Атланти нафтогазового ринку України

Ця публікація — продовження циклу статей, де ми описуємо історію та сучасний стан українського нафтогазового сектору. Минулого разу ми розповіли вам про розвиток і падіння українського нафтогазу, його історію. Сьогодні ж, мова піде про наших рідних, українських, атлантів — нафтових гігантів: як вони будували свої бізнес-імперії в буремних 90-х роках та чим живуть зараз. На жаль, точний опис того, хто і як допомагав їм в їхні "щасливі" 90-ті знайти проблематично — новітню історію документують не так дбайливо як хотілося б нам, але сподіваємось, що це не стане на заваді уловити суть цієї статті.

Почнемо, як кажуть, з козирів. Про панів Коломойського та Боголюбова чули якщо не всі, то принаймні значна більшість дорослих українців. Однак, незаважаючи на їх постіну присутність у випусках вечірніх новин та в розмовах на кухнях, мало хто знає про реальний процес їх “карєрного росту” в 90-х, а також “чим дихають” паньство сьогодні.

Для атмосферності, коротко зупинимось на біографічних “цікавинках”:

• пан Ігор Коломойський народився в сім'ї інженерів, 13 лютого 1963 року, в Дніпропетровську. Мама працювала в інституті "Простройпроект", а тато — на металургійному заводі. В дитинстві цікавився шахами, має перший розряд по ним. Був комсомольським активістом (молодіжна організація комуністичної партії, ВЛКСМ), а також нагороджений відзнакою ЦК ВЛКСМ "За отличную учёбу";
• свої перші 5 копійок, за словами самого ж Коломойського, він заробляв здаванням порожньої склотари, потайки від батьків. А витрачав ці гроші на морозиво;
• зі слів вчителів Коломойського, він змалку приймав активну участь у громадському житті міста. Одна з наставниць Ігоря Валерійовича в піонерсьокому таборі згадує, що в таборі він часто був “заводилою” при підготовці різних конкурсів. А головне, вже з 15 років у юного Ігоря почало гостро проявлятись почуття патріотизму (зі слів шкільної вчительки);
• диплом інженера по спеціальності "теплотехніка і автоматизація металургійних печей" (з відзнакою) отримав в 1985 році, навчався в Дніпропетровському металургійному інституті імені Брєжнєва.

І коротко про партнера Коломойського — пана Геннадія Борисовича Боголюбова:

• народився 20 січня 1962 року в Дніпродзержинську, Дніпропетровської області, в релігійній єврейській сім’ї, яка відвідувала синагогу навіть в часи “антирелігійної кампанії” Хрущова. Про дитинство відомостей мало, оскільки Боголюбов людина малопублічна і не розказує про свої дитячі роки;
• Відомо, що в 1984-1988 роках, напередодні розпаду СРСР, працював інженером-будівельником в Дніпропетровському тресті “Днепровскпромстрой”.

У 1986 році в СРСР виходить дозвіл на підприємницьку діяльність, що стало одним з "трамплінів" для наших атлантів — пани Коломойський та Боголюбов стали членами торгівельного кооперативу "Фіаніт", разом з паном Олексієм Мартиновим. А вже в 1990-му році всі троє починають торгувати комп’ютерною технікою, що в ті часи приносило гігантські прибутки і, водночас, вказувало на зв'язки когось із трійці з високопосадовцями принаймні місцевого, а то й республіканського рівня.

В доленосному 1991 році пани Коломойський, Боголюбов, Мартинов і Леонід Милославський відкривають вже свій власний кооператив "Сентоза". Кооператив на ділі займався спекуляцією — перепродажем оргтехніки з Москви та Азії в Дніпропетровську, а після розпаду СРСР, — розширив спектр товарів: почали “приторговувти” товарами стратегічного (без жартів) значення — феросплавами та нафтопродуктами.

У 1992 році в березні “Сентоза” та їх партнери — ООО “Солм", ООО "Віст" и ЗАО "Приват-інтертрейдинг" засновують "ПриватБанк", головою управління якого став Сергій Тігіпко, а головою наглядової ради — Леонід Милославський. Частка пана Коломойського в банку була найбільшою — близько 30% акцій.

“ПриватБанк” стає економічним сердцем групи компаній наших дорогих атлантів, даючи доступ до активів нацбанку України, міжнародного валютного ринку та, головне, стає інструментом скупівлі ваучерних сертифікатів (в народі просто “ваучерів”). Нагадаємо, що однією з ініціатив ранніх 90-х в Україні була передача в приватну власність громадянам промислових підприємств, земельних ділянок і т.д у вигляді ваучерних сертифікатів, що засвідчували право на власність малесенької частинки, наприклад, нафтовидобувної свердловини у Львівській області, чи “Азовсталі”, чи земельних угідь колишнього колгоспу і т.п. На практиці це перетоврилось в тотальний “розпил” промислових об'єктів на дрібні частинки, які у приватній власності не були варті нічого для кожного громадянина, однак такі “безцінні” ваучери у них з превеликим бажанням купляли бізнесмени — рятували різко бідніюче населення, перетворюючи непотрібний папірець ваучера на дуже потрібні гроші в кишені.

Одним з таких “хороших бізнесменів” і став пан Коломойський, — в 1995 році "ПриватБанк" розпочав активно скуповувати штучно знецінені ваучерні сертифікати, які потім надзвичайно вигідно обмінював в держави на стратегічні підприємства, серед яких Дніпропетровський метізний завод, Нікопольський завод феросплавів і 2 ГЗК, за які "ПриватБанк" віддав 1,2 млн ваучерів.

Наприкінці 90-х і на початку 2000-х в конкурентній боротьбі утворюється фінансова група "Приват", з метою централізації контролю над щойно викупленими (за безцінь) промисловими гігантами — частково "Укрнафтою" (група просто почала скуповувала акції "Укрнафти" на біржі, про що ми детальніше напишемо у наступних статтях), коксохімічним заводом імені Калиніна, Одеським припортовим аміачним заводом та іншими підприємствами суміжних спеціалізацій. Фінансовим директором групи призначено Боголюбова, котрий очевидно був дуже ефктивним менеджером, справжнім атлантом (все-таки), адже вже на початку 2010-х група "Приват" контролювала більш ніж 1500 АЗС по всій Україні, Кременчуцький НПЗ, "Укрнафту" та "Укртатнафтоу". Такий “охват” енергетичного та сировинного ринків зробив Коломойського і Ко одними з найбільших гравців “України”, якщо не найбільшими.

Цікавий факт — у нелегкій справі росту групи компаній "Приват", справжнім другом та помічником став пан Павло Лазаренко — ключова фігура політичного айсбергу України. За це, ще у 1997 Лазаренко отримав свою “долю”: 16% акцій компанії "Сентоза", 14% акцій фірми "Солм" (вона володіла 30% "Приватбанку") і 1% "Приват-інтертрейдинга" — всі ці активи були записані на його водія Леоніда Гадяцького. Погодьтесь, голова уряду в кращих друзях та бізнес партнерах, це справді хороший знак для групи “Приват” — як кажуть “і тут карта як пішла!..”.

У 2016 Боголюбову і Коломойському належало 43,44% акцій "Приватбанку", які були націоналізовано. При цьому, у Боголюбова частка була, очевидно, більша, оскільки 15 жовтня 2020 року він звертався до Господарського суду Києва з вимогою повернути йому 33,25% акцій банку, яких так і не повернули. Після перемоги Зеленського на виборах в президенти, Коломойський та Боголюбов повертаються до України. Очевидно сподіваючись на хороше ставлення нової влади.

У листопаді 2022 року Форбс оцінили статки Коломойського в 850 млн доларів, що майже на 1 млрд доларів менше, ніж за 9 місяців до того — війна добряче витрусила гаманець олігарха. Зараз проти Коломойського ведуться суди в США, Англії та деяких інших країнах (детальніше у наших випусках НТК). В той же час, пану Боголюбову пощастило більше, у порівнянні з Коломойським, — в 2022 році статки Геннадія Романовича Форбс оцінили в розмірі 1 млрд доларів, а прямих позовів проти нього від "ПриватБанку" немає. Хоча є претензії від НАБУ (НАБУ звинувачує колишніх менеджерів "Укрнафти" у виведені з компанії 13,3 млрд грн), які він пробував владнати 20 жовтня 2022 року завітавши в будівлю НАБУ в Києві у супроводі адвокатів. Що там відбувалось ніхто не знає.

Підсумовуючи коротку історичну довідку: очевидно, що без допомоги дежавних мужів (при тому найвищого “польоту”) панові Коломойскому та його друзям навряд чи вдалося б нажити того капіталу, який надає їм статус “олігархів” в Україні. Вже ближче до нашого часу на групу "Приват" почали тиснути “нові обличчя” політичного рингу України: спочатку Порошенко зі своєю олігархічною групою, а пізніше — західні "партнери" (як не дивно, уособлені в вигодованому самим Коломойським ручному песику — Зеленському).

Яка доля чекає атлантів далі — невідомо, але домовитись завжди є можливість (поки є золота монетка в кишені, звісно), що скоріше за все і буде зроблено, але тепер вже на умовах Заходу, де Ігор Валерійович і Геннадій Борисович втратять досить значну частину своїх активів.

Тепер поговримо про ще двох атлантів, які виросли вже на західній Україні, де, як відомо, з молоком матері прививається патріотизм!

Пан Степан Івахів народився 24 січня 1968 року в селі Андріївка Львівської області. Мама працювала викладачем математики і займалась вихованням сина практично без втручання батька. Школу Степанко закінчив з хорошим результатом, після чого вступив у Рівненський інститут інженерів водного господарства. Через рік, у 1986 році, потрапив до армії; його військова частина була розташована за 30 км від Чорнобильської АЕС, де ще зовсім недавно сталася аварія. В 1988 закінчив службу і повернувся до навчання в інституті, який закінчив у 1992 році, отримавши диплом інженера-будівельника.

Майбутній побратим по бізнесу Степана — Ігор Єремеєв народився 3 квітня 1968 року в селі Острожець Рівненської області. В 1985 закінчив середню школу в своєму селі і вступив до того ж Рівненського інституту, де і познайомився з Івахівим. В 1986-1988 роках служив в армії. У 1989 був звільнений в запас, після чого влаштувався працювати лаборантом в інституті.

Після закінчення Івахівим інституту, наша пара вирішила зайнятись бізнесом і створили свій перший проект — "Континіум" (компанія що займалась спекулюванням предметами одягу). А вже в 1995 році вони зареєстрували в Луцьку ТОВ "Торговий дім" (компанія спеціалізувалась в торгівлі продуктами легкої та харчової промисловості (особливо хлібом). Під кінець 90-х, ними був створений цілий Торговий дім — "Західна молочна група".

Хто допомагав нашим атлантам — інформації не вдалось найти. Ймовірно, вони були пов’язані із місцевим криміналітетом та політиками.

У 2000 році Івахів і Єремеєв відкривають СП "Західна нафтова група" (або "Вест Ойл Груп"), яку пізніше перейменують на "WOG". На паливному ринку WOG стає одним з головних конкурентів Коломойського. Також у 2000 році було досягнуто домовленості з акціонерами Дрогобицького НПЗ, що дозволило WOG отримати частку НПЗ. Одним з ключових акціонерів НПЗ був Сергій Лагур — кримінальний авторитет, що керував “нафтовими грошима” місцевих бандитів.

В 2002 році Єремеєв був обраний народним депутатом, а свої директорські повноваження віддав Івахіву. Того ж року Степан Петрович також балотується депутатом до Верховної Ради України від партії "Нова генерація України", якій не вдалось пройти в парламент. Паралельно Степан Івахів фінансує "Нове покоління України", яке потім перетовриться в суспільно-політичний рух "Батьківщина".

26 липня 2015 року, Єремеєв, перебуваючи на Волині, вирушив на кінну прогулянку. Нога коня потрапила до ями, від чого бізнесмен впав з нього і отримав закриту черепно-мозкову травму. Спочатку був госпіталізований до Луцької клінічної лікарні, а 28 липня був відправлений в Європу на лікування. 13 серпня помер від травм у Цюриху. Вже після 7 років судів, діти Ігоря Єремеєва не можуть отримати спадок, судячись із колишніми партнерами батька: Степаном Івахівом і Сергієм Лагуром.

Сам Івахів живе зараз в Україні, хоч і не за власним бажанням: в ніч між 11 і 12 березня 2022 року намагався виїхати з України в Польщу, разом з Сергієм Мартиняком (з собою мав велику суму грошей: 310 тис доларів), однак в Польщу їх не пропустили.

Івахів Степан Петрович має відношення до 39 компаній по всій Україні — від Львова до Краматорська.

Зараз "WOG" купляє паливо в нафтопереробних заводів Польщі, Литви, Німеччині та деяких інших країн ЄС. Зв’язки з капіталістами з Європи дають можливість триматись на плаву Степану Петровичу, хоча і з певними обмеженнями.

Олег Бахматюк народився 14 серпня 1974 року в Івано-Франківську, в сім'ї інженерів, які працювали на ливарному заводі. Після школи їде в Чернівці на навчання в в Економіко-правничий інститут, в якому вчився у 92-96 роках. Після навчання одразу ж іде працювати на фірму "КГД", представника "Ітери" в Івано-Франківську. Там Олег Романович, після стрімкого карєрного росту, стає адміністратором, менеджером, начальником комерційного відділення і врешті помічником начальника відділу по товарним постачанням.

В 2001 засновує власну компанію "Прикарпатська фінансова корпорація", що торгувала алкоголем, продуктами харчування та нафтопродуктами. Компанія тісно співпрацює з "Континіумом" (Івахів та Ко). Також у 2001 році поступає в Івано-Франківський національний технічний університет нафти та газу, який закінчує в 2005 з дипломом інженерії, менеджмента та фізики. В біографії Бахматюка теж мало інформації про те, хто йому допомагав. Якщо відштовхуватись від того, що нам відомо, то скоріше всього, він отримав “правильні знайомства” в роки роботи на "КГД", після чого сам відкрив бізнес і зміг якимось “магічним” чином прорватись в конкурентній боротьбі — виглядає неправдоподібно, але більше фактів на жаль не вдалось знайти.

Далі, у 2002 році збільшив вплив в нафтогазовому секторі, купивши 10% "Івано-Франківськгазу", а потім (разом з Ігорем Єремеєвим) — акції "Волиньгаз", "Закарпатгаз", "Львівгаз", "Чернівцігаз", "Вінницягаз" і "Чернігівгаз", з яких 20% акцій належали Бахматюку, а 30% — Єремеєву. В подальшому, Бахматюк викупив частки Єремеєва у 2007 році. І тут виник певний конфлікт з іншим атлантом — Фірташем. Причиною сталоо те, що "Континіум" хотів продати свої частки Фірташу, котрий був зацікавлений також частками Бахматюка. Однак останній відмовився продавати свої акції, та ще й сам викупив частки котрі належали "Континіуму". Після цього на Бахматюка було впроваджена кримінальна відповідальність за зловживання положенням під час будівництва газових мереж населенню (очевидно Фірташ мав кращий “дах” в політичному та правовому колах того часу. Це дозволоило Фірташу, фактично силою отримати частку, яка до того належала групі "Континіум". З приходом до влади Януковича у 2010 році Бахматюк продав й решту 20% акцій облгазів Фірташу.

18 жовтня 2022 року НАБУ оголосило про нові підозри щодо Олега Романовича Бахматюка та Романа Насірова. По версії слідства, у 2015-2016 роках Насіров, що був тоді на посту голови Державної Фіскальної Служби (ДФС), отримав більше 25 млн євро від Бахматюка за те, що ДФС “відшкодувала збитки” від сплати податків "Укрлендфармінгу" в розмірі 3 млрд і 200 млн грн. 7 березня 2023 року Олега Бахматюка за цей хабар заочно арештував ВАКС, бо сам атлант пербував за кордоном ще з 2014 року.

2 серпня 2023 року було завершене перше розслідування по “ВіЕйБі” банку та викрито злочинну схему, за якою пан Бахматюк брав державний кредит для банку на 1,2 млрд грн під заставу майна вартістю всього лиш 72,62 млн грн. За 40 днів банк збанкрутів, а борг був погашений закладеним майном — тобто більше мільярда гривень було вкрадено.

Фінал історії Бахматюка також неоднозначний: з однієї сторони, Бахматюк в списку багатіїв Форбс давно не фігурує; а з іншої сторони — є інформація, що в Україні існує понад 400 компаній, з якими Бахматюк так чи інакше пов'язаний. Олег Романович зараз, як кантівська "річ у собі" — важко зрозуміти чи досі він є великим гравцем на ринку, чи вже втратив свою владу.

Народився 4 серпня 1976 року в Макіївці Донецької області. Батько Віталія — майстер-ремонтник, був начальником відділу на Макіївському заводі "Рембуттехніка", на якому окрім ремонту займались виготовленням ювелірних виробів з краденого золота. Мати працювала швачкою, але потім звільнилась і стала домогосподаркою. В якій саме школі навчався Віталій Юрійович інформації немає, однак скоріш за все це була звичайна середня школа Макіївки.

Пан Хомутиннік ропочав трудову діяльність у 1991 році на ДП "Спеціалізоване управління рекультивації та механізації будівництва". Працював там тільки 2 роки та зрозумівши, що трудова кар'єера це не для нього став співзасновником приватного підприємства "Каскад". Після знайомства з Володимиром Щербанем, який у 1994 році став головою Донецької обласної ради, а через рік — керівником Донецької ОДА, бізнес Хомутинніка пішов різко вгору (удача?).

В 1995 році Віталій несподівано проявив жагу до знань, та ще й в управлінській галузі (мабуть друзі в облраді підказали?) — пішов здобувати освіту в Донецькій державній академії управління, яку закінчив в 2000 році по спеціальності “фінанси та кредит”. А тим часом, у 1998 році, будучи студентом стає депутатом Центрально-міської райради Макіївки і головою бюджетної комісії. А у 1999 стає членом правління Асоціації молодих депутатів і головою Ради молодих підприємців України.

Повертаючись до друга Хомутинніка Володимира Щербана, то у 1999 році його назначають головою ОДА в Сумській області, куди пілся Макіївки подався і сам пан Віталій Юрійович. Там бізнес-партнери отримали в своє розпорядження "Нафтопроммаш" і десятки інших підприємств, серед яких Свеський помповий завод, Білопільський машинобудівний завод, Глухівський м’ясокомбінат, Білопільський хлібзавод і багато-багато інших підприємств з різних промислових галузей, для яких була створена "Північно-східна промислова група". Всі ці підприємства були отримані у власність, звичайно, шляхом рекету та “рейдерських” захоплень.

Хоча біографія Віталія Юрійовича і не багата на події, але може слугувати ще одним прикладом того як правильні “звязки” в політичній та кримінальній сферах слугують справжнім “Трампліном” для вмілих, ефективних менеджерів.

Після вторгнення Росії в Україну, пан Хомутиннік втік в Європу і вже восени 2022 року був помічений на яхті Bentley Continental у Франції. Пізніше інша яхта Віталія Юрійовича, "Апостроф", взяла курс до грецьких островів.

В 2022 році пан Хомутиннік зайняв 15 місце серед найбагатших українців, з капіталом в розмірі 490 млн доларів. Нажаль для нього, літом 2023 року держава нацоналізувала "Укрнафтобуріння" — головний актив Віталія Хомутинніка, якому належало 47% акцій з приблизною вартістю в 230 млн доларів. Цікаво і те, що ніхто точно не знає, коли він отримав частку в "Укрнафтобурінні" — дізнались про це вперше у 2015 зі слів самого Віталія Юрійовича.

Ще один Львівський атлант — Віталій Антонов народився 12 грудня 1962 року в місті Стрий Львівської області. З 1970 по 1978 навчався в Стрийській середній школі номер 4, після чого вступив до професійного училища, а у 1981 влаштувався на роботу в ремонтну майстерню електрозварювальником. З дитинства займався альпінізмом. В 1983 році вступає до Тернопільського фінансово-економічного інституту, на спеціальність "Фінанси та кредит". В 1988 році успішно захистив дипломну роботу і після закінчення інституту повернувся в Стрий, де став директором альпіністько-туристичного клубу "Карпати", в якому займався промисловим альпінізмом (висотно-монтажні роботи, фарбування труб і мостів). Потім, у 1990 році стає начальником рятувальної служби Червоного хреста міста Стрий.

Однак після розпаду СРСР пан Віталій різко змінює професійні плани та вже в 1992 році разом з дружиною Наталією і другом дитинства Андрієм Вишневським створює фірму "Карат", що займалась оптовою торгівлею різноманітними групами товарів. За деякий час торгівлі вони “нащупали” найбільш прибуткову сферу — торгівлю нафтопродуктами. "Карат" надавав деяким російським компаніям певні товари та послуги в обмін на нафту, яка потім відправлялась в Угорщину на переробку, після чого бензин та дизельне паливо продавалися в Україну. Допомагав їм у цій справі один з колег по альпінізму Віталія, який працював у Кабміні (ще один приклад “правильних” друзів у “правильних” місцях, як запоруки успіху бізнесу в Україні).

У 1995 році Антонов створює ВАТ "Галнафтогаз" на базі ЗАТ "Львівнафтопродукт", процес поглинання якого відбувся шляхом скупки акцій в працівників (не зважаючи на те, що держава заборонила скуповувати акції "Львівнафтопродукту"). Цікаво те, що якраз напередодні успішного для Антонова поглинання компанії, "Львівнафтопродукт" був перетворений на акціонерне товариство, причому замість 15 тисяч працівників, які б мали глосувати про таке перетворення, рішення прийняли 18 людей. Не зважаючи на подальші судові процеси, ЗАТ "Львівнафтопродукт" все ж був включений до складу ВАТ "Галнафтогазом", а Віталій Борисович залишився “при своїх”.

В середині 90-х Антонов також тісно співпрацює з литовцями, які постачали йому бензин і дизель з Литви, та навіть утворюється спільне підприємство "Галнафта-Вентус" із литовською АТ Mazeikiu Nafta. Однак валютна криза в кінці 90-х призвела до сильної заборгованості перед литовськими партнерами. Врятуватись Віталію Борисовичу допоміг друг-альпініст Маркус Бюхель, колишній прем’єр-міністр Ліхтенштейну, мікродержави на заході Європи. Маркус і Віталій зареєстрували в Ліхтенштейні корпорацію Financial&Investment Energy Holding (F.I.E.H.) Establishment, яка почала скуповувати активи в Україні, в результаті чого у 2001 утворилась ВАТ "Концерн Галнафтогаз" — основа сьогоднішньої бізнес-імперії Антонова.

В 1999 році завдяки знайомствам у Литві, Віталій став консулом Литовської республіки у Львові, що давало йому дипломатичний імунітет, тобто підприємця ніхто не міг притягнути до кримінальної чи адміністративної відповідальності, поки цього не дозволить Литовський уряд. Того ж року Віталій Борисович створює мережу заправок "ОККО", а ще його назначують головою комісії з питань паливно-енергетичного комплексу Української спілки промисловців та підприємців (хоча на посаді він просидів недовго). Паралельно львівський атлант створює страхову компанію "Універсальна".

Всі 90-ті роки Віталій Антонов працював за правилом: "Не имей 100 рублей, а имей 100 друзей". Це і принесло Віталіку щастя.

Незважаючи на війну в країні, "ОККО" за першу половину 2022 року отримала чистий прибуток в розмірі 3 млрд грн. Такі прибутки були викликані трьома основними факторами: по-перше — ріст цін на бензин, дизель та газ; по-друге, зв’язки Антонова з європейськими партнерами, які допомогли йому налагодити постачання гафтопродуктів; по-третє, ще до війни компанія підписала контракт на 100 млн доларів, що давало можливість отримувати нафтопродукти по заниженим (довоєнним) цінам. Тобто Антонов далі почуває себе пречудово.

Павло Фукс народився 27 жовтня 1974 року в Харкові. Кар'єрний зріст розпочався різко, і вже в 1992 році пан Фукс став радником гендиректора радянсько-американського підприємства "Торговий дім Інтраду". У 1994 році закінчує Харківський національний університет будівництва та архітектури за спеціальністю "економічне та соціальне планування".

Як 18-ти річному Фуксу вдалось зайняти високу посаду в "Інтраду" — невідомо, але є декілька зачіпок: 1) Павло Якович з дитинства знайомий з Михайлом Добкіним, батько якого мав урядові зв’язки, завдяки яким він допоміг своїм дітям "піднятись на ноги" і, можливо, саме завдяки дружбі з Добкіном Фукс отримав нові знайомства з “правильними людьми”; 2) Павло також був знайомий із Сергієм Батозьким, який був пов’язаний з Харківським кримінальним світом.

Після закінчення навчання в Харкові Фукс переїжджає в Москву, де створює компанію "Союз інвест", що спеціалізувалась на бартерних угодах і співпрацювала з "Газпромом" і "Белтрансгаз". Куратором Фукса став дехто Юрій Димент. В 1995-1999 роках Фукс був радником голови управління московського акціонерного комерційного банку "Промінвестбанк". А у 1999-2000 обіймав посаду віце-президента ЗАТ "Зовнішньоекономічна корпорація".

У 2015 році Фукс повернувся в Україну. На запитання, що змусило його це зробити, Павло Якович дає 2 версії: у 2017 він сказав, що "ніколи не залишав Україну", а у 2019 сказав, що вернувся по запрошенню пана Коломойського, який говорив йому, що зараз вигідно продати активи в РФ та інвестувати в Україну. Насправді ж він міг просто втекти від правосуддя в Росії, оскільки там на нього було відкрито декілька кримінальних справ за шахрайство.

В 2018 році Павло Якович назвав анексію Криму і агресію на Донбасі зі сторони РФ незаконними, за що був відправлений під російські санкції. Справжній патріот України, який 4 роки не наважувався цього сказати і, нарешті, висловив свою патріотичну позицію, за що був відправлений під санкції країни-терориста.

18 червня 2021 року Рада Національної Безпеки та Оборони України (РНБО) запровадила санкції проти пана Фукса, які були підписані президентом Зеленським 24 числа. Заходи передбачали блокування активів, обмеження торгових операцій, призупинення економічних та фінансових зобов’язань, заборону на участь в приватизації та інші обмеження. Фукс назвав рішення РНБО особистою помстою секретаря ради Олексія Данілова.

Після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну внутрішній патріот Павла Яковича знову прокинувся. Було перераховано 8,7 млн доларів на потреби ВСУ, тероборони, нацгвардії та для допомоги сім’ям постраждалих чи загиблих українських військових. Також він домовився з німецькими партнерами, щоб ті купили Харківському гарнізону 2 нових пожежних автомобіля і нову амуніцію. А ще бізнесмен передав спецназу ВСУ броньовані автомобілі, безпілотники і броньований мікроавтобус. І за допомогу в боротьбі за незалежність України Фукс отримав нагороди від Міністра оборони України, Головонокомандуючого ВСУ і окремо від ВСУ, НГУ, тероборони та СБУ.

І все ж... навіть такі великі пожертви не врятували Фукса від "репресій". Головний його актив "Укрнафтобуріння" було націоналізовано в травні 2023 року.

Якщо у 2021 році статки Фукса офіційно оцінювались в розмірі 165 млн доларів, то після втрати "Укрнафтобуріння", оцінка може бути нижчою 50 млн доларів. Цікаво, що в тому ж травні 2023 року Павла Яковича звинуватили в тому, що він незаконно заволодів промисловими активами на суму понад 2,7 млрд доларів. За даними СБУ, Фукс підшукував підприємства енергетичної, машинобудівної та металургійної галузей України, які мали кредити у збанкрутілих банках, потім викуповував кредитні зобов’язання по низьким цінам, а також отримував права на активи підприємств. Також для реалізації цієї схеми було створено понад 100 офшорних компаній, що допомагало Фуксу Яковичу схилятись від податків. Успішна та дружня співпраця з партійною елітою пішла очевидно не за планом.

Існують багато інших “гравці на ринку”, таких собі маленьких атлантиків, про яких інформації набагато менше. Наприклад Микола Золочевський, Ігор Палиця, Андрій Біба — про них ми рідше чуємо в новинах. Вони не є мільярдерами, як той же Коломойський чи Фірташ. Дуже мало є публічно-доступної інформації про успіхи таких “маленьких” бізнесменів в 90-х — хто і як допомагав їм красти, “віджимати” та накопичувати капітал, як це було і з деякими “справжніми атлантами” вище, але по їхній "вбогій" біографії ми теж стисло “пройдемось”.

Почнемо зі Золочевського Миколи Владиславовича. Народився 14 червня 1966 року в Києві. У 1983 році вступив до вищого інженерного радіотехнічного училища ППО імені Маршала авіації Покришкіна. Закінчив навчання 1988 року за спеціальністю "радіоінженер електронної техніки", після чого пішов служити в армію аж до розпаду СРСР. Одразу після служби став аж заступником директора ТОВ "Інфокс" у 1991-1995, потім, в 1995-1997, рекламним агентом ТОВ "Укроптсервіс", а в 1997-1999 — знову заступником директора "Інфоксу"; в 1999-2000 — головою правління ЗАТ "Укрнафтосервіс", а з 2000 до 2002 — віце-президентом "Інфокс". Як так сталось, що після служби в армії Золочевський зразу став заступником директора товариства з обмеженою відповідальністю — невідомо, зрозуміло лише те, що цьому сприяли знайомство з керівництвом компанії — однак детальнішої інформації про це, як і про саму компанію, не вдалось знайти. У 1998-2000 роках Злочевський був членом Координаційної ради підприємців при президенті Леоніді Кучмі. В часи президентства Януковича займав посаду міністра екології (2010-2012 роки). В липні 2020 року НАБУ та САП повідомили про підозру Миколі Владиславовичу в дачі хабаря у розмірі 5 млн доларів директору НАБУ Артему Ситнику та керівнику САП Назару Холодницькому (ось, що таке справжня іронія долі!). Головний актив Миколи — компанія "Burisma", яка займається розвідкою, видобутком, сервісом і продажом нафтопродуктів. Незважаючи на судові процеси, Золочевський спокійно вів свій бізнес з Дубаїв, ОАЕ. В серпні 2023 року ВАКС визнав Миколу Владиславовича винним у корупційній схемі на суму 6 млн доларів, за що видав йому штраф на суму (!) 68 тис грн. Цікаво те, що спочатку його судили по статті 369 КК частині 4, але потім замінили на 369-2 частину 2, по якій і затвердили цей штраф. Тепер справу закрито, а бізнесмен, чесно сплатив своє "покарання". Крім того, Золочевський виплатив 660 млн грн на ВСУ (небагато, враховуючи статики в 500 млн доларів) і тепер його чекають в Україні з відкритими обіймами як зразкового громадянина та патріота.

Ще кілька героїв сьогоднішньої теми:

Палиця Ігор Петрович. Народився він 10 грудня 1972 року в Луцьку. Бізнесом в сфері нафтопереробки почав займатись 1993 року, ставши директором українсько-латвійського СП "Мавекс-Л" на 3 курсі Волинського університету імені Лесі Українки, який закінчив у 1994 році. В 90-х йому допомагав вийти на високий рівень англійський промисловець Михайло Уотфорд, який допоміг Ігорю Петровичу реалізовувати продукцію за кордоном, зокрема — у Росії. Паралельно Палиця стає комерційним директором Надвірнянського нафтопереробного заводу, який контролювався групою "Приват", стосунки з якою він має досі. Зараз Палиця переключається на логістику: ТОВ "Буковель", яка належить Ігорю Петровичу, купила "Інтерколесо", яка має в оренді 27 га землі у Волинській області поблизу Польщі; і на цій ділянці планується логістичний хаб, який включатиме 5 терміналів: зерновий, олійний, холодильний, а також нафтовий термінал та термінал для зберігання бітуму.

Біба Андрій Васильович народився 25 серпня 1971 року в Києві. Після закінчення школи пішов служити в армію. А вже в 1992 році відкриває одну з перших в Україні мереж "БРСМ-Нафта", яка спеціалізувалась на роздрібній і оптовій реалізації нафтопродуктів. Спочатку було орендовано 1 АЗС в Києві на Троєщині; потім в 1994 було орендовано ще 2 АЗС — на Ржищеві і Кагарлиці. За рік спекуляції фірма відходить від формату оренди і придбає власну АЗС в Ткаценках. Очевидно, що пан Біба дуже сильно захотів бути успішним... тому його мрії і здійснились — очевидно, що будь-хто на початку 90-х міг дозволити собі оренду АЗС (ну і всі мали вдома запаси бензини та дизпалива щоб там продавати). В 2015 році Біба переїжджає жити в Італію, втікаючи від правосуддя — адже у цьому році по провині його і його менеджерів відбулася трагедія з вибухом нафтобази, внаслідок якої загинуло 5 людей (4 з яких — рятувальники), а також відбулось сильне забруднення навколишнього середовища. У 2018, після розподілу бізнесу АЗС з Едуардом Ставицьким, мережа заправок зросла на третину, до 167 АЗС. А в 2021 році з’явилась інформація, що Біба фінансує українську філію Російської Православної Церкви (РПЦ). Також було виявлено, що бізнесмен фінансував "Партію Шарія". По інформації OpenData, Андрій Васильович володіє 33 компаніями.

“Фінальний бос” цієї статті, головний герой українського нафтогазу, верховний атлант, плейбой, філантроп, мільярдер та просто хороша людина — Дмитро Васильович Фірташ. Про нього ми “накопали” найбільше інформації, а також (для розваги) дозволимо собі трохи більше, ніж завжди, іронії та сарказму.

Народився Дмитрик в селі Богданівка (Синьків), Тернопільської області в далекому 1965 році. З дитинства заробляв тим, що продавав помідори (невідомо, скільки праці Дмитрик вкладав у вирощення помідорів). Після школи поступив до Краснолиманського ПТУ № 119, який закінчив в 1984, після чого одразу пішов в армію. Під час проходження служби був нагороджений бронзовою медаллю ВДНГ "За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства СРСР", що дивно, оскільки цю медаль давали за найкращу роботу, представлену на "Всесоюзній сільськогосподарській виставці" або "Виставці досягнення народного господарства СРСР"; як цей орден получив військовий — невідомо (існує теорія, що за красиві помідори).

Після служби вирішив зайнятись бізнесом: вирощував троянди та песців. Бізнес з першої спроби “на пішов”, тому Дмитро змушений був їхати в Чернівці, працювати водієм пожежного відділення Чернівецької взуттєвої фабрики, де начальник пожежного відділення Юрій Гулей був знайомий з дядьком і татом Фірташа (навіть тут бачимо, як атлантам хтось завжди допомагає їхні плечі розправляти!).

Жилка атланта дала про себе знати за кермом автобуса і Фірташ приноровився красти усуспільнювати валянки (продукцію підприємства), щоб продавати самому (досвід помідорів пригодився!). За крадіжку і товарний обмін (валянки на гроші) в комуністичному суспільстві, його досить швидко “запакували” та помістили в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), та збирались притягнути до кримінальної відповідальності, але його врятував начальник пожежного відділення фабрики (знову кум, брат, сват!). Звільнити з фабрики нашого героя все-таки довелось, але Гулей не залишив сина друзів у біді: подарував Дмитрику "шістірку" (ВАЗ 2106) і допоміг “примаститись” до нового, перспективного “бізнесу” — торгівлю цукром та бензиною. Після знайомства Дмитра з певною пані Мариною Калиновською, пан Фірташ пішов працювати до неї. Спочатку йому доручали дрібні завдання: возити товар, бути шофером Калиновської, домовитись про передачу і т.п. (тобто звичайним “шнирьком” влаштували, аби по вулицях не бродив).

Однак Дмитрик показав себе з найкращої сторони і пізніше, коли пані Калиновська і Любов Свинянко створили фірму "КМІЛ", Фірташ став уже співвласником та помічником Марини. Перша крупна угода фірми була укладена в 1988: це була поставка 4 млн кг сухого молока в Узбекистан, а сам Дмитро Васильович на цьому заробив не багато, не мало — 50 тис доларів (бюджет маленького села, по мірках того часу). Ну і після цього Дмитрові, як то кажуть, карта зовсім гарна “пішла”.

І тут появляються розбіжності в біографії нашого атланта розправившого плечі. За одними джерелами, в 1990 Фірташ переїджає в Москву, де він зайнявся постачанням продовольства. За іншими — Дмитро Васильович жив в Червніцях до середини 1992 і там зі своїми партнерами із "КМІЛ" відкрив фірму транспортних перевезень та ще й відкрив ресторан "Європейський", і купив консервний завод. І тільки в кінці 1992 року Фірташ почав їздити в Москву. В будь-якому випадку, для Дмитра Васильовича немає нічого неможливого, навіть бути у 2 місцях зразу, на це він і Атлант.

В 1992-1993 роках Фірташ активно займається спекуляцією спиртних напоїв (горілки) разом із Олегом Пальчиковим. А в 1993, в московському готелі "Росія", познайомився з людиною із МінТоргу Туркменістану, завдяки чому зміг вийти на туркменський ринок.

Ще одним яскравим прикладом корисних друзів для кар'єри успішного менедежра став Володимир Глаздра. Завдяки знайомству Фірташа з ним, "КМІЛ" отримав свій перший газовий контракт на 1 млн доларів. Галаздра був членом Полтавського гірничозбагачувального комбінату, який входив в групу "Фінанси і Кредит" бізнесмена Костянтина Жеваго і екс-міністра ЖКГ Олексія Кучеренко. Так Дмитро Васильович познайомився зі своїм земляком (заодно також атлантом в становленні) Жеваго в Туркменії. Крім цього, Галаздра був директором "Барі" — підприємства, яке в майбутньому стане основою імперії "Фінанси і Кредит" Жеваго, а до того була лише частиною "Інтергаз", власником якої був Ігор Бакай — ще один український земляк, що був стане першим головою НАК "Нафтогаз України". Після усіх цих знайомств, схема ефективного управління капіталом діяла таким чином: Фірташ поставляв продовольство в Туркменістан в обмін на газ, який потім продавав Бакаю в Україну. НАК “Нафтогаз” не брав участі в газовій схемі Туркменістан-Україна, повністю передавши цю сферу дрібним фірмам-посередникам ("Барі", "КМІЛ" та інші). Розподіл “голубого палива” йшов так: "Нафтогаз" поставляв газ в неприбутковий сектор приватний, а дрібні посередники — прибутковому промисловому сектору; таким чином державна компанія отримували прибутку копійки, а посередники-приватники (які належали нашим шановним героям: Бакаю і Фірташу) торимували мільярди (Не змучимось повторювати “не имей сто рублей, а имей сто друзей” — друзі тобі грошенят допоможуть заробити завжди, особливо якщо друзі можуть державні прибуткові сфери перевторити на периватні “потоки”)!

В 1995 році у Діми з'явились перші серйозні проблеми з законом. Його підозрювали в контрабанді спирту і для доказів правоохоронці влаштували стеження. Влітку Фірташа навіть арештували! Але є нюанс — через спільних знайомих друзі бізнесмена зібрали міліціонера, прокурора (Іван Миколайович Мирний) і СБУ-шника, які займались справою Дмитра Васильовича і переконали їх випустити Дмитра Васильовича (такі поважні люди не можуть сидіти в неволі!). За 3 місяці Дмитро став вільним, виправданим, справу закрили а начальник обласної УБОЗ Іван Мирний пізніше став начальником особистої охорони співвласника "RosUkrEnergo".

Не обійшлось і без "замахів". 1-2 січня 1996-го року, в ресторані "Європейський" свфткували день народження Зіновія Калиновського. Ближче до ранку, кримінальний авторитет Олег Матієго, який був запрошеним гостем, відмовився платити по рахунку. Заспокоювати п'яного Матієго взялись Петро Калиновський і Дмитро Фірташ. Між 2 атлантами (Дімою і Олежком) відбулась сутичка, кульмінацією якої став постріл з пістолету в область паху пану Фірташу. Врятував життя атланту його товариш Олег Пальчиков, закривши поранення руками, зупинивши кровотечу. Дмитра Васильовича госпіталізували.

Того ж року, наш герой і Калиновська переїжджають зі своїми сім'ями в Німеччину, де жили до 1999 року. Там вони допомагали німецькій економіці (без них Німеччина б загнулась), відкривши транспортну компанію "MDF Transspeditions (Marina & Dmitriy Firtash Transspeditions)", а також Туркменістану, познайомившись з впливовими туркменськими політиками та бізнесменами. 12 трваня 2000 року "КМІЛ", яка на папері торгувала соком і консервами, отримує ліцензію на здійснення підприємницької діяльності по постачанню в Україну природного газу за нерегульованим тарифом. У тому ж році подарунок Фірташу зробив Ігор Макаров, який запропонував співпрацю "КМІЛ" і своєї газотрейдерської компанії "Ітeрa".

Ось таким був важкий і довгий шлях Дмитра Васильовича. Були підйоми і... ще підйоми. Все заслужено, 90-ті програли битву Фірташу. Але що зараз? А зараз нашого атланта почали “душити” заздрісні “атланти нової генерації” напару зі своїми західними партнерами... Незаконні дії безсовісних СБУ та інших правоохоронних служб нашої держави, (за вказівками заходу, звичайно!) б’ють по нашому національному герою. Вся Україна молиться, що скрутні часи пройдуть і ми знову зможемо любуватися досягненнями Фірташа Дмитра Васильовича.

З розвалом СРСР і знищенням тоталітарної, неефективної “совкової” економіки, атланти нарешті змогли розправити плечі. І зробили вони це філігранно! Недостойні пішли ні з чим (бувало, що і без життя), а достойні отримали все!

Якщо без сарказму, то в умовах 90-х “новим українцям” (чи то майбутнім “олігархам”) необхідна була допомога бюрократії і криміналітету. Інакше бути і не могло — без соціальних зв’язків неможливо вижити в умовах ринку і конкуренції. Ліберали люблять говорити, що 90-ті були "неправильними" і в випадку “правильного ліберального капіталізму” Україна б розцвіла, а такого беззаконня б не було. Але в той же час наші сьогоднішні ліберали забувають про те, що в 90-х впроваджувались саме “ліберальні” ринкові реформи, самими ж лібералами. Чому, наприклад, тоді були такі "різні" 90-ті в України та Німеччині — це вже інше питання, яке треба розбирати окремо, враховуючи специфіку об’єднання східної і західної Німеччини, а також різний розмах і форму класової боротьби. Факт у тому, що з розвалом соцблоку і введення ринкових реформ почалось зубожіння селян та робітників. На цьому зубожінні "піднімався в гору" інший, новонароджений, клас — буржуазія (новонароджений для теренів СРСР). Нафтопереробні заводи, свердловини, нафтогазопроводи, бурові установки, врешті самі природні недра і все те, що по праву має належати робочим та селянам (громадянам країни) отримала купка нових українських олігархів, які почала паразитувати на досягненнях соціалізму.

В 2000-х і 2010-х відбувалось подальше збагачення наших нафтогазових капіталістів, яке “гикнуло” вперше тільки в 2022 році, коли почалась війна. Одночасно (відчувши слабину) ситуацію почали ускладнювати їхні ж західні партнери, які почали силою забирати активи у більшості з них.

Більшості з них, тих багатіїв які обікрали населення України, вдається відкупитись від будь-яких проблем, але такого відкупу не буде для десятків мільйонів предаствників класу пролетаріату нашої країни, які своїми стражданнями (буквально потом та кров'ю) тримають сьогоднішню систему “на плаву”.

Незважаючи на те, що пролетаріат несе на своїх плечах весь тягар капіталістичного устрою, в тій самій мірі він може і знищити цей устрій, якщо почне діяти за своїм поняттям: знищити капіталізм і класи в цілому. Пролетаріям життєво необхідна боротьба, вона є рушієм всієї історії, вона і не дасть людству загинути від отрути капіталу.

І на завершення, варто підмітити ще одну важливу деталь. Кожна стаття РФУ пишеться не для "галочки", а щоб показати (викрити та презенутвати читачам в зручному форматі) протиріччя сучасного, капіталістичного класового суспільства. Не дарма Маркс, Енгельс (а потім і більшовики) мали свою газету, де писали новини і статті, незважаючи на те, що буржуазно-феодальний уряд усіма силами перешкоджав їм це робити. Не всі мають змогу читати великі (і часто важкі для розуміння) книжки, витрачати час на вивчення усіх фактів та їх історичний розвиток. Тому найкращий вихід для — це статті і новини марксистських ресурсів (таких як РФУ).

Циклу дописів РФУ “про український нафтогаз” ще далеко до свого завершення. Наступна стаття буде про облгази. Про них необхідно написати, оскільки вони: 1) є важливою структурою в економіці, яка постачає газ виробництву і населенню і 2) дуже важливо зрозуміти циклічність приватизації-націоналізації цих критично-важливих елементів інфраструктури (зараз знову концентруються в руках держави, щоб потім ще раз перейти в приватні руки, тільки вже іноземні).

Очікуйте на продовження.