму до людей і відвернути їх від «партій-перевертнів», то це буде їхня величезна перемога над опортунізмом. Не варто забувати, що писав Володимир Ленін у 1915 році у статті «Крах II Інтернаціоналу» про таких людей, як Володимир Воронін, і такі політичні партії, як ПКРМ:
«Не такий страшний і шкідливий відкритий опортунізм, що відштовхує від себе відразу робочу масу, як ця теорія золотої середини, що виправдовує марксистськими слівцями опортуністичну практику».

Джерела

  1. РЕСПУБЛИКА МОЛДОВА – ЗАЛОЖНИК ГЕОПОЛИТИКИ ИЛИ «FAILED STATE»? – Варданян Э.
  2. Приватизация и её влияние на государственный бюджет (опыт Республики Молдова) - Перчинская Н. П., Додон С. В.
  3. Современная миграционная ситуация в республике Молдова и Приднестровье как череда «Исходов» населения – Макухин А. В.
  4. «Цветная революция» в Республике Молдова и изменение внешнеполитического вектора – Комаров Н. А.
  5. The Moldovan Communists: From Leninism to Democracy? – L. March
  6. www.e-democracy.md
  7. www.statistica.gov.md
7 жовтня, 2022

Автор: Альошка Грозний
Made on
Tilda