Бідність в Україні

Мабуть, кожен громадянин України так чи інакше зіштовхувався з бідністю. Когось вона зачепила особисто, у когось постраждали рідні чи друзі. Як би там не було, ця проблема дійсно тривожить мільйони наших співвітчизників, а особливо гостро – вона постає сьогодні, в умовах війни. У сьогоднішній статті ми проаналізуємо рівень та динаміку бідності в Україні, знайдемо її коріння та постараємося дати відповідь на питання, як її подолати.

Станом на 2018 рік, за методикою ООН в Україні, рівень бідності становив більше 60% відсотків населення. За даними МВФ наша країна визнана найбіднішою у Європі, ще й із найнижчим рівнем зарплати – 264 Євро (для порівняння, у Молдові – 324 Євро). А ось які дані наводить міжнародна організація ЮНІСЕФ:

Як змінювався рівень бідності в Україні (з 2014 року без урахування АРК і м. Севастополя та зони проведення АТО/ООС)

Далі таблиці надані за даними Держстату.

Заборгованість із виплати заробітної плати у 2021 р. (станом на 1 число відповідного місяця; сума в млн. грн)

Кінцеві споживчі витрати домогосподарств за цілями за І квартал 2021р. (у фактичних цінах)

Рівень безробіття серед економічно активного населення (люди віком від 15 до 70 років; відсоток вказано від економічно активного населення)

Ростуть також і борги населення за житлово-комунальні послуги.

Дослідження “Безкоштовна медицина” показує, що чверть опитаних українців не звертаються до лікарів у разі захворювання, бо для них це занадто дорого. Також, практично всім опитаним доводилося економити на інших статтях бюджету, використовувати власні заощадження, просити фінансової допомоги у родичів чи знайомих аби отримати необхідне лікування.

Ось статистика витрат домогосподарств. Як ми бачимо, половина усіх сукупних доходів витрачається на продукти харчування, близько 13% становить плата за комунальні послуги (у порівняння із 2010 збільшилося вдвічі). Тут можна подивитися невеличке порівняння витрат домогосподарств України та ЄС. Неважко помітити, що ми витрачаємо значно менше коштів на відпочинок та культурні заходи, ніж жителі країн Європи, що також свідчить про рівень доходу громадян. У звичайних українців просто немає достатньо коштів на те, щоб піти у ресторан чи театр.

Дані про доходи та витрати населення по регіонах можна переглянути за цим посиланням. За даними держстату України, найбільш фінансово успішні підприємства знаходяться у місті Києві, Дніпропетровській та Донецькій областях. Що цікаво, саме у цих регіонах спостерігається один із найвищих рівнів безробіття та бідності серед населення.

Тут напрошується один висновок – чим вищий рівень промислового виробництва та доходу в області, тим більший там розрив між бідними й багатими. Ось вам доказ: у 2021 році ВВП України склав 200 мільярдів доларів. За цей ж рік, Форбс оцінив статки десятки найбагатших українців у $22,3 млрд., або 11,15% від усього ВВП. Один лише Ринат Ахметов мав статки еквівалентні 3,8% від цього показника. Власники цих підприємств не дуже прагнуть ділитися, тому у них завжди є резервна армія трудящих, щоб тримати рівень зарплат настільки низьким, наскільки це можливо.

Як ми бачимо, статистика, м’яко кажучи, невтішна. Але чому ж така багата на ресурси країна, яка могла б забезпечити гідний рівень життя своїх громадян, мусить скорочувати витрати на медицину й освіту, немовби кажучи населенню: “Це ваші проблеми…”? Давайте розбиратись.

Неважко здогадатися, що корінь проблем бідності лежить у сфері економіки. І тут треба звернути увагу на одну критично важливу річ: економіка України носить олігархічний характер. Це означає, що ключові сектори промисловості належать конкретним людям або групі людей, яких можна побачити у списках Форбс. Свої стартові капітали вони сколотили, що не дивно, приватизацією та розкраданням майна, що залишилося у спадок від Радянського Союзу. Після грабіжницьких аукціонів 90-х і формування української олігархії, нові власники виробництв почали зливатися із державним апаратом; хтось пішов у політику, хтось створював та фінансував партії. Спільним було одне – примусити чиновників працювати на себе та приймати рішення, які були б вигідні тобі. Тому й не дивно, що така система не турбується про добробут простих громадян. Особливо сильно це помітно саме у кризові моменти, як от під час пандемії коронавірусу чи війни. Мільйони громадян залишилися без роботи, доступної медицини, соціального страхування. В той час, як одні ледве зводять кінці з кінцями, інші наживаються на війні. Але, що робити нам, простим людям, аби нарешті подолати бідність і жити по–справжньому гідно?

Для початку варто усвідомити, що ніхто крім нас самих не здатен дати нам світле майбутнє. Кращу долю не отримують від когось у подарунок, а здобувають у важкій боротьбі. Не потрібно покладати наївні надії на “хорошого мужика з народу”, який прийде до влади та потурбується про простих громадян. Держава служить олігархам, так як саме їм належить уся власність. І за цю власність вони будуть готові рвати усіх, щоб не поступитися власним рівнем життя.

Саме тому простим робітникам необхідно зрозуміти, що їхні інтереси ніяк не збігаються з інтересами багатіїв. Олігархи завжди будуть домовлятися між собою там, де вигідно співпрацювати і воювати руками простих громадян; там, де хочуть відібрати найсмачніші шматки економіки. Це ми бачимо й сьогодні – поки тисячі громадян по обидві сторони фронту віддають свої життя і миряться зі злиднями, багатії на війну зовсім не збираються, літають без перешкод за кордон, та вивозять своїх дітей туди ж, аби врятувати від мобілізації. Чому ж тоді вони продовжують твердити нам про “спільні інтереси” нації? Тому що, так вони розпалюють ненависть між людьми, та відвертають увагу від тих проблем, що існують всередині держави та їх причин. Легко звинуватити в усіх бідах сусіда і сказати, що ворог – він.

Олігархи завжди будуть дурити людей і шукати цапів-відбувайлів, але ніколи не зізнаються, що справжні вороги народу – саме вони. У них немає вітчизни, єдине чого вони хочуть – гроші. Ось, чому маси повинні боротися в першу чергу проти них – паразитів на тілі суспільства, які здатні жити лише за рахунок останнього. Люди, які живуть лише продаючи свою працю, не мають жодних спільних інтересів із тими, хто використовує цю працю задля свого збагачення.